— Речі складіть в оці дві шухляди, — показала вона. — Будуть вашими… Ну, гаразд. Я сьогодні вихідна, то треба попоратись по господарству.

Хосефіна вийшла. Тут нагодився Маркос, і діти вирішили сходити на ферму, де на них чекав Селестіно.

— Тато хотів, щоб ви відразу зайшли до нього, — сказав хлопчик.

Вузенька дорога бігла через селище й тяглася далі по зеленій рівнині. Четверо дітей прямувало до білих корпусів, що бовваніли ген-ген попереду. Почало припікати в спину. Маркос та Аліна, здавалося, не помічали цього, в близнятам був до вподоби жаркий дотик сонця. Воно обіцяло їм привільне життя й розваги.

— Не таким мені уявлялося життя на селі,— почав був Пепе, озираючись на високі будинки, і затнувся. — Я хотів сказати, що на село це мало схоже… Словом, ви мене зрозуміли.

— Я радий, що людям тут добре живеться, — підтримав брата Пако. — Але хочеться побачити бодай трошки… незайманої природи. Чи нема тут місця, де б можна було побігати, полазити по деревах…

— Це від тебе не втече. Ось підемо до мого дядька Мануеля, — перебив його Маркос, — то й подряпаний ходитимеш, і сам зриватимеш манго з дерева.

— Послухай-но, Пако, — озвалась Аліна. — Ми ж можемо попросити тата, щоб він повів нас на узбережжя і…

Дівчинка раптом змовкла, очі в неї загорілися, вона на радощах заплескала в долоні й почала підстрибувати. Решта дітей стояли й з усмішкою поглядали на неї.

— Що ти придумала? — спитав Маркос, який добре знав її вдачу.

— Я таке придумала! Таке!.. — Аліні навіть дух перехопило. — Тепер тато не відбудеться обіцянками Ура!

— Та кажи вже! — допитувався Пако. — Ти тільки те й робиш, що стрибаєш і стрибаєш, а не поясниш.

— Є одне прегарне місце, де я давно хотіла побувати. А вам тато не відмовить. Ура! Ура!

— Де це, Аліно? — запитав брат.

— Хіба ти забув, — по-змовницькому почала дівчинка, — що там — між отими горами? — і показала вдалину.

— Справді,— усміхнувся Маркос. — Непогана ідея! — І обернувся до друзів. — Певний, що вам сподобається.

— Що ж це за місце? — спитав заінтригований Пако. — Скажеш ти чи ні?

— У-у-у-у-у-у, — загула дівчинка, потішно імітуючи завивання вітру. — Ми підемо до Піратських печер.

Ця назва подіяла на близнят, як магічне слово. Піратські печери! Було тут щось таємниче, привабливе і бентежне. Повіяло старовиною, незвіданим і передчуттям пригод.

Безліч планів зароїлося в їхніх головах. Вони вже уявляли собі, як оглядатимуть гроти, печери, блукатимуть у їхніх лабіринтах.

— Піратські печери, — повторив Пепе. — А чому вони так називаються, Маркосе?

— Та кажуть, що туди навідувались пірати.

— І що там заховано скарб! — втрутилась Аліна. — Скарб захований десь на узбережжі!

— Скарб! — широко розкрив очі Пако. — Це правда?

— Я завжди кажу правду, Пако, — обурилась дівчинка. — Скарб є.— І, зачарована самою лиш думкою про те таємниче місце, додала — Люди кажуть, що він захований на скелі Корсара.

— Місце на березі, куди заходили пірати, — повторив Пепе захоплено. — Печери, скеля Корсара… Хай ми навіть і не знайдемо ніякого скарбу, але побувати там, я думаю, треба. Тільки як туди потрапити?

— Це дуже просто, — впевнено відповіла дівчинка. — Якщо ми всі разом попросимо тата, він нас зводить туди. Ось побачите. Ходімте.

Усі поспішно рушили за нею. Аліна пишалася, що саме їй спала на думку така захватна ідея.

Маркос був на узбережжі лише раз. Він пам’ятав, що те місце безлюдне, бо досить віддалене від селища, і що там добре купатися.

— Але, — промовив Пако мовби сам до себе, — якщо є печери, то, напевне, є й якісь старожитності.

— Що-що? — перепитала Аліна, яка вперше чула таке мудре слово.

— Старожитності — це предмети матеріальної культури індіанців[1]. Тобто те, що збереглося там, де вони жили, Це дає змогу дізнатися, як вони жили до завоювання Куби іспанцями, — пояснив Пепе і зрадів — Слухай, Аліно! Якщо я знайду щось, то стану знаменитим серед моїх товаришів у шкільному археологічному гуртку.

