Капітан потяг до себе полковників автомат і той, не опираючись, віддав зброю.

Я вийшов у коридор і, спершись рукою об стіну, виблював просто на лискучу кахляну підлогу.

За спиною пролунали автоматні черги, пронизливий писк і конвульсивний вереск.

Коли вони вийшли з палати, я здивувався, які у них різні обличчя. Полковник суворо ніс свій холодно-кам'яний вираз, натомість у капітана на вустах грала щаслива усмішка. Він тішився, що дістав можливість помститися.

— Ще троє дверей зосталося, — сказав полковник, перебираючи ключами. — Тут у них цілий дослідний інститут.

— Я туди не піду, — відказав я. — 3 мене досить.

— Піде він…

Ми чекали в коридорі, поки капітан закінчить свою справу. З кожної палати чулося те саме — спочатку постріли, потім розпачливе пищання людинощуренят і крик напівбожевільних жінок.

— Вертаймося, — скомандував полковник, коли все вже було скінчено.

— М-м-м… — замимрив капітан і побіг попереду, ведучи нас униз.

Коли вже це скінчиться, думав я. Ми проминули перший поверх і почали спускатися в підвал, аж зненацька пролунало голосне гарчання і нам назустріч вискочило шестеро дебелих людинощурів з металевими прутами в руках, їхня поява була настільки несподівана, що ми ледве встигли зупинитися. На щастя, капітан відзначився подиву гідною реакцією, бо, затуливши нас своєю спиною, відразу почав строчити з автомата. А проте кулі цих потвор не зупинили, вони продовжували наступати, розмахуючи прутами. Рани викликали у них ще сильніший приступ люті, і нам довелося задкувати.

Тоді я випустив полум'я з вогнемета просто в їхні вищирені морди. Крик смертельного жаху пролунав у підвалі. Четверо з нападників повалилися на сходи, двоє кинулися тікати, і зникли за закрутом.

Капітан, заволодівши автоматом, не випускав його з рук. Тепер він був нашим провідником і цього разу теж пішов попереду, приймаючи на себе найбільшу небезпеку.

Ми спустилися в підвал і побачили металеві двері. Людинощури сховалися за ними. Та, мабуть, не тільки вони. Бо зі всієї поведінки капітана видно було, що там за дверима знаходиться щось дуже важливе для нас. Але чи воно повинно нам чимось допомогти чи, навпаки, становило небезпеку і мусило бути знищене — цього ми не знали й покладалися лише на нашого нового товариша.

— Зараз я ці двері висаджу, — сказав полковник і примоцував на клямку дві гранати.

Ледве ми встигли сховатися за рогом, як могутній вибух струсонув стінами.

Замок на дверях відскочив.

Капітан рвучко відчинив двері, і нашим очам об'явилася зала з безліччю різних пристроїв, скляних посудин, реторт, пробірок з гумовими рурками, а в тому всьому щось вливалося, щось переливалося, булькотіло, шипіло і пінилося.

У глибині зали біля загратованого вікна копошилося чотири потвори, шарпали грати і скавуліли з розпачу. Двоє ще мали в руках залізні прути, але, пам'ятаючи, як загинули їхні товариші, боялися більше за інших і навіть не думали на нас нападати. Та ми все одно мусили їх знищити.

Вони не встигли сховатися від полум'я.

Та водночас пролунав постріл із пістолета, й полковник схопився за плече. Стріляли десь з-за приладдя. Капітан, мов кішка, вистрибнув на стіл, збиваючи ногами усе те скляне нагромадження. Когось він там за столами побачив, бо наступної секунди скочив туди з бойовим вигуком доісторичних племен.

Почулася метушня й відчайдушний вереск, який явно не належав капітанові.

Я обігнув довжелезного стола і побачив на підлозі нашого любого директора. Капітан наступив йому однією ногою па живіт і люто клацав цингелем. Диск вочевидь спорожнів.

— Зачекайте! — спинив я його. — Не вбивайте!

Капітан нерозуміючими очима зиркнув на мене, але забрав ногу.

— Встаньте! — звелів я.

Лікар піднявся, трусячись від пережитого страху.

— Чому ви стріляли? — спитав я, якомога спокійно.

— Я не хотів… — заскавулів лікар. — Не хотячи…

Капітан нервовим рухом згріб зі столу пачку якихось брошур і на секунду затримавши їх перед моїми очима так, щоб я встиг прочитати назву, шпурнув їх в обличчя лікареві.

— Це він розповсюджував? — озвався голос полковника у мене за спиною.

Капітан заперечливо захитав головою.

— Він що — це писав?

Капітан закивав.

— Я нічого не писав! Він бреше! — закричав той, гарячкове зиркаючи то на полковника, то на капітана. Мене вже не остерігався.

Але на столі знаходилася ще одна цікава річ. Щось схоже на рацію. Капітан, показуючи на неї, приклав два вказівних пальця до носа і зашморгав.

— Щур? — спитав полковник.

Капітан кивнув.

— Передавач сигналів для щурів? — спитав знову.

І ще раз отримав ствердну відповідь.

— Ага, то все це твоя робота?! Це ти і є той щурячий фюрер? — закричав полковник. — Тепер ти мені за все заплатиш!

— Нічого подібного! — боронився лікар. — Я не маю з цим нічого спільного!

Раптом знадвору пролунали вибухи гранат. Кілька щурів вдарилися скривавленими тілами у вікно. Атака розпочалася.

— Пора нагору, — сказав полковник і подав капітанові диск. — Кінчайте з ним.

— Змилуйтесь! — верускнув істерично лікар. — Вони мене присилували! Я не хотів!

Ми покинули „щурячого фюрера“ на капітана. Там, нагорі, не вгаваючи, стріляв автомат і гуркотіли гранати. Серед того галасу я ледве розрізнив звук короткої черги, що пролунала за спиною.

— Віоля! — раптом скрикнув полковник і, долаючи по дві-три сходинки, помчав нагору.

Тепер і я почув її голос — вона кликала на допомогу.

Як виявилося, дівчина ледве встигла затягти в будинок візок і затраснути двері перед вискаленими пащеками тисяч щурів, які, вичекавши, доки вщухне у парку пожежа, кинулися в наступ. Чути було, як завзято вгризаються вони в двері.

— Де пан Крупа? — запитали ми водночас.

— Ві-ві-він там… — захлипала дівчина.

— Відчиніть двері! — сказав я полковникові й наставив вогнемета.

Але нас зупинив капітан, що піднявся на кілька сходинок і дивився у вікно. Знаками наказував не відчиняти дверей.

Я підбіг до нього і теж визирнув. Пан Крупа зник під густою ковдрою сірих тіл.

— Пізно, — зітхнув я.

— Він затулив собою візок, — пояснила Віоля, — мене силою заштовхав сюди…

Тут вона помітила кров у батька на плечі і заходилася бинтувати рану.

— Нічого страшного, — сказав полковник. — Але поки що рука зовсім безсила і я не зможу тримати автомат…

— Бідолашний пан Крупа, — похитав я головою. — Загинути такою дикою смертю…

— Він загинув як герой, — мовив полковник. — Загинув, рятуючи зброю. Якщо ми виживемо, то тільки завдяки йому.

Двері здригалися від щурячого натиску.

— Боже, невже їм нема ні кінця ні краю? — спитала Віоля.

— Найжахливіше не це, — відказав полковник. — Найжахливіше те, що ми зосталися самі… Більше нам нема на кого сподіватися… А щури… мені здається, вони вже видихаються… Це їхні останні сили, які вони кинули на нас. Так би мовити, всенародне ополчення.

Капітан вистрілив з автомата по коридору. Ватага щурів, котра мчала сюди, враз розлетілася на всі боки, забиваючись у щілини під стінами.

— Ти бач, які хитрі, — здивувався полковник. — Вже й воювати навчилися.

— Нічого, зараз я їм влаштую веселі танці, — сказав я.

— Не робіть цього. Там у палатах нещасні люди… Вони не врятуються з вогню.

— У нас зосталося не так багато часу. Мусимо якось видобутися звідси, — сказала Віоля.

Полковник потер рукою підборіддя:

— Маємо тільки один вихід… Марко і Віоля зодягнуть білі халати, виведуть божевільних і всі разом вийдуть з будинку чорним ходом. Будинок, звичайно, оточений, але з тамтого боку залізні двері і ледве, чи їх штурмують щури. Ті, що там чатуватимуть, вас не зачеплять, божевільні їх не цікавлять. Лікарі теж.

— Тату, я нікуди без тебе не піду!

— І справді, що це ви надумали? Будемо боронитися до останку, — заперечив я.

— Нічого не вийде. Ми тут у пастці. Те, що я пропоную, дасть можливість врятуватися нам усім, а до того ще знищити тисячі щурів. Я їм сам налаштую пастку. Зараз ми з капітаном розкладемо тут усі наші балони з пальним, усі гранати й пачки з тротилом, з'єднавши все це бікфордовим шнуром. Рівномірно по всіх коридорах. Самі сховаємось у підвалі. Коли щури ввірвуться в будинок, дочекаємося, аби їх набилося сюди якомога більше, а тоді — бабах! Будинок запалає, як стіг соломи. А нам у підвалі тільки шиби висадить.