Довідавшись, хто цей ставний моложавий гестапівець, Кравцов весь внутрішньо зібрався. З короткої характеристики, яку йому показував Марков, Клейнер був освіченим гестапівцем і зробив блискучу кар'єру у Франції. А до війни працював у німецькому посольстві в Москві.

Вже на початку розмови Кравцов зрозумів, що Клейнер не високо цінить Ціммера, Коли Кравцов на перше запитання Клейнера відповів, що про все це він уже розповідав Ціммеру, начальник гестапо різко сказав:

— Розмови такого типу — це не речі, і передавати їх через треті руки — не найкращий спосіб зберегти їх точність. Отже, скажіть про вашу освіту.

Кравцов слово в слово повторив те, що казав Ціммеру.

— Диплом у вас є?

— Є, але він у Смоленську.

— Ви можете там його одержати?

— Безумовно. Деякі мої документи, в тому числі і диплом, я перед арештом передав хазяйці квартири, в якої жив. Вона нікуди не виїхала і, сподіваюсь, жива.

— Так… — Клейнер помовчав, холодно дивлячись на Кравцова. — Тепер про арешт і суд. Кількома словами: в чому тут справа?

Кравцов розповів.

— Про це в вас є документи?

— Особисто мені ніяких довідок з цього приводу не давали, — сказав Кравцов. — Але в архівах смоленського суду і тюрми, я думаю, ви знайдете все, що вас із цього приводу цікавить. У мене особисто збереглася лише копія касаційної скарги із штампом, що оригінал її прийнятий до розгляду.

Клейнер вислухав це з непроникним виразом обличчя і запитав:

— Ваш злочин мав економічний характер?

— Не було ніякого злочину! — роздратовано відповів Кравцов.

— Трохи докладніше про це, будь ласка, — сухо, але ввічливо попросив Клейнер.

— Я переїхав до Смоленська… — почав Кравцов.

— Звідки? — перебив його Клейнер.

— З Москви.

— Чому?

— В Москві мені не давали працювати за спеціальністю. Останнім часом я на півставки працював юрисконсультом в універмазі, але згодом був позбавлений і цієї роботи.

— За що?

— Я виявив, що все керівництво універмагу краде, і написав про це прокуророві, а звільнили мене, використавши для цього оту саму інститутську характеристику.

— Це у вищій мірі дивно, — зауважив Клейнер.

Кравцов подивився на нього з відвертим співчуттям: мовляв, звідки вам, приїжджим, знати тутешні порядки?

— Ну, ну, далі,— сказав Клейнер.

— Я перебрався до Смоленська, і там мені вдалося влаштуватися завідуючим м'ясним магазином. І знову натрапив на злодіїв. І заступник мій злодій, і бухгалтер, і старший продавець. Але тепер я до прокурора вже не бігав і лише тримався від злодюг якнайдальше. А на їх натяки й пропозиції включитися в їхні чорні справи я ніяк не реагував. Через кілька місяців їх посадили і мене разом з ними. А потім судили. Довести, що я одержував гроші від злодіїв, судді не змогли, але, оскільки директор у принципі відповідає за все, дали мені три роки, по-божому. Ті дістали по сім років. От і все.

— Ви втекли з тюремного поїзда? Скажіть точно день, час і місце, де зазнав бомбардування ваш поїзд.

— Другого липня, близько п'яти ранку, приблизно посередині між станціями Ярцево і Дорогобуж.

Клейнер це записав, подумав і сказав:

— У ваших інтересах зробити таке: з'їздити до Смоленська і привезти свій диплом і всі інші документи.

— А не можна це зробити з вашою допомогою? — попросив Кравцов. — Я дам точну адресу своєї хазяйки, дам до неї записку. Ви зрозумійте мене: кожна поїздка в моєму становищі — справа дуже ризикована. Мене вже хапали не раз. Крім того, навряд чи на моє прохання будуть шукати документи в архівах.

— Подзвоніть у Смоленськ і забезпечте цю операцію з документами, — наказав Клейнер Ціммеру.

— Буде зроблено, — клацнув каблуками гестапівець.

Клейнер повернувся до Кравцова.

— Те, що ви казали моєму співробітникові про залучення підлітків, ви вважаєте справою можливою?

— Цілком, — переконано відповів Кравцов.

Клейнер встав.

— Завтра вранці рівно о дев'ятій будьте у нас в гестапо. Знаєте де?

