«Золота дитина», — думає Соломія.

Десь після трьох років «золотої дитини» Соломія-старша розуміє — їй не хочеться більше мати дітей. Вона каже про те чоловікові. Про те, що коли раптом народиться ще одна дівчинка, їй буде образливо, що вона не така вродлива і розумна, як сестра.

Антін стоїть посеред їхнього двору. Думка жінки його радує. Не тре’ буде сушити голову над майбутнім приданим — завше клопіт, як є дочки в хаті.

— Якщо ти так вважєєш.

— Так. Я боюся за нашу доню. Що з неї виросте?

— Як то що? Дівчина, потому — жінка. Заміж вийде. За доброго жениха, дасть Біг. Ми ж таки не останні люде в силі.

— Доброго? Якби ж то доброго.

— Я хотів сказати — багатого.

— Багатого?

— Ну, красива ж у нас буде дівка. І родина ни дьогтьом на лиці мазана.

— Мені страшно, Антоне, — Соломія. — Занадто вона красива й добра. Начеб ангелочка нам Біг пуслав.

— Яка вдалася. Ти он як її любиш. Ну, не хоч мати більше дітей, то й не тре’. Хлопачі руки вже є. А дівки — як хоч.

— Я чогось думаю, що такої, як наша Соломійка, у нас більше не буде, — горнеться до чоловіка Соломія. — Хай буде вона одна.

Соломія сама дивується цій думці. Нібито звідкись іздалеку їй посланій. Та бажання мати лише одну доньку, цю, яку вона безмежно, так, що аж самій страшно, любить — дивне й непереборне бажання — живе в ній.

Соломієчка навіть не вміє довго гніватися, а коли закопилює губки чи опускає очка, то робить це якось так винувато-безневинно, що мамі Соломії чи бабусі з дідусем, а то й братикам хочеться дочасно перепросити малу винуватицю, що зробила якусь там ну зовсім дрібнюсіньку шкоду, заговорити першими до цього синьоокого дива. Дива, що їм послане — долею, Господом, літом, лагідним вітром урожайної пори.

Не тільки мати, а й братики з кожним роком не по-дитячому закохуються в сестричку. Ставлення Тарасика і Василька від підсвідомої неприязні — пхе, сестричка, дівчисько — міняється до зацікавленості, до бажання захистити малу впереміж із деякою хлоп’ячою зверхністю. Могли й смикнути за кіску, і дражнити, коли з носа вискакувала козюлька, і в чомусь піддурити, али якось непомітно це природне дитяче ставлення відходило на другий план. Доброта, майже повна нездатність ображатися, дивний магнетизм, що йшов од сестрички, поступово обеззброювали братиків. І водночас росло їхнє захоплення, що ставало неусвідом- леною дитячою закоханістю, майже обожнюванням, як якоїсь неземної істоти, що живе поруч.

Коли Соломійці було років сім, Тарасикові дванадцять, а Василькові — десять з половиною, старший брат каже до молодшого:

— Давай поклянемося, що ніколи ни женимося.

— Чого?

— Бо я питав у мами. Братам на сестрі женитися не можна. А ліпшої за нашу сестру ми не знайдемо.

— Твоя правда, — зітхає Василько. — Ми на ній не женимося, али нікому чужому й ни віддамо.

— А діти?

— Що діти?

— У неї мусять бути діти.

Молодший замислюється. Думає довго й зосереджено. Зрештою каже:

— Доведеться таки її комусь оддати. А шкода.

— Ну, й мені тоже шкода, — брат. — Тико дівчині такій, як наша Соломка, не можна без чоловіка. Зурочать.

— Зурочать?

— Ага. Всі старі дівки зурочені. Так наші бабуня кажуть.

Вони біжать гратися. А Соломійка в цей час поспішала до своїх джмелів.

2

Джмелі. Соломійка зовсім не боялася цих великих волохатих комах. Не боялася з раннього дитинства. Ще коли ледь говорити вчилася, побачила великого джмелиська і заплескала в долоньки:

— Мамо, птасечка.

— Ой, то, донечко, джміль, — злякалася Соломія-старша. — Не махай ручками, бо вкусить.

— То — птасечка, — тупнула Соломійка ніжкою. — Не вкусить. Цуєш, як піває?

Джмелине гудіння дивним чином її приворожувало. Могла слухати, як гуде бджола, дзичить комар, пізньої весни — гудуть хрущі над садом. Але джмелине гудіння чомусь по-особливому притягувало. Наче була в цьому якась тільки їй одній зрозуміла чарівна мелодія. У тих звуках, думала Соломійка, живуть іще якісь маленькі пташечки, котрих вона не бачить. їхній спів і складається в оте — дж-ж-ж-у. Бо пташечки не можуть вибратися з того басовитого співу. А сам спів ще здається схожим на густющу сметану, таку густу, що можна краяти ножем. Соломійка розсікала своєю ручкою повітря, уявляючи, як вона крає ту джмелину сметану. А може, й мед. Бабуня кажуть, що джмелиний мед ще солодший за бджолиний. І водночас трохи гіркуватий. А все тому, кажуть бабця, що джмелі люблять брати нектар із волошок, а найбільше з квіток великих, лапатих, яких у них так і називають — джмелики.

— Жмелики, — сплескує долоньками Соломійка. — Хочу показувати. хочу бачити. Покажіте мені жмеликів.

Бабуся показує. І Соломійка тепер прокладає стежку од тих джмелиних нір до дивних квіток із ще дивнішою назвою — жмелійки.

А скілько то було крику, коли вона дізналася, що Петрик, який гон там живе, забрав собі мед із джмелиних нірок. Мусив хлопець клястися, що ніколи так не робитиме. Соломійка вже мала над ним владу. Як і над його другом і однолітком — Павликом, Пав- лусем, якого вона називала спочатку Павиком. Мине ще трохи часу, і Петрик з Павликом — обоє, дружно — до безтями закохаються в Соломійку.

Вони були майже сусідами, через дві хати, народилися з різницею у чотири дні. їхні матері — Гафія Злотиха і Маруська Плотина — вирахувавши, що діти мають з’явитися десь коло свята Петра і Павла, так постановили: доньок назовуть Петрина і Павлина, а коли сини — Петром і Павлом. Той, що першим з’явиться на світ, буде Петром, бо ж той апостол мовби старший, он і батюшка казав, що на небі найближче до Ісуса сидить. Ну, а той, хто другим буде — Павло.

Народилися хлопчики. Петрусь був худішим, гінким, наче лозина, мав очі темно-карі, як у батька, довгі пальці (злодійські, жартувала Гафія), ледь загострений ніс і смішні настовбурчені вуха. Павлик виріс хоч теж високий та міцний, вже в дитинстві мав руки, мов налиті, й голубуваті очі та ледь-ледь плескатий ніс.

«До теї любові ще тре’ доїхати», — казали, бувало, баба Луциха.

Соломійка біжить стежиною до їхньої хати. А там на подвір’ї мама Соломія-старша злякано на доню дивиться.

— Соломочко, не руш. У тебе у волоссі джміль заплутавсє.

— Жмелик? — Соломійка вертить головою, мовби може його побачити. — Хочу жмелика. Зніми його, мамо.

— Не крутися, — гримає мама. — Бо злякаєш, то вкусить. Вони болісно кусаються.

— Нє, мине не вкусить. Хочу побачити жмелика у волоссі.

Джміль на її голові не заплутався. Він просто собі присів відпочити. І кусати Соломійку не збирається. Взагалі — диво-див- не! — за весь час її спілкування з джмелями вони жодного разу не вкусили дівчинку. Навіть коли простягала руку, щоб волохаті комахи на неї сіли. За таку дивну взаємну любов якось і прозвав Тарасик сестричку — джмелина сестра. Сестра джмелів.

Соломійка спершу надула губки, та швидко перегнівалася, сонечком зазоріла, братику в плече носиком ткнулася, а потім подвір’ям дзвінкий сміх розсипала:

— Сестра жмеликів. Сестра жмеликів.

І до бабці, котра якраз на кілка гладущика ⁷ вішала сушитися:

— Бабуню, я сестра жмеликів. Чуєте, бабуню?

— Та чую, непосидюче.

Взагалі Соломійка довго не вміла гніватися. Спалахне, бувало, як справжня солома, на яку вогник потрапив, диво-оченятами кресоне, пхинькне, а то й ніжкою тупне, та гнів швидко, мовби гаряча вода, у балію вилита, випаровується.

3

І все ж при загальній любові до цієї дитини — родини, сусідів, старих і малих — мала Соломійка, як би тепер сказали, і свого персонального ворога, нелюбов якого розпочалася чи не з першої зустрічі та росла, наче сніжка, залишена на стежці посеред снігопаду. Незлюбила Соломійку її ровесниця Руфина. Народжені одного дня, вони обоє виростали вродливими. Тільки врода Ру- фини була інакшою — надто яскравою, мовби викличною, аж пекучою. Вилиці, чоло, великі соковиті губи, очі з косинкою, сірі, що бігали, наче два маятники — все кидало виклик. Якщо Соломійка не задумувалася над тим, вродлива вона чи ні, й чому її люблять, для неї то було природне й ніби таке, що існувало саме по собі, як і її увага до мами, тата, бабуні, братиків, то Руфина швидко, не по-дитячому, склала собі ціну. Вона несла свою красу, мов особливий дар, який належить тільки їй і за який інші мусять платити, кожен по-своєму — лагідними словами, похвалами, подарунками. Природно, що суперників у Руфини не повинно було водитися. Руфина, котра, наколовши ніжку, репетувала на цілу вулицю, доки до неї не прибігали мама чи старша сестра, відразу відчула ворожість до привітної, всіхлюбної Со- ломійки. Руфиночку щось тягло до своєї малої суперниці. Але більше для того, щоб посеред гри підставити, мовби ненароком, ніжку, сипнути, граючись, піску межи очі, покласти на стежці, де бігали — обоє босими ніжками — будяка. Найбільше дратував Соломійчин сміх, коли та падала на бігу чи на образливе: «У тебе руки, як у вороняки крила», починала вдавати, що вона справжня маленька воронка, ще й ручками-крильцями смішно махала.