Кінчався другий день, як Рудін пішов. І хоч Марков добре розумів, що рано чекати від нього якихось вісток, перебороти нервове напруження не міг.

Увечері прийшов Савушкін. Biн ходив на розвідку району, де, за даними, одержаними з Москви, гітлерівці будували великий аеродром.

У свій час, коли Марков формував оперативну групу і перший раз поговорив із Савушкіним, у нього склалося про нього поганеньке враження. «Парубчак легковажний, на серйозне діло посилати не можна», — вирішив Марков. Він сказав про це комісару держбезпеки Старкову, а той негайно викликав до себе безпосереднього начальника Савушкіна і запитав у нього, навіщо Маркову рекомендували несерйозну людину.

— Можу сказати одне, — відповів начальник, — якщо Савушкін залишиться в мене у відділі, буду дуже радий, це мій найкращий працівник.

Він розповів про операції, які самостійно провів цей «не серйозний», смішливий працівник. У них рельєфно було видно справжнього Савушкіна — жваву, розумну і дотепну людину.

— Так, так, я згадав його, — сказав Старков. — Ви даремно, товаришу Марков. Савушкін справді чіпкий працівник, а головне — має на плечах свою голову.

Маркову довелося просити пробачення в начальника Савушкіна.

І згодом, коли в Москві готували групу, Марков сам пересвідчився, що недаремно начальник вважав Савушкіна найкращим своїм співробітником. Проте одна вада в нього була, хоч Марков і не дуже був певен, що це вада. В характері Савушкіна жила азартність; він, мов шахіст авантюрного стилю, в кожному ділі шукав ходів до загострення і ускладнення. Для нього не було більшого задоволення, ніж придумати по ходу справи несподіваний поворот.

От і тепер, побачивши Савушкіна, який вернувся із завдання, Марков з веселого блиску його очей угадав, що Савушкін задоволений своєю розвідкою і що в нього трапилося щось несподіване й цікаве.

— По-перше, дані Москви цілком точні: німці будують там великий аеродром, — доповідав Савушкін. — Сказати точніше — переобладнують і розширяють наш військовий аеродром. Одну бетонну смугу вони вже закінчують, другу — обвідну — зробили наполовину. По-друге, я познайомився там з полковником інженерних військ Конрадом Хорманом — особою абсолютно винятковою. Більш тупої і обмеженої людини я не зустрічав за все своє життя. Мені пощастило…

— А конкретніше можна? — перебив Савушкіна Марков. — Я зараз дуже зайнятий.

— Рудін? — з вдаваною байдужістю запитав Савушкін і, бачачи, що Марков не поспішає відповідати йому, сказав: — Єсть конкретніше. Коли я піду туди вдруге, я можу зробити на вибір, таке: а) притягти полковника сюди; б) попросту його ліквідувати; в) позичити його портфель. І як резерв — залучити його до роботи на нас.

— Нам виняткові дурні не потрібні,— сухо кинув Марков.

— Він дурень у всьому, що не торкається його інженерних справ, — пояснив Савушкін. — А в своєму ділі він, слід гадати, спеціаліст високого класу. Він сказав мені, що за будівництво Темпельгофського аеродрому в Берліні його нагороджено орденом і навіть показав мені цей орден; він носить його в задній кишені штанів у замшевому чохлі.

— Як ви з ним познайомились? — поцікавився Марков.

— На грунті ревнощів, — не забарився з відповіддю Савушкін. І тоді розповів історію свого знайомства з німецьким військовим інженером.

Прийшовши в селище, де жили вільнонаймані робітники будови, Савушкін швидко зійшовся там з одним кмітливим парубійком Анатолієм. Довоєнна спеціальність парубчака — кишеньковий злодій. У сороковому році він попав у тюрму, з якої його визволили німці. На будівництві аеродрому був обліковцем земляних робіт. Савушкін видав себе за колишнього викладача танців у Мінську, сказав, що не встиг евакуюватись і тепер шукає тепле місце при німцях. Він дав Анатолієві зрозуміти, що в нього є ідея, як добряче заробити на спекуляції продуктами. Весь, мовляв, секрет у тому, щоб втягнути в цю справу якого-небудь німця, котрий має владу і теж бажав поживитись.

Анатолій відразу ж назвав інженера Хормана.

— Шолудивий кіт, — сказав він, — ласий до молодиць, випити мастак і «навар» любить — куди там нашим.

Знайомство з інженером Хорманом відбулося того ж дня на квартирі в якоїсь Тоськи.

— Потягуща молодиця з наших. У неї подушка цілу добу не холоне. Проворна, мов тхір! — захоплено розповідав Анатолій, коли вони йшли з Савушкіним до цієї Тоськи. — Німці липнуть до неї, як мухи до липкого паперу. Ну, а тепер у неї любов із цим Хорманом; він у неї днює й ночує, задаровує її награбованим манаттям. Отам ми з ним і побалакаємо.

— По-нашому він кумекає? — запитав Савушкін.

— Коли йдеться про «навар», усе, гад, розуміє і сам лопоче розбірливо. Словом, домовитися можна. А Тосьці що я скажу, те вона й зробить.

Тоська виявилась досить вродливою жінкою років тридцяти. Наділена хитрощами базарної перекупки, вона прекрасно пристосувалась до нового гітлерівського порядку і жила в розкошах. Хорман оформив її на якусь фіктивну посаду. Жила вона в окремому будиночку на околиці колишнього авіаційного містечка. Всі три її кімнати були тісно заставлені різносортними меблями, нахапаними з покинутих квартир. Стіни були увішані картинами — копіями з відомих полотен. На рамках картин залишались незірвані інвентарні бляхи з тавром місцевого клубу.

— Хочеш щедро позолотити ручку? — прямо з ходу запитав у неї Анатолій, відрекомендувавши їй Савушкіна як свого давнього приятеля Вову.

— А хто ж цього не хоче? — ліниво обізвалася Тоська, загортаючи поли зеленого японського халата.

— Коли прийде шеф? — поцікавився Анатолій.

— Має бути… — неповно протягла Тоська.

— Обіцяв?

— Та ось чекаю.

— Тоді так: став на стіл шнапс. Хорману скажемо, що Вова — твій колишній кавалер. Мовляв, знайшов тебе і відвідав. А далі вже справа не твоя. Піде так для початку?

— Піде, — посміхнувся Савушкін.

Незабаром прибув Хорман. Це був одутлий чолов'яга років сорока п'яти, який, видно, зовсім не дбав про свій вигляд. Погано поголений, у зім'ятому кітелі, він щохвилини витирав брудною хустиною лоб і лисину.

Знайомство з колишнім Тосьчиним зальотником його аж ніяк не тішило. Він насупився і навідріз відмовився пити. Савушкін теж був понурий. Що ж до Тоськи, то їй ця ситуація прямо-таки подобалась; вона грала очима до Савушкіна, через що Хорман ставав ще похмуріший.

Анатолій не втрачав бадьорості. Енергійно жестикулюючи руками, немов розмовляв із глухонімими, він пояснював Хорману, що Вова не збирається забирати Тоську і що він її геть чисто розлюбив. Проте Вова хотів би мати якусь компенсацію. І тут Анатолій виклав Хорману ідею Вови, як із продуктів зробити цінності.

Хорман помітно пожвавився і справді залопотів по-російськи цілком зрозуміло, хоч і дуже кумедно. Де й ділася його похмурість. Більше того, він дав зрозуміти, що в комерції, яку Вова пропонує, він хотів би мати справу безпосередньо тільки з ним, Вовою, «без якийсь контрагент абер комісіонер…»

На цьому й домовилися. Анатолій вдав із себе ображеного і незабаром пішов.

Савушкін з Хорманом випили по чарочці за успіх комерції і ще по чарочці — за щастя Хормана з Тоською. Савушкін сказав, що ще сьогодні він подасться до найближчого міста підшукувати клієнтів, які мають цінності…

Вислухавши розповідь Савушкіна, Марков викликав Галю Громову і передав їй коротку радіограму в Москву про результати розвідки… Зіткнення з живим ділом трохи заспокоїло його. Відпустивши Савушкіна, він приліг на койку і несподівано для себе заснув.

Його розбудив крик Галі. Виткнувшись із-за ширми, вона закричала:

— Рудін знайшовся! Рудін знайшовся!

Партизанський загін, до якого попав Рудін, був зовсім невеликий, усього тридцять бійців.