— Вам сюди, — він відчинив перед Рудіним двері. Рудін увійшов до невеликого кабінету.

В цей час німець, що сидів за столом, роздратовано говорив по телефону. Побачивши Рудіна на порозі, він крикнув у трубку: «Подзвоню пізніше!» — і недбало запитав по-російськи:

— Ну що там у вас?

— Я думав… Це довго розповідати, пане начальник… — усім своїм виглядом і тоном Рудін немов пробачався за те, що змушений відривати час у заклопотаного далеко важливішими справами начальника.

— Я щось не второпаю: ви і партизан, і водночас німець, до того ж німець радянський? Що це за ребус?

— Так, я за національністю німець, але виріс у Радянському Союзі, в республіці німців Поволжя, а потім був мобілізований у партизани. Тепер здався в полон.

— Так. Чого ж ви хочете?

— Я хочу співробітничати з Німеччиною, — відповів Рудін.

Підполковник Грейс на мить задумався, потім нахилився до якогось апарата на столі і тихо сказав:

— Попросіть до мене Андросова. Зараз же.

Серце в Рудіна застукотіло так швидко, що він злякався…

Ну, от і настав вирішальний момент. Робота не пропала марно, зараз він побачить Андросова — першу свою ціль.

Рудін стояв серед кімнати, коли ззаду з легким шумом відчинились і зачинились двері.

— Ви мене викликали? — запитав спокійний і якийсь безбарвний голос.

Андросов пройшов повз Рудіна до столу полковника. Рудін бачив його спину, широко розгорнуті плечі. На ньому був кітель німецького офіцера, але без знаків розрізнення, штани заправлені в чоботи, начищені до лакового блиску.

— Цього чоловіка нам прислав з військової комендатури мій друг майор Оренкліхер, — порпаючись у паперах, недбало сказав Грейс. — Займіться ним.

— Є які-небудь ваші рекомендації? — запитав Андросов.

— Ні, ні, все вирішуйте самі і потім мені доповісте.

Андросов повернувся до Рудіна, зміряв його поглядом і, вже проходячи повз нього, сказав:

— Ходімо.

Перше враження про Андросова було майже невловиме. Запам'ятались тільки його очі — уважні, чіпкі. В просторому кабінеті, куди вони прийшли, незважаючи на день, горіло світло, а вікна були зашторені.

— Сідайте, — Андросов показав Рудіну на стілець біля стола. Потім він, може, цілу хвилину пильно дивився на Рудіна, а той на нього, вичікувально і покірно.

Андросов підсунув до себе аркуш паперу, поклав на нього олівець.

— Розкажіть, як ви опинились у військовій комендатурі.

— Я прийшов туди добровільно!

— Ви місцевий житель?

— Ні,— посміхнувся Рудін. — Вам, напевне, доведеться вислухати досить довгу історію…

— Відповідайте на запитання, — сухо відповів Андросов. — Прізвище, ім'я, по батькові і основні анкетні дані. Прошу! — Він взяв олівець.

— Крамер Михайло Євгенович.

— Національність?

— Німець, вірніше — по батькові німець. Мати росіянка. Рік народження тисяча дев'ятсот одинадцятий, місце — місто Енгельс, колишня республіка німців Поволжя. Безпартійний, освіта вища — енергетик, працював у Москві. В липні цього року мобілізований у партизани як знавець німецької мови. Кілька днів тому в бою біля села Нікольського здався в полон.

Андросов мовчав, а Рудін дивився на нього спокійно і вичікувально. В очах Андросова він не бачив ні цікавості, ні віри, ні недовір'я — нічого.

— Значить, ви здалися в полон, а потім вільно прибули на прийом у військову комендатуру? Не здається вам це дивним? — запитав Андросов.

— У такій послідовності це виглядає, звичайно, дивно, — погодився Рудін. — Але ви не знаєте, що сталося між тим, як я здався в полон і прийшов у комендатуру.

— Вас передумали брати в полон, — без тіні посмішки сказав Андросов.

— Ні, мене взяли. Але замість того, щоб прислухатися до моєї пропозиції про співробітництво, мене відправили в табір військовополонених. Мало того, це трапилося тієї ночі, коли табір перебазували в тил. Ніхто зі мною не поговорив, мене одразу запхнули в ешелон, а я з нього втік — вистрибнув з вагона на ходу, вернувся сюди і прийшов до військової комендатури. Все це вам неважко перевірити. Я був у останньому вагоні ешелону, мої папери залишилися, очевидно, в солдата, що супроводив цей вагон.

