— Нічого, нічого, — посміхаючись у бороду, говорив Рудіну командир загону Нагорний. — Треба пам'ятати, що людство бере початок від одного Адама.

— Не забудь ще про його Єву, — гучно реготав комісар загону Лещинер. — Тим більше, що в нас із тобою була цілком аналогічна ситуація: усе почалося з нас двох.

Від них Рудін почув про історію їхнього партизанського загону. До війни Нагорний був директором радгоспу, трохи на захід від Мінська біля старого радянсько-польського кордону. Лещинер у тому ж радгоспі був агрономом і секретарем партійної організації. Коли почалася війна, вони одержали наказ евакуювати колектив радгоспу і знищити всі будівлі і техніку. На транспорті, який мав радгосп, вони відправили на схід робітників із сім'ями і залишилися вдвох.

Висадили в повітря електростанцію і сироварню, вивели з ладу всю техніку, закопали в землю найважливіші частини машин, а самі пішли на схід. Ішли пішки, тому що полуторка, яка мала вернутися по них, чомусь не прибула. Та вони не добралися й до Мінська, як дорогу їм перерізали німецькі війська.

Обидва вони були цілком цивільними людьми, які навіть ніколи не служили в армії. Те, що в них було по нагану і по півсотні патронів до них, нічого для них не означало, крім можливості застрелитися в безвихідному становищі. Про це вони й домовились, як тільки збагнули, що дорогу на схід відрізано. Та все ж вони вирішили пробиватися. Їм навіть здалося, що це не так важко, — треба лише триматися далі від доріг. Вони не знали, що це була та пора війни, коли гітлерівці, прорвавши нашу оборону, робили кидок колонами по дорогах. Але поки вони дійшли до району Борисова, картина війни вже страшенно змінилася. Десь далеко на сході все запеклішим ставав наш опір, і як ріка, зупинена греблею, починає виходити з берегів і розливатися, так і німецька армія почала розтікатися на всі боки від основних комунікацій і затоплювати дедалі більшу територію. Незабаром вони зрозуміли, що до своїх вони не прорвуться, зайшли в глибину лісу і засіли там, не уявляючи собі, що робити далі. Ясно було лише одне: жити з німцями в мирі вони не будуть. Через два дні до них прибився офіцер саперних військ, що йшов із оточення; потім приєднався екіпаж збитого бомбардувальника. Минуло два тижні, і їхній загін уже налічував понад двадцять чоловік і почав діяти.

— Знаєш, коли ми остаточно зрозуміли, що війну ми виграємо? — весело дивлячись на Рудіна, спитав Нагорний. — Рівно місяць тому. Раптом приходить до нас дядько. Представник підпільного обкому партії. Сердитий такий. Давай розпитувати та питати, хто ми такі. Партизани, відповідаємо. За чиєю вказівкою, питає, створено загін. Лещинер йому каже: за вказівкою партійного сумління. «Це, — каже, — я розумію, але мені треба знати точно, який саме райком, міськком чи обком». Ми дивуємося: навіщо йому ці точності? Виявляється, для обліку.

Розповіли ми йому всю нашу історію, показали зошит із записом бойових дій. Зошит він похвалив, сказав «молодці» і процитував Леніна, що соціалізм — це облік. І тут же наказав, щоб ми складали щотижневі рапортички, і навіть вручив нам форму — як годиться, надруковану в друкарні. Дивимось ми на цю форму, на нього, слухаємо його суворий голос, а в душі у нас прямо музика грає. Ну, думаємо, тепер усе гаразд. Почастували ми його по-царськи. Хорошим чоловіком виявився. Ходить, розумієш, лісами і облік налагоджує. Виявляється, він і до війни в обкомі партії теж на обліку кадрів сидів. Так от після цієї ревізії ми остаточно і безповоротно повірили в нашу перемогу…

Рудін слухав розповідь бороданів, дивився на них — веселих, упевнених, — і на серці йому ставало спокійніше, і все, що трапилося з ним за останню добу і ще недавно здавалося винятковим, ставало в один ряд із ділами і труднощами цих людей, і почуття бойового товариства, що народжувалося з цього, ніби включало його і його справу в загальну героїчну боротьбу народу. Ось чому, коли Нагорний раптом запитав у Рудіна, що він тут у тилу робить, Рудін зніяковів, не знайшов, що відповісти, а потім зовсім щиро сказав:

— Нічого особливого, але я про свою роботу просто не маю права говорити. Не ображайтесь!

Бородані не образилися.

Вже після півночі було одержано дві радіограми від товариша Олексія.

Одна — для Рудіна. Він прочитав:

«Водночас командир загону одержить відповідні вказівки. Далі йде текст, який ми одержали від Маркова для вас: «Продовжуйте вихід на ціль. Версію появи придумайте самі. Особливо ретельно обміркуйте пояснення своєї втечі з ешелону. Раді, що щасливо вийшли із ускладнення. Всі бажаємо вам успіху. Марков».

У радіограмі на ім'я Нагорного говорилося, що необхідно виділити людину, яка б безпечним шляхом провела Рудіна до міста.

— Коли підете? — запитав Нагорний.

— Зараз, — відповів Рудін.

Вони йшли лісом. Попереду швидкою стрибкуватою ходою прямував Ваня Козляк — найкращий розвідник загону, ще зовсім хлопчак, маленький на зріст. Усім своїм виглядом він скидався на сільського школяра-шибеника.

— Шкода, що дощ перестав, — обернувшись, на ходу мовив Козляк.

— Чому? — механічно запитав Рудін, який у цей час обдумував версію своєї нової появи поблизу міста.

— Фріц — він дощу не любить. Він тоді з хати лише до вітру вилазить, — балакуче почав пояснювати Козляк і розсміявся. — У мене смішна оказія з фріцами вийшла позавчора. Пішов я…

— Стривай, — перебив його Рудін. — Мені треба обдумати свої справи.

Більше Козляк за всю дорогу до міста не промовив і слова. Тільки вранці, коли, перетинаючи шосе, він побіг, а Рудін трохи відстав од нього, парубчак оглянувся і. недобре прищурившись, беззвучно ворухнув губами. Рудін зрозумів, що він лається, і слухняно наддав кроку.

До міста лишалося не більше двох кілометрів, його вже було добре видно. Козляк зупинився так несподівано, що Рудін наткнувся на нього.

— Значить, так… — мовив Козляк, дивлячись на місто. — Бачите дзвіницю із збитою банею? Це самий центр міста. А головна вулиця, яка йде через усе місто, починається он там, де два окремих будинки. Найкраще — звідти у місто і зайти. Дорога туди йде ген за тими кущами. Фріц на захід дивиться спокійно, він, дурень, думає, що на заході його Німеччина, а не ми. Так що звідси ввійти до міста краще. Далі: порівняєтесь із стадіоном і беріть ліворуч вздовж стадіону. Закінчиться стадіон — і одразу праворуч базар. Поштовхайтесь там по базару, а потім ідіть, куди вам треба. Я завжди на діло йду від базару. Фріц дурень, думає, якщо людина йде з базару, значить вона мирна. Все зрозуміло?

— Цілком, — посміхнувся Рудін. — Спасибі тобі.

— Ні за що дякувати, — сухо обізвався Козляк, круто повернувся і пішов назад, висвистуючи «Мельника» Шуберта — улюблену пісеньку вчителів співів у школах. Видно, що не забув партизанський розвідник своєї школи…

Рудін зробив так, як радив Ваня Козляк: ввійшов до міста з заходу, пройшов до стадіону, звернув ліворуч і незабаром опинився на базарі. Зустрічні німці не звертали на нього ніякісінької уваги. А тим часом Рудіну хотілося, щоб вони були до нього уважніші і, може, навіть затримали його. За вигаданою ним версією це було б краще. Але всі німці були заклопотані якимись своїми справами.

День був хоч і сонячний, але холодний, залізні дахи будинків вибілила паморозь, тьмяно блищали замерзлі калюжі. На півночі небо було темно-свинцевого кольору і віщувало уже не дощ, а сніг.

Рудін вирішив: якщо він на базарі знайде Бабакіна, то зробить так, щоб той його лише побачив. Підходити до нього він не буде.

Базар був людний, але виглядав дуже дивно. Тут не було знайомої всім безглуздої і нервозної метушні, і на ньому вешталося більше чоловіків, а не жінок, як звичайно. Ці чоловіки стояли, тримаючи в руках сякий-такий товар: хто старе пальто, хто зношені валянки, хто що. Один похмурий дядько в чорному капелюсі тримав у витягнутій руці начищений мідний свічник. Він стояв наче в церкві — урочисто і водночас благально. Сонце весело вигравало на його химерному товарі.