— Я тобі допоможу, — запевнила хлопчика Аліна, дарма що не дуже втямила про індіанські старожитності.— Ми теж щось знайдемо. Хоча Пако в це й не вірить, — додала вона, щоб вколоти задаваку. — Якщо, звісно, тато погодиться…

— Ось і ферма, — показав Маркос.

Метрів за п’ятдесят перед собою вони побачили низенькі білі споруди, обнесені побіленими огорожами. На порозі однієї з них з’явився розкуйовджений чорнявий чоловік з капелюхом у руці. На вигляд мав років сорок і був страшенно схожий на Маркоса, тільки огрядніший.

— А-а, приїхали! — озвався він і пішов їм назустріч. Обійняв близнят і відразу засипав запитаннями: як там Луїс та Ана, чи не збираються й вони погостювати хоча б день-два, як діти почуваються в селищі, чи сподобалась їм оселя.

— Але ж, Селестіно, кому може не сподобатись ваш дім? — знизав плечима Пако.

— Е, ні, хлопці, називайте мене Ніно. Це ім’я коротше, усі мене так кличуть. Ну, гаразд. Чи не хочете подивитись! як доглядають корів? — спитав він і почав показувати їм корівник.

Аліна майже не слухала пояснень. Вона напружено обмірковувала, як вблагати батька зводити їх на узбережжя. Нарешті екскурсія скінчилась і Селестіно вивів їх на дорогу. Сам він лишався, бо мав ще роботу на фермі. Чоловік був задоволений, що дітям сподобався комплекс.

Кінець кінцем Аліна наважилась.

— Знаєш, тату, ми хотіли попросити тебе дещо, — сказала вона тихо, заклавши від хвилювання руки за спину.

— Справді? Що ж саме? — перепитав Селестіно. Він зрозумів, що у дітей були якісь наміри.

— Річ у тому, що… зовсім випадково Маркос і я згадали про одне місце, і Пако та Пепе дуже сподобалось… Думаю, що… Я знаю, що їм хочеться побувати там, якщо ти їх туди зводиш.

— І що ж це за місце, Аліно?

— Берег, тату.

— Пляж?

— Н-ні, тату. По-моєму, їм хочеться побачити… Піратські печери.

— Печери?

— Так, — підтвердила Аліна і заторохтіла на одному подиху: — Річ у тому, що Пепе дуже багато знає. Він вивчає у школі щось про печери. А в Піратських печерах він, може, знайде щось стародавнє, індіанське, огляне їхні оселі, щоб знати, як вони жили. Поведеш його туди?

Селестіно насилу стримувався, щоб не посміхнутись. Але, переборовши себе, споважнів і поклав руку на плече Пепе:

— Гаразд, хлопче. Цими днями я осідлаю коня, і ми вирушимо на узбережжя, щоб подивитися ті печери.

— Тату, — занепокоїлась Аліна. — Але ми теж хочемо подивитись.

— Он як! То й ти вивчаєш це в школі?

— Ні, але… Тату… Я теж… Я вже велика. Ти візьмеш нас, правда?

Селестіно зміряв доньку поглядом. Потім зняв капелюха і пригладив волосся.

— І справді, ти вже виросла. Від горшка — три вершка, — усміхнувся він. — Гадаю, тебе можна взяти. — І додав заклопотано — Хоча не знаю, чи дозволить нам мама заночувати там… Та й намет треба дістати.

Такого діти не сподівались. Не могли повірити власним вухам. Вийшло набагато краще, ніж могли собі уявити. Вони не тільки побачать узбережжя, де жили індіанці і куди заходили пірати, а й ночуватимуть там.

— Ой тату! — вигукнула щаслива Аліна і поцілувала його. — Який же ти хороший! А про намет не турбуйся. Я роздобуду його десь у селищі.

Дітлахи невимовно зраділи і водночас збентежились. Ще б пак! Вони проведуть ніч у Піратських печерах! Про таке можна було тільки мріяти!

Після сніданку діти вирушили до дядька Мануеля. Аліна вже роздобула у Артеміо, свого сусіди, намет, і вони в піднесеному настрої йшли навідати Мочіту. Тільки-но ватага вибралась за околицю, як позаду почувся гуркіт мотора. Старезне авто обігнало їх і зупинилось. За кермом сидів чоловік років тридцяти п’яти.

— Ти часом не син завідуючого фермою? — звернувся він до Маркоса.

— Так.

— А куди ви йдете?

— На хутір Ла Каррета. А ви, мабуть, племінник Белісаріо?