Андросов почекав і спитав іронічно:

— Отже, ви вискочили з поїзда спеціально для того, щоб запропонувати ваші послуги нам саме в цьому місті і ні в якому іншому?

— Так, — почулася тверда відповідь Рудіна.

Андросов зробив на аркуші паперу помітку «Перевірити втечу» і запитав:

— А чому ви не подумали, що в глибокому тилу, куди йшов ешелон, у спокійнішій обстановці, ніж тут, німецьке начальство розібралося б у вашій історії далеко краще?

— Навпаки! — палко заперечив Рудін і виклав уже відоме нам пояснення: здавшись у полон, він вважав, що всі наступні пояснення німецькому начальству повинні відбуватись в умовах, коли цьому начальству буде найлегше перевірити кожне його слово.

Рудін бачив, що Андросов це його пояснення прийняв. У розмові настала пауза. Андросов зробив помітку: «Перевірити здачу в полон», кинув на стіл олівець, обіперся ліктем об стіл і, дивлячись у вічі Рудіну, запитав:

— Що змусило вас здатися в полон?

Рудін витяг із-за підкладки пом'ятий конверт з батьковим листом і подав його Андросову.

— Ось вам причина номер один.

Рудін бачив, як Андросов професіональним поглядом що називається обмацав конверт і лист.

— На першій сторінці неістотне, — пояснив Рудін. — Звичайні старечі нарікання. Читайте на звороті, в кінці.

Але Андросов прочитав усього листа. Прочитав і поклав біля себе. Він мовчав досить довго, потім запитав:

— Отже, в вас прокинулась кров, заговорила, закричала, і ви на її поклик пішли витворяти неймовірне? — Андросов серйозно, навіть сумно посміхнувся і сказав: — Перестаньте, це несерйозно. Кажіть правду, це для вас в усіх відношеннях буде краще.

Рудін знизав плечима, помовчав, потім раптом розуміюче глянув на Андросова і поквапливо заговорив:

— Пробачте мені, будь ласка, я не подумав…

Андросов здивовано витріщився на нього.

— Про що?

— Може, вам неприємне нагадування про голос крові! Пробачте ради бога.

— Та ви що, збожеволіли? Що ви мелете? — майже до крику підвищив голос Андросов. Але негайно взяв себе в руки і недбало запитав: — Отже, ви наполягаєте на версії про голос крові і більше ніяких мотивів свого вчинку назвати не можете?

— Все інше — ще більше суб'єктивне, — пригнічено промовив Рудін.

— А все ж таки що? — наполягав Андросов.

— Незгоди з командуванням загону.

— Конкретно, будь ласка. Характер незгод. Політичний? Особистий?

Рудін здивовано глянув на Андросова.

— Та що ви, справді! Я ж був рядовим бійцем, та ще й перекладачем без роботи, оскільки полонених у нас не було. Просто в загоні мене чомусь не злюбили, дали мені прізвисько Напівфріц. Словом, несправедливі хамлюги, і все… — Рудін будив у Андросова спогади про його власні неприємності в Ризі, пережиті ним.

— Який загін? Де його база? — Андросов почав міняти тему.

— Ліговинські болота.

— Ліговинські? — здивувався Андросов і, діставши на столі якісь папери, почав їх розглядати. — Ви кажете правду?

— Тільки правду. На ваших картах показано, що ці болота непрохідні. Але це не так. У центрі болота є острів і до нього безпечні стежки.

Андросов здивовано глянув на Рудіна.

— Скільки чоловік у загоні?

— Близько двохсот. Більша частина — місцеві, а решта закинуті, як і я, з Москви.

— Командир місцевий?

— Так.

— Прізвище?

— Я знаю лише його партизанське ім'я — дядько Микола.

— Ким він був до війни?

— Судячи з усього, партійний діяч. Причому з тих, хто впевнений, що кожне його слово — це іскра геніальному розуму. Його улюблений вислів: «Фріц сам лізе в петлю, наше діло підштовхнути його в спину». І цей глибокодумний висновок він зробив, сидячи в болотній землянці.

Андросов знизав плечима.

— Те ж саме, тільки трохи іншими словами, твердить московське радіо.