— Нема нікого. Сьогодні неділя… Що ви надумали? Це ви вчинили пожежу?

— А хто ж іще? Чоловіче! Надворі революція, а ви тут сидите у своєму щурячому кублі і нічого не знаєте. Давайте випускайте в'язнів!

— Яких в'язнів? Це лікарня, а не в'язниця! — обурився лікар.

— Он як! Справжня лікарня? — підморгнув мені полковник. — Ну що ж, шановний лікарю… тоді випустіть хворих.

— Як ви можете таке говорити? Це тяжкохворі люди! Їх у жодному випадку не можна випускати, вони абсолютно себе не контролюють! Зрештою, я за них відповідаю…

Мені раптом зробилося його шкода. Жалюгідний тип. Але він просто сумлінно виконує свою роботу. Йому сказано „не можна“, він і нам каже „не можна“. Але в нас ситуація теж не з веселих. Якщо не здобудемо підкріплення — нам капут.

— Ви не можете від мене жадати того, за що я потім накладу головою.

— Ви хочете сказати, що серед хворих нема жодного при здоровому глузді?

— Жодного. Тут самі божевільні. До того ж у дуже важкому стані.

— І нема тут примусово лікованих?

— Як ви можете підозрювати нас, лікарів у такому злочині?

— Я підозрюю не вас особисто, а тих, хто вами керує.

— Не знаю, що ви маєте на увазі. У моїй лікарні завше був порядок.

— Але я вам не вірю, — сказав твердо полковник, наставивши цівку автомата лікареві в живіт. — Негайно повідчиняйте палати.

— Можете в мене стріляти! Яка мені різниця, чи загинути від вашої руки, чи потім від їхньої?!

Його рішучість не могла не викликати подиву, і я таки повірив йому, хоч це було й не вельми приємно. Проте полковник мав, очевидно, свою думку й не менш рішуче поклав палець на цингель:

— Рахую до трьох… Якщо не відімкнете палати, зроблю з вас решето. А потім витягну з вашої кишені ключі і сам відімкну. Ну?!

Директор був блідий, а на чолі виблискував піт. Рука його тремтіла, коли він виймав з кишені ключі і відмикав перші двері.

У палаті на шести ліжках сиділи й лежали занедбані неголені суб'єкти з темними заглибленими в себе очима, їхні позбавлені найменшого виразу обличчя скидалися на маски манекенів. Жоден з них навіть голови до дверей не повернув. У приміщенні пахло немитим тілом і кислим присмаком блювотиння.

Полковник подивився на мене з таким смутком, що аж тепер я відчув, у яку безвихідь ми потрапили. А проте надія ще нас не покинула.

— Що ви з ними зробили? — спитав директора.

— Я не знаю, що з ними зробили, — відказав той ображено. — Я застав їх уже такими.

— Але це ж не справжні божевільні, їх довели до такого жахливого стану.

— Ви маєте на це докази?

— Одного з цих хворих я колись знав… З вигляду, правда, але це була цілком здорова людина.

— Ми теж з вами цілком здорові люди, а що з нами буде завтра?

Тепер у його словах почувся загрозливий скрегіт металу. Чи це тільки видалося мені?

— Відімкніть наступну палату.

Директор слухняно відімкнув ще одні двері.

І знову ми побачили ту саму картину.

— Тепер ви переконалися? — спитав він.

— Ні, — відрізав полковник. — Відчиняйте решту дверей.

Від палати й до палати ми пройшли весь перший поверх. Безрезультатно. Нам не попався на очі жоден чоловік, який би хоч трохи нагадував нормальну людину.

Весь цей час по закутках шмигали щурі, але в такій малій кількості були нам не страшні.

— То ви тут один зі всього персоналу? — спитав я.

— Ну, як сказати… Один… Хоча тут разом з людьми працюють і щури. Серед них є теж кілька… м-м… лікарів. Вони працюють без вихідних. Дуже працьовиті, на відміну від…

Тут він запнувся і відвів погляд.

— На відміну від людей? Так?! — раптом визвірився полковник.

— Я не хотів так сказати, — боронився директор.

— Але сказали!

— Я сказав тільки, що їхні лікарі працьовиті…

— Ну, звичайно! Успішність їхнього лікування мов на долоні!.. А що на другому поверсі?

— На другому? Вам ще не досить того, що ви тут побачили?

З якихось причин йому зовсім не подобалася наша настирливість. І приховати це йому не вдавалося. Однак справу варто довести до кінця.

— Ведіть нас на другий поверх, — уперся полковник.

— Але я попереджаю — там особливі хворі. Можуть статися непередбачені ексцеси. У вас надто агресивний вигляд, хто зна, як до цього поставляться пацієнти. Адже вони звикли бачити довкола себе лише піжами й білі халати…

— Ви ще забули сказати про сірі шкурки щурів. І це вони, мабуть, бачать найчастіше.

— Можете взяти ключі, — сказав він, простягаючи нам цілу в'язку. — На кожному вибито число палати. Я з вами не піду.

— Ви нам і не потрібні.

— Просто те, що ви там побачите, може надовго зіпсувати настрій.

— Ну, за наш настрій не варто переживати. Він уже давно зіпсований, відколи такі, як ви, стали на службу до щурів.

— А що я мав — здохнути з голоду? Чи перетворитися на одного з цих?

Полковник нічого не відказав, лише кивнув мені йти за ним на другий поверх.

Ми спинилися перед дверима, що були помальовані в яскраво-червоний колір.

Ключик у замку прокрутився зовсім безгучно. Так само безгучно прочинилися двері й полковник зайшов до середини.

Спочатку я почув його зойк, а тоді добірну лайку. Він остовпів у дверях, затуливши мені прохід і я змушений був легенько підштовхнути його, щоб і собі зазирнути в палату.

Те, що я побачив, викликало в мене спазм у горлі.

На підлозі сиділо три створіння, що мали людські пики, але великі щурячі голови. Ці чудовиська вищирили гострі зуби й блискали люто очима. Якусь хвилю вони дивились на нас насторожено і нерішуче, але раптом, наче пронизав їх струм — вони здригнулися й зірвались на ноги. Це виглядало так, наче вони щойно сприйняли чийсь сигнал. Хтось їм звелів напасти на нас, і вони кинулися до дверей, загрозливо ревучи й цвиркаючи слиною.

— Ах, гидота! — крикнув полковник і натис на цингель.

Автоматна черга розпанахала їхні груди й животи, відкинула назад і повалила на підлогу.

— Якщо нам трапляться ще подібні чудовиська, їх слід негайно знищувати. — Він подивився на мене. — Ви мене розумієте? Хоч це ми повинні встигнути зробити.

— Здається, нічого більше нам зробити й не вдасться.

— Жалієте, що пішли зі мною?

— Ні. Все одно хтось мусив на це відважитись.

У наступній палаті ми побачили двох чоловіків, що були прив'язані широкими ременями до залізних ліжок. Один лежав непорушно, інший повернув до нас голову і то були перші очі, в яких ми виловили сліди розуму. Роти їхні були перебинтовані.

— Це… це мій товариш! — скрикнув полковник. — Капітан Коляда! Я впізнав його!

Чоловік мав довгі патли й бороду. Почувши своє прізвище, радісно закивав головою.

Ми в одну мить звільнили обох від ременів.

— Капітане! Як ви сюди потрапили?

— М-м-м… м-м-м… у-у-у… — промимрив щось той, зводячись із ліжка.

Його товариш, однак, лежав непорушно і я, розбинтувавши йому рота, зрозумів, що він мертвий.

Капітан закотив рукави піжами і простяг до нас свої білі вихудлі руки. Вся внутрішня поверхня рук була сколота шприцами. Потім він показав груди в синюватих плямах і знову спробував щось пояснити, але видобув одне лише нерозбірливе лопотіння.

— Над ним, очевидно, чинили якісь досліди, — здогадався я.

Капітан закивав головою. Раптом сполошився і почав показувати рукою на сусідню палату. Він теж розумів, що часу у нас обмаль.

Полковник відчинив її і нашим очам відкрилася ще жахливіша картина.

На ліжках сиділо чотири зовсім голі жінки і кожна бавилася зі щонайменше десятком малесеньких людинощуриків. Ці бридкі вертляві істоти копошилися в них на ногах, лізли до грудей і смоктали молоко.

Я не міг на це дивитися, мене нудило. Капітан стис кулаки і потряс ними в повітрі, імітуючи стрільбу з автомата. Проте, полковник зволікав.

Жінки абсолютно не реагували на наш візит. Деяке замішання можна було помітити лише серед їхніх дітей, котрі, побачивши незнайомців, заметушилися і взялися забиватися жінкам межи ноги, під руки, увесь час наполохано попискуючи.