— Так. Мене звати Омар Монтен. Сідайте, підвезу. Я їду до свого дядька. Це на півдорозі, але все-таки вигадаєте якийсь час.

— Гайда! — обернувся Маркос до гурту.

Діти сіли в автомобіль. Двигун задеренчав і оглушливо стрельнув. Аліна скрикнула з несподіванки.

— Не лякайтеся, — сказав водій, коли машина рушила з місця. — Цей ридван доброго слова не вартий.

Авто звернуло на нову широку асфальтівку, проїхало нею трохи, а потім збочило на погано второвану грунтівку. Проте Омар не зменшив швидкості, і дітей підкидало так, що, здавалося, душу витрясе. У Аліни було лиш одне на думці: швидше б уже доїхати.

— А ви не тутешні? — спитав Омар, придивляючись до близнят у люстерко, прикріплене перед ним.

— Ні, ми тут гостюємо, — відповів Пепе.

— Я теж, — сказав чоловік. — Допомагаю дядькові.

— А Белісаріо досі не надумав перебиратись до селища? — поцікавився Маркос.

— Де там! — затявся старий. — Я вже йому казав і про кухню, і про телевізор, меблі. І що не треба буде воду носити, і що лікар поруч. Та дарма. У свої сімдесят п’ять років він неначе приріс до землі. Каже, що вона йому нелегко дісталася. Революція дала землю, і він не збирається від неї відмовлятись. Словом, не хоче переїздити. І переконати його несила.

— Річ у тому, що землю легше обробляти спільно, та й врожаї вона тоді дає більші,— розважливо промовив Маркос. — Одного дня Белісаріо зрозуміє це і зважиться на переїзд.

— Та він швидше помре, ніж згодиться, — посміхнувся Омар.

Діти сиділи мовчки. Авто мчало дорогою, підстрибуючи на вибоях, та чоловік і не думав стишити швидкість. Малих пасажирів добряче кидало на сидінні.

— Я тут житиму якийсь час, то мені треба стати на облік в уповноваженого мілісіано[2], — сказав чоловік і спитав Маркоса: — Твій батько мілісіано?

— Авжеж.

— От і добре. Якось заїду до нього. А отут я вас висаджу. Мені праворуч, а вам — прямо.

Діти вийшли. Авто понеслося далі, підстрибуючи на вибоїстій дорозі.

— Доїхали нарешті,— з полегкістю зітхнув Маркос і рушив уперед. Друзі пішли за ним.

За годину діти сиділи під манговим деревом. Земля навколо них була всіяна лушпинням. Мочіта лащилась до кожного з них, але найбільше — до Пако. Цуценя плигало біля нього, гавкало, ставало на задні лапи — прямо не знало, що робити на радощах.

— Ну, що, вдоволені? — спитав Маркос близнят. — Полазили по деревах, з’їли стільки…

— Я вже стомився зривати манго для цього дівчиська, що саме боїться вилізти на дерево, — зневажливо поглянув Пако на Аліну.

— Що? Я, боюсь? Дивися, ти… — насувалася дівчинка на близнюка, та раптом послизнулася на лушпинні й упала.

Усі, навіть сама Аліна, розреготалися. У цю мить від оселі почувся чийсь голос. Діти обернулися й побачили стару сиву жінку, яка скликала курей і кришила їм хліб з великого глека.

— Це моя бабуся, — сказала Аліна, не встаючи з землі.— Ходімте до неї.

Діти підійшли до старої, яка присіла на ослінчик і далі кидала крихти хліба. Аліна та Маркос поцілували її. А Мочіта кинулась до курей, і ті перелякано закудкудакали й порозбігалися. Цуценя загавкало на них і ще більше налякало, бо, хоча на хуторі й були собаки, але жоден з них не мав такої звички.

— Бабусю, — сказав Маркос. — Це наші друзі. Вони приїхали погостювати до нас.

— Здоров був, Атанасіо! — звернулась вона до Пепе. — Де ви вже побували? Ходили в Герменгільдо до гаю?

Маркос і Аліна перезирнулись. Батько їм колись розповідав про те місце. Ще хлопчиком він бігав туди разом з Мануелем. Але того гаю вже давно нема. Бабуся через свій похилий вік плутала різні часи, людей, і подеколи немов опинялась у минулому.

— Ні, бабусю, — сказав Маркос. — Ми збираємось завтра піти на узбережжя і заночувати в печерах.

