Руфина дивилася, і їй здавалося, що Соломійка справді не дівчинка, а пташка. Дивна, незбагненна. Не така, як вона, Руфина. Але ж вона не пташка! А Соломія. Чого вона така дивна? Звідки неїн, Руфинчин, страх, і не страх, а щось інакше?..

— Ходімо, — каже Соломійка.

— Куди?

— Я тобі щось покажу. Тико дай слово, що ти. Що ти їх полюбиш.

— Кого?

— Моїх жмеликів.

«От іще», — хоче сказати Руфина, та слово дає.

Стежка виводить їх за город. Ніхто не знає, наскільки ця стежка важлива для них обох. Соломійка легко віддає Руфині свою таємницю.

Коли ж Соломійка показала Руфинці джмелине гніздо, що розросталося у справжню колонію, та, побачивши, як блищать у ворогині-подружки оченята, нова володарка таємниці відразу збагнула, як цій Соломці можна досадити. Крадькома, у надвечір’я, принесла в подолі піску й висипала на джмелині нірки. А тоді й іншим піском, що набрала на гірочці джмелиній, пересилюючи страх від кусючих комах, засипала гнізда.

Дрібний, тихий смішок полоскотав квіточки-дзвоники, що росли побіля джмелиної гірки, і змусив стулитися чашечки.

Тихим, хоч і вельми гірким, був Соломійчин плач, коли вона наступного дня те шкідництво уздріла. Даремно гладило сонце своїм променем солом’яну біляву голівку. Та виплакавшись, Соломійка взялася сама відгортати пісок. І яка ж була її радість, коли з нірки почулося таке знайоме дзижчання-гудіння. А потім і во- лоханьчик вилетів. Очі, що пекли од сліз, самі витерлися. Та й не всі джмелі загинули — кілька на той час, як їх оселі засипала Ру- фина, ще не вернулися до домівки. А один впертюх — його й порятувала Соломійка — копав собі вихід, якимось дивом не задихнувшись всередині.

Та коли про шкоду хлопці дізналися, майже одразу збагнули, чиїх рук то діло. Тарасик самоліч прийшов до Мациків і Руфин- ку за вухо схопив.

— Якщо ти, сьондро мациківська, ще раз до джмелів поткнешся, без вух своїх ходитимеш та й ноги кропивою обростуть.

Руфина заверещала — не так од болю чи погроз, як самого посягання на тіло, що, окрім неї, тико хіба Бозі належало. Вискочили брати й сестри, Кирило й Марина, ціла мациківська родина. Дарма Тарасик взявся казати про те, що їхня Руфина вчинила. Дісталося його вухам, плечам і дупі. Та тут на подвір’я Василько вбіг й головою з усього розгону Мацикові-батькові у низ живота — бух! Той з несподіванки так залаявся, аж у єго жінки вуха в’янути стали. Старший Мациків син Демид, майже парубок, Василька було за сорочку та над землею спробував підняти. Та хлопчисько ногою його у кістку — трах!

— Тату! — скрикнув Демид. — Я єго вб’ю, виплодка зозу- лицького.

Та раптом крізь той рейвах дзвінке дівчаче:

— Пустіте Василька! Пустіте!

Всі до воріт, звідкіля голос, очі повертом, а там Соломійка у синьому полотняному платтєчку стоїть. Ручку, у жменю стиснуту, простягає. Коли ж розтулила — на долоньці четверо мертвих джмеликів лежать.

— Свят, Мати Божа, цея вроки ще якісь до двору принесла, — Марина, продавши витрішки, перехрестилася.

— То не вроки, тітонько, а жмелики, — тихо й урочисто якось сказала Соломійка. — Хай ваша Руфинка їх похоронить. Бо інакше у неї на долонях бородавки виростуть, я знаю.

— Свят, свят, авжеж вроки, — вдарила руками по колінах Марина. — Чуйте, людоньки, що вона гуворить?

Руфина розтулила стиснуті кулачки, глянула на долоні й заверещала:

— Мамо, воне вже ростуть.

— Бородавки? А, Боженьку милий, гоніте цих циганят з нашого двору, — ще голосніше зарепетувала Марина. — Бо спалять хату і всеньке добро. Воне ж самашедці з самого малєнства, цеї Зозулики.

Брати й сестричка отримали по кілька штурханів, доки їх випровадили за ворота. На подвір’ї зосталися лежати мертві комахи. їх Демид вигорнув на вулицю, склювали кури.

— Та ми їх не злякалися, — казав тим часом дорогою додому Василько.

— Хай спробують щось нам зробети, — долучився Тарас, у якого добряче пекло вухо. — Та я тій видрі таке учвару.

