— Чим він займається?

— Колись я вчив його свого ремесла. Загалом промишляв він, як і багато хто: щось дістати, щось продати, щось поміняти.

— Ага! — зрадів Релінк. — Торговець, спекулянт — чудово! Що ви можете нам іще сказати?

— Нічого.

— Спасибі, маленький чоловічку. Відведіть його.

— Отже, звати вас справді Михайло? — допитував далі Релінк. — А прізвище?

— Григоренко, я ж казав…

— Ну що ж, поступово все проясняється, — самовдоволено говорив Релінк, радо потираючи руки. — А в нас такий обов’язок — все з’ясувати. До вашого відома, мої люди були в лікарні зовсім з іншого приводу, а випадково напоролися на вас. Головний лікар через вас учинив моїм людям істерику, але так чи інакше, доводиться займатись і вами, і, як бачите, не даремно. Нас дуже стривожив сьогоднішній випадок на базарі. Скажіть, навіщо вам потрібно було тікати?

— Неохота, щоб у Німеччину відправили, — відповів Григоренко.

— Ну, це я розумію… — погодився Релінк і, почекавши трохи, наказав вивести Григоренка.

Залишившись сам, Релінк вискочив з-за стола і почав енергійно ходити від стінки до стінки. З того часу, як Любченко подзвонила йому з лікарні, Релінк був певен, що вийшов на слід великого звіра. Ця впевненість не залишала його й тепер. Звичайно, найкраще було б запросити в кабінет Любченко і на ставці віч-на-віч викрити Григоренка. Та, по-перше, цей доказ може лишитися єдиним, і він ще не веде по сліду далі. По-друге, на даному етапі слідства не можна було розкривати причетність Любченко до СД. Навпаки, Григоренка треба переконати, що вона до його арешту не має ніякого відношення. Релінк уже не раз переконувався, що серед арештованих безвідмовно діє свій невловний бездротовий телеграф, і Григоренко може ним повідомити на волю, що Любченко — агент СД. Тоді вся операція розвалиться на самому початку, а пастка в лікарні зовсім випаде з гри…

Релінк швидко пройшов у сусідню кімнату, де сиділа Любченко.

— Пригадали? — ще з порогу запитав Релінк.

Любченко похитала головою.

— Обов’язково треба пригадати, — сказав Релінк, сідаючи на диван поруч з нею. — Ви розумієте ситуацію? Коли б цей тип був від вашого підпілля, він прийшов би до вас з установленим паролем. А він пароля не знав, покликався на те, ніби ви казали самі, що можете сховати людину. Кому? Кому ви це могли казати?

— Ніяк не збагну, — відповіла Любченко. Крім того, що вона справді не могла пригадати, кому вона це казала, вона ще й боялася, що Релінк може запідозрити її в роботі на два фронти.

— Добре… — почекавши трохи, сказав Релінк. — Ідіть додому, і я просто благаю вас: завтра до вечора ви повинні, ви мусите пригадати.

— Я стараюсь… — пробурмотіла Любченко підводячись і, жалібно посміхаючись, додала: — Стареча пам’ять…

— Треба пригадати, — підвищив голос Релінк. — Завтра ввечері я пришлю машину.

Релінк повернувся до себе в кабінет і знову почав ходити від стінки до стінки.

У кабінет зайшов Бульдог. Побачивши начальника, що швидко ходив туди й сюди, він шанобливо став коло дверей.

— Ну, що скажеш? — запитав Релінк не зупиняючись.

— Та те ж саме… — пробасив Бульдог. — Дай мені його на півгодини, і він скаже все. Я ж бачу, матеріал неміцний.

— А якщо він, нічого не сказавши, здохне? — запитав Релінк. — Уже забув історію з рудим підпільником? — Він кілька разів пройшов туди й сюди кабінетом, зупинився перед Бульдогом і наказав: — У лікарні держати засідку всередині й зовні. Брати кожного підозрілого. Той, хто послав туди цього типа, може прийти сам, щоб довідатись, як справи. До того ж май на увазі: в лікарні може бути їхній агент. А цей Григоренко повинен думати, що ми його особі не надаємо значення. Запитай Цаха, куди він завтра посилає арештованих на роботу. Ми направимо туди й Григоренка. Постав на таке місце, щоб його бачили за версту навкруги. Можлива спроба його відбити, або він сам намагатиметься втекти чи вступити з ким-небудь в контакт. Все передбач. Головою відповідаєш за кожний промах.

— Непотрібний спектакль, — усміхнувся Бульдог.