— Еге ж, там гарно, — згодилася стара і знову заходилась годувати курей. — У дитинстві мій дід Бернардіно водив мене туди не раз. Ми ловили рибу в Індіанській бухті.

Почувши це, Пепе насторожився. Індіанська бухта! Може, й справді на узбережжі жили індіанці? Він уже міркував про це. І коли є місце з такою назвою, то це повинно означати, що воно було заселене аборигенами. Схоже на те, що він знайде там старожитності. Хлопчик так захопився цією думкою, що не втримався від запитання:

— Бабусю! А там, у печерах, жили індіанці?

— Атож. Дід Бернардіно розповідав мені, що їх там було дуже багато. Знаєш, як те місце називається? Гуанабай. А так звали тутешнього індіанського вождя, який боровся проти іспанців, доки його не взяли в полон і спалили на вогнищі. Так-так… Гуанабай.

Пепе розхвилювався. Його здогад підтверджувався: індіанці там жили. Отже можна щось знайти: шліфоване кам’яне знаряддя, якийсь посуд абощо.

— Бабусю, — почав він. — І в цих печерах…

— А чого це ви так цікавитесь узбережжям? — замислилась бабуся. Потім пильно подивилась на кожного, і на її обличчі з’явилась зловтішна посмішка. — Хочете знайти скарб? Чи не так? — спитала вона зненацька.

Пако аж стрепенувся, почувши слово «скарб», і почав уважно дослухатися до розмови. Невже це правда?

— Та ні, бабусю. Ми збираємось на прогулянку, — лагідно відказав Маркос.

Стара глузливо посміхнулась і стулила повіки, які стали немов ще двома зморшками на її покарбованому літами обличчі.

— На прогулянку? Я добре, знаю, що ви шукатимете, — запевнила вона, збагнувши наміри свого праправнука. — Скарб Піратських печер. Ці шибеники не такі й дурні. Ще б пак! Вони довідались, що на узбережжі… Але ні. Я нічого не скажу з того, що мені оповідав дід Бернардіно. Це таємниця.

Аліна нетерпляче спитала:

— То на узбережжі є скарб, бабусю?

Стара приклала вказівного пальця до уст і по-змовницькому подивилась на дівчинку. Потім витягла з глечика змочений шматок хліба й кинула ним у цуценя. Мочіта злякалась і швиденько відбігла, сердито гавкнувши. Пако підкликав її й погладив. Кури, побачивши таке, обережно наблизились до крихт і почали їх клювати, позираючи, однак, на цуценя. А бабуся годувала курей, немов і забула про дітей.

Але вони не забули того, що почули від неї. Бабуся плутала часи й імена. Тож не дивно, якщо вона просто вигадала про скарб і навіть сама в це повірила. «Ні, нема чого радіти, — подумав Маркос. — Спочатку треба дізнатись про це якомога більше».

— Бабусю, — почав він, і стара глянула на нього, кидаючи тим часом крихти. — То скарб є чи нема?

— Що? А-а, звісно є. Як ти гадаєш, чому б тоді те місце називали Піратськими печерами? Бо там бували пірати.

Діти уважно слухали. Усе-таки щось тут є. Чому б то така назва? Вони знали (бо читали про це й бачили, в кіно), що острови Карібського моря мали колись сумну славу: саме тут морські розбійники звили своє гніздо. Хіба не була Ямайка великим піратським кублом? Та й сам острів Хувентуд хіба не давав притулку тим розбишакамі То чому б і їхнє узбережжя не могло прихистити цих лиходіїв при якійсь нагоді?

— Сюди, мабуть, справді навідувались пірати, бабусю, — згодився Маркос, проте додав із сумнівом: — Але це аж ніяк не означає, що вони повинні були закопати тут свою здобич. — І, поглянувши на друзів, додав з притиском — Отже скарбу нема. Це просто легенда, в яку майже ніхто не вірить.

— Легенда? Просто ніхто не може знайти. Тому й кажуть, що немає,— відповіла стара з несподіваним обуренням. — Але я знаю правду. І правда полягає в тому, що скарб заховано там. Я певна, бо це була одна з таємниць, яку мені відкрив дід Бернардіно перед смертю. Він повідав мені, що один знаменитий пірат кидав якір біля самого берега, а потім пересідав на шлюпку. Він та його друзяки відсиджувались біля скелі Корсара. То де він, по-вашому, сховав свій скарб? А втім, що про це говорити! Дайте мені спокій.

Маркоса, у якого вже починали розвіюватись сумніви, ці слова немовби підштовхнули.