Соломійка спинилася. Глянула на братів і сумно, й сонячно водночас:

— Не тре’ єї бити, хлопці, — сказала. — Вона й так набита. У неїному оці маленький рогатик сидить, я сама бачила. — Соломійка зітхнула. — Ни дай-Бо, ще й хвостика покаже.

Така була Соломійчина мова. Тарасик не знав, ци сміятися, ци сміх прикусити. А Василько за руку сестричку взєв. Стис легенько пальчики. Журно йому стало. Чогось так журно, мовби кашель у грудях засів та дряпає його хлопчачі груденята.

Над трьома малими людьми синіло небо. На другій вулиці в хаті сиділа старша Соломія коло Степанового ліжка і гладила болящого рукою по чолі. Вона ходила тепер доглядати Степана, і Антін тому не перечив. Якби Степан простяг до неї руку, вона б нічому тоже не перечила. Та він тилько дивився сумними очима.

— Я ще виздоровію, — ото й вимовив тико, як Соломія підвелася.

— Авжеж, — сказала Соломія.

Її груди розривав нечутний плач.

Маленька Соломійка вирішила піти до церкви помолитися за здоровля уцілілих джмелів і памнять неврятованих. Стара Дмит- рівська церковка, хоч був буднічний день, виявилася одчинена. Завтра випадало Маковія, тож годилося підготуватися до служби Божої. Отець Андроній, ще більш постарілий і сивий, оглянув, ци лежать де треба молитовники, перевірив, ци протерли перед тим матушка і старостиха, як належить, ікони й престола. Він лишився задоволеним. Палець був чистим. Чиста ж душа отця Анд- ронія потребувала підкріплення, особливо ж тому, що завтра, на свято, починався Успенський піст і приходила нелегка пора воз- держанія. Роки брали своє, та навіть за поважних літ.

«Али Отець Небесний те, що може, прощає, — подумав отець Андроній. — До того ж, не годиться у храмі, та ще й у піст, тримати сей напиток.»

І він намацав рукою невеличку фляжку. Та ледве приклався, як од дверей почувся тоненький голосок:

— Спаси Біг.

— Спаси.

Ледве не захлинувшись од несподіванки, отець Андроній, коли глянув у бік дверей до храму, занімів. У отворі дверей в сяйві літнього сонця стояв маленький кучерявий янгол. Він посміхався, як тільки може посміхатися земна дівчинка. Коли отець Андроній це збагнув, то рука його сама собою шарпнулася за спину.

«Гріхи мої», — встиг подумати, а вголос мовив:

— Чого тобі, дитино?

Соломійка трохи боязно поглянула на батюшку.

— Ви-те могли б помолитися за жмеликів?

— Кого?

Од несподіванки отець Андроній впустив фляжку. Встиг подумати, що завтра тут пахнутиме не кагором, а наливкою.

— Жмеликів, комашок таких.

— За людей треба молитися, отрочице несмишлена, — сказав отець Андроній.

— А бабуня кажуть, що всеньке живе Боженько.

Соломійка заїкнулася, намагаючись пригадати слово.

— Бог дійсно створив усе суще, — прийшов їй на поміч батюшка. — Но одне тико вище Боже творіння, суть людина, за образом і подобієм Божим сотворена, душею Господом наділена. То ім’я її в радості чи в горі може в храмі звучати.

— Шкода, — зітхнула Соломійка. — Жмеликі такі хороші. І теї, що живі, і теї, що вже ни полетять.

«О Боже, такої придибенції в мене ще не було», — подумав отець Андроній, не знаючи, що сказати.

Через якихось півгодини старий священик і маленька дівчинка сиділи на сходинках храму. Соломійка розказувала про пташок і квіти, про джмелів, котрі жодного разу її не вжалили, про братиків і вредну Руфину, гнів на яку в неї кудись полетів. Її мова заколисувала батюшку.

Він заплющив очі. Соломійка поглянула здивовано й собі схилила голівку на батюшчині коліна. Отець Андроній спав і не спав. У напівсні-напівмаренні він раптом побачив, як вони йдуть удвох польовою дорогою, а над ними летить густий джмелиний рій. Ось уже він, той рій, закриває сонце і обрій. Але дивна річ, якоїсь миті отець Андроній відчуває себе великим волохатим джмелем, що летить з іншими джмелями над маленькою, схожою на янгола дівчинкою. Він хоче помолитися, аби Господь знову перетворив його у людину, тим більше, що завтра належить правити службу Божу, до того ж, маківки і мед освячувати, бо ж першого Спаса ще й медовим називають, а там же й до яблучного та горіхового Спасів, та до Успіння святого рукою подати. Уста отця Андронія шепочуть молитву, та вона чомусь звертається не до Владики Небесного, як належало б, а до Великого Божого Джмеля.