Тимчасом Соломія-старша, на щоках якої замерзають під гарячим серпневим сонцем густі пекучі сльози, добирається туди, куди її саму мимохіть приносять ноги — до постарілої за цеї літа Насті Луцихи. Вагається, та все ж заходить. Баба суче неслухняними пальцями нитку. Каже, що мала мішка для бульби зашити. «Ой, рученьки мої», — бідкається баба. Соломія помагає, за мовою про те, про се ніяк не одважується підібратися до того, за цим прийшла. А прийшла просити ліків для Степана. Як не ліків, то розради якоїсь. Хоч хто вона Степанові? Хто вона цему світові, де в неї є чоловік і діти, як і належить, але є й людина, котрій вона не те, що не віддала свого серця, належного йому, а хоча б на день не позичила.

Вони сиділи й розмовляли, добували й просівали слова, солоні, солодкі, в’їдливі й приперчені, про те, про се, баба, видно було, рада, що є до кого озватися, з ким поговорити. І раптом спитала:

— А Стипан все хорує?

— Стипан?

На лице Соломії хтось вилив цілеє відро червоної фарби. «Авжеж, — сказала баба, — Знаєш-бо, про якого Стипана питаю». Соломія тихесенько: «Він-бо не просив якихось ліків? Нє? То полікуйте, тітонько». І несподівано опустилася перед Луцихою на коліна. Баба поклала їй на голову руку й ще несподіваніше заплакала. І сказала: «Помниш, я ото у войну, як у Расєю вивозили, тож їздила, ага, разом з панами. І тре’ було тамечки остатися, бо мині покійний чоловік, з яким одну ніченьку тико й провела, сниться. Мовбито обоє молоді, кудись їдемо, а куди? В темноті все йдемо, Соломочко, між нами тепер границя, я би й до совєтів пуйшла, абись могилку єго побачити».

Соломія поглянула убік, побачила перекособочене вікно, за ним гілку, що колихалася на вітрові.

— Порятую я Стьопку твого, — сказала баба. — Нищастя з тими дівками, що самі не знати чого хочуть. А з замужніми — нищас- ниця ще більша.

— Любові, тітонько, — одказала Соломія. — Любові хочемо.

— Кажеш, любові? А хіба в тебе чоловіка нима? Хіба він тобі злецько щось робить, га?

— Ой, тітонько.

— Думати тре’ було. Тоді, як заміжжя свербіло.

— Ой, тітонько.

Така розмова вийшла.

4

Стривожена довгою відсутністю батюшки, матушка Єфросинія вийшла з хатини подивитися, де ж він дівся. Картина, яку побачила, здивувала й стривожила її. Бо ж панотець сидів на сходинках, що вели до храму, схиливши голову, а на його коліна поклала біляву голівку маленька дівчинка.

«Чи не Зозуликів сяя дитина?» — подумала матушка Єфросинія, котра, на відміну від свого не надто уважного чоловіка, знала геть усіх в селі — і старих, і малих. їй стало лячно — здалося, що чоловік не дихає, чого доброго, оддав Богові душу, не спитавши у неї, паніматки, дозволу. Кахикнула, а потім і за плече торкнула. Дівчинка першою підвела голову, зиркнула блакитними оченятами, в яких майнув легкий переляк. Тут і батюшка спросоння закректав, мовив винувато, коли протер очі:

— Ох-хо, заснули ми ото, покровительнице і радільнице наша.

З того дня й почалася дивна дружба маленької Соломійки зі старим священиком. Відтепер вона щонеділі обов’язково просила маму або ж бабусю взяти її до церкви. їй задавало великої утіхи спостерігати, як промовляє панотець дивні незрозумілі слова, схожі й несхожі на ті, що вона вдома чи на вулиці чула. Як читає із старовинної, окованої позолоченим металом важезної книжки. Як ходить з кадилом, а з нього пахущий-пахущий запах розноситься. Раз, проходячи мимо, отець Андроній ніби ненароком торкнувся її голови, покритої білою, з блакитними волошками, вишитими мамою, хустиною. Погладив ледь-ледь, а Соломійка од того доторку опинилася вище сьомого неба. Свята не могла діждатися, щоб зновика до церкви піти, пальчики загинала, крадькома деньочки рахуючи (до десяти рахувати Тарасик навчив, що вже два класи польської школи скінчив), та зітхала, бо день рипучим возом до ночі їхав.

Зате килько ж радості було, коли панотець знову на голівоньку руку — шкарубку і трохи димом пахлу — поклав. Відтоді стало начеб своєрідним ритуалом — щонеділі та у свята, великі й менші, отець Андроній, обходячи паству, мусив торкнутися Соломійчи- ної голови, а вона звести очі й сяйнути на батюшку блакиттю тільки їй належного неба. А ще ж було причастя, поцілунки Хреста і теплої батюшчиної руки!

І в будні ні та й ні — забігала Соломійка на подвір’я панотця, терпеливо чекала, доки він вийде, не одважуючись зайти до хати. А вже як виходив, сідали парою на призьбі, й починав панотець оповідати біблійні історії — про Ноя, який великий дивний ковчег збудував, про Авраама, що сином заради любові до Бога пожертвувати хотів, про Иону, який в череві кита опинився, про битви князів і царів юдейських, про народження у яслах, поруч з ягнятами, сина Божого, про те, як маленького Ісуса перший раз до храму принесли, де уздрів його старець Симеон. Соломійка слухала, очі її росли й росли від почутих див, які вона уявити й осягнути намагалася. Особливо чомусь їй запам’яталось, як Ной із ковчега (то човен, крипа така велика, пояснив отець Андроній) голубів відпускав, аби розвідали, чи є вже де земля серед безміру води, моря-окіяну.

— Той окіян за наше озеро більший? — наївно питала Соло- мійка.

— Більший, — отець Андроній значливо вказівного пальця зводив. — У сотні тисяч разів більший.

Иого голос приглушено-рокітливий. Соломійка захоплено дивиться на піднятий палець, намагаючись уявити безмір води. Та уявляє раптом себе голубкою, котра летить над тою безкінечною водою. Вона дивиться й дивиться, шукаючи маленький острівок, хоча б такий, як посеред броду в селі, де річка Мережка розливається. Але острівка не видно. Голубці-Соломійці стає страшно. А що як вона не знайде шляху назад? Та раптом вона помічає поруч себе голуба — тильки не білого, як вона, а сивого, сивого- сивого, як. як отець Андроній.

Вони летять удвох і раптом бачать маленький шматочок землі серед безмежі води. Соломійка знає з розповіді отця Андронія — голуб принесе Ноєві з тої землі оливкову (то дерево таке, пояснив отець) гілочку. Голуб? Один?

— Кілько Ной пустив голубів? — питає вона.

— Одного, — відказує батюшка, що почав був дрімати.

— їдного?

Софійка розчарована. А як же голубка?

— Потому голуб не повернувся, і Ной збагнув, що води відпливли, — чує вона голос. — Час було знову заселяти землю.

— Шкода, — зітхає дівчинка.

— Шкода? Чого? Земля мусила заселитися, а люди розмножуватися.

— Що голуб був їден.

— їх узяв Ной пару, як і всякої тварі, — отець Андроній пригортає Соломійку. — А відпускав по одному. Так у Писанії сказано. Тобі не холодно?

— Ні. Мені тепло.

їй тепло од цих розмов, од чогось такого, що й не пояснити словами.

Коли ж Соломійка якось не приходить на ці їхні посиденьки, отець Андроній тривожиться і рушає до її оселі. Може, захворіла? Ні, вона здоровенька. Сидить на подвір’ї на колоді і чистить ножиком молоду бульбу. Після привітання «Слава Богу!» — «Навіки слава!», зводить на вітця блакитні оченята, гукає:

— Тарасику, принеси батюшці ще одного ножика. Він мині поможе бульбу чистити.

Отець Андроній не знає — сердитись йому чи сміятися? Повагавшись, покірно опускається, крекчучи, поряд з малою на трухляву соснову, хтозна якого віку, колоду. Коли ж бере до рук старого ножа з дерев’яною колодкою і починає здирати ним ще тонке лушпиння, дивне блаженство обвиває його душу. Він починає подумки молитися. За цю дитину, що стала йому ріднішою рідної, за її чисте, як йорданська вода, як сльоза небесна, серце.

«Господи, пригорни її і захисти», — думає, а повітрям розливається невидимий густий і терпкий щем, з хати вибігає мама Соломія, сплескує руками:

— Отче, що ви-те робите?

— Яко видите, картоплю чищу, — одказує отець Андроній.

— Али ж, отче.

— Ви гадаєте, я не вмію чистити сії округлі штукенції? — трохи з лукавинкою питає батюшка. — Якщо навіть німець, як писав наш великий піїта кобзар Тарас, та прочій неправославний народ уміє садити, а значить, і збирати сей овоч, то нам на благословенному Поліссі сам Бог велів. І садити, й чистити, і споживати.