— Ні.

— Він пояснить вам. — Клейнер кивнув на Ціммера, надів картуза і, недбало піднявши два пальці до козирка, вийшов.

Ціммер прямо-таки не знав, як йому тепер триматися з Кравцовим. Похапцем пояснивши, де міститься гестапо, він дав зрозуміти, що візит закінчено.

Незабаром Марков одержав коротку радіограму від товариша Олексія.

«Кравцов просить, щоб його смоленська хазяйка і тюремний архів були на місці»,

Солдат в окулярах вів Рудіна через усе місто.

Різко похолодало. Темні хмари низько стелилися над містом, здавалося, торкались дахів. На вулицях було похмуро, ніби в передвечірній час; ось-ось мав піти сніг. На солдатові була коротенька легка курточка. Він ішов за Рудіним, засунувши руки в кишені штанів, ліктем притискуючи до боку автомат.

— Швидше йди, швидше! — майже благав він замороженим голосом.

Рудін кілька хвилин ішов швидше, але тут же сповільнював крок: йому треба було встигнути продумати недавню розмову в комендатурі.

Вирішуючи, хто може зацікавитись радянським напівнімцем, майор насамперед згадав, звичайно, гестапо. Небажання Рудіна попасти туди майорові було до вподоби: тут відіграла роль взята до уваги давня ворожість військових до служби безпеки. Але яку адресу обрав майор потім? Куди його ведуть?

— Швидше, швидше! — квапив Рудіна конвоїр.

Вони перейшли якийсь бульвар, повернули за ріг великого будинку і одразу ж опинилися перед шлагбаумом, біля якого стояла будка. Рудін бистрим поглядом окинув вулицю, і серце його радісно забилось. Якщо одержаний у свій час від підпільників опис зони «Сатурн» точний, то будівля попереду і зліва і є приміщення школи, де розташувався «Сатурн». Той самий, до якого Рудін так поривався. Він внутрішньо посміхнувся, згадавши, як Марков сказав йому одного разу: «Розвідник часто потрапляє в неймовірно критичні ситуації і щасливо виходить з них не з примхи випадку, а лише завдяки тому, що він розвідник і весь час працює, маючи певну мету, а ніяка праця марно не пропадає». Це правильно. І коли б зараз його привели не сюди, а зовсім в інше місце, він продовжував би діяти і зробив би все для того, щоб кінець кінцем опинитися саме тут, у «Сатурні».

Рудін прислухався до розмови солдата в окулярах з вартовим, який вийшов з будки. Вони, видно, не могли домовитись. Нарешті вартовий почав вимагати, щоб солдат і чоловік, якого він привів, одійшли назад на десять кроків. Після цього вартовий, мабуть, подзвонив кудись із своєї будки.

Минуло хвилин десять. Солдат в окулярах страшенно лаявся, пританцьовуючи і гріючи руки. З хвіртки в паркані позад будки вийшов офіцер у довгій шинелі з хутряним коміром. Він поговорив з вартовим, потім підійшов до Рудіна й солдата в окулярах.

Солдат доповів, що він супроводить людину, яку йому доручили сюди доставити за домовленістю майора Оренкліхера і підполковника Грейса.

Офіцер ковзнув поглядом по Рудіну і, нічого не сказавши, пішов і зник у хвіртці. Минуло ще хвилин з десять. Почав сипати рідкий колючий сніжок. Солдат в окулярах пробурмотів:

— Усі корчать із себе начальників, хай їм чорт!

— Що б не було, погано завжди солдатові,— посміхнувся Рудін.

— Німецькому солдатові завжди добре! — сердито і завчено випалив солдат.

Із хвіртки в паркані вийшло двоє солдатів з автоматами і за ними офіцер у довгій шинелі. Офіцер показав солдатам на Рудіна і відчеканив:

— Другий блок, кімната вісім, підполковник Грейс.

Солдати стояли з обох боків Рудіна, і один з них зробив рух автоматом, що замінював наказ: «Пішли!».

Солдати підвели його до невеликого двоповерхового будинку, що стояв поряд, із школою. Один лишився біля входу, другий пройшов з Рудіним всередину будинку. У вестибюлі їх уже чекав молодик у цивільному. Він кивнув солдатові, і той завмер у дверях. Чоловік жестом запросив Рудіна йти за ним. Вони піднялися на другий поверх і завернули праворуч по коридору. Біля других дверей молодик зупинився.