— Виконуй наказ…

Вранці Григоренка знову привели на допит. Вдаючи, ніби йому ніколи, Релінк побіжно, досадно глянув на Григоренка, що стояв перед столом, і, перегортаючи на столі папери, заговорив недбало:

— Я викликав вас тільки для того, щоб пояснити ваше становище. Як ви самі розумієте, ви для нас — персона, що випадково потрапила нам під ноги. У нас є справи важливіші. Але порядок є порядок. Ми змушені навести про вас необхідні довідки. Це забере час, а в нас так заведено: ми посилаємо арештованих на роботи. Я думаю, ви не відмовитесь, тим більше, що до арешту, за вашими словами, заробляли на хліб як прийдеться. Я не маю права перетворювати СД в санаторій для безробітних, — Релінк мимохідь усміхнувся Григоренку і подав знак Бульдогу вивести його.

Чекаючи в камері відправлення на роботу, Григоренко обдумував усе, що з ним сталося.

Коли там, у лікарні, його вдарили в пах, мозок ніби виключився, і він тривалий час просто не розумів, що з ним діється. Тільки коли його привели на перший допит, мозок запрацював, і перше, що він зрозумів, вселило в нього надію. СД явно не знала, хто він. Гестапівці в лікарні опинилися випадково. Лікарка зовсім не зрадниця, інакше вона розповіла б їм, що він сказав, коли прийшов у лікарню. Григоренко став переконувати себе, що все закінчиться для нього добре. Ще більше він повірив у це після другої розмови з Релінком. В найгіршому разі його відправлять до Німеччини, а тоді він утече з ешелона. Авжеж, так і буде. Йому ж цілком ясно дали зрозуміти, що він постать для них неважлива…

Григоренка і ще трьох арештованих (усі троє були агентами СД з місцевого населення) вели на роботу через усе місто найлюднішими вулицями. Конвоювали їх тільки два поліцаї з автоматами. Один ішов попереду, другий — позаду. Але Григоренко не міг знати, що водночас по обидва боки вулиці йшли вдягнуті в цивільне шпиги СД. (Чи міг Григоренко в цей час утекти? Рискуючи життям — міг).

— Тебе за що взяли? — тихо спитав його арештований, що йшов поруч.

— Та ні за що — дурний випадок, — відповів Григоренко.

— Тоді тобі лафа. А мене взяли, коли я ніс вибухівку. Я їм тепер кажу: мені дали віднести — я й поніс, а хто дав, що дав — не знаю.

(Чи повинно було насторожити Григоренка це несподіване визнання? Звичайно. Але він поставився до цього визнання, турбуючись зовсім про інше — коли б не подумали, що він зв’язаний з цим арештованим. І він став триматись від нього осторонь).

Їх привели на залізничну станцію до товарного вагона, що стояв окремо від усіх інших, і почали вивантажувати з нього солдатські посилки. Двоє арештованих працювали в глибині вагона, передавали посилки Григоренку, що стояв на дверях вагона, а третій, стоячи біля вагона, підхоплював посилки і складав на купу. Не минуло й години, як усі посилки вивантажили. Тоді їм наказали перенести їх до пакгауза, який був кроків за п’ятдесят. Вони зробили й це. Один конвойний кудись пішов, а другий — наказавши арештованим сісти на купу шпал, став перед ними.

— Покурити нема? — звернувся до Григоренка той же надто відвертий арештований.

— Усе відібрали, — відповів Григоренко.

Інший арештований, що досі мовчав, сказав тихо:

— Завтра виходжу на волю, накурюсь до блювання.

— А тебе за що взяли? — поцікавився Григоренко.

— За насіння, — усміхнувся той. — А волоських горіхів не помітили. Пощастило, одним словом. А ти загруз міцно? Політичний?

— Дурниця, — сказав Григоренко. — Прийшов у лікарню, а там облава.

— На волю нічого передати не треба?

— Сам скоро вийду.

(Чи повинна була насторожити Григоренка і ця розмова? Звичайно).

Повернувся другий конвойний, і вони повели арештованих назад в СД, і знову через усе місто.

Задум Релінка нічого не дав. Ніхто відбивати Григоренка не намагався, і сам він про втечу не замишляв.

«Спільники можуть ще не знати про його арешт, — правильно думав Релінк. — А сам він, очевидно, повірив, ніби ми не маємо уявлення, що він за пташка. Це вже добре. Тільки заради цього варто було влаштовувати спектакль з роботою…»