Анч сказав командирові кілька слів. Той нахмурився, сильно ляснув долонею по столу і закричав на хлопця. Марко не повернув до нього голови, хоча знав, що незрозумілі крики містять лайку і погрози на його адресу. Командир кричав приблизно хвилину. Нарешті він стих.

Анч вийшов з каюти, залишивши юнгу і командира один на один. Марко так само з удаваною байдужістю розглядав стіну. Командир мовчки стежив за ним.

Анч швидко повернувся разом з матросом. Моряк підійшов до юнги і взяв його за руку, але хлопець вирвав її і звівся на ноги, готовий до оборони. Він не знав, що з ним хочуть робити, але вирішив захищатися з усієї сили. «Швидше застрелить», — подумав він. Захищатися він міг лише кулаками, бо жодної важкої речі під руками не лежало. Підводячись, він торкнув ногою стілець, але виявилось, що стілець прикріплений до підлоги, і пробувати одірвати його було безнадійно.

Матрос кинувся на Марка й почав його бити кулаками в обличчя. Юнга прикрився руками і в свою чергу, підігнувши ногу, з усієї сили вдарив напасника в живіт. Матрос заточився і впав у крісло з перекошеним від болю обличчям. Рудий командир зірвався з місця, вхопив револьвер і націлився в полоненого. Стріляти не довелося, бо Анч вихопив з кишені руку і, розмахнувшись, з усієї сили вдарив Марка по голові кастетом. У хлопця потемніло в очах, темряву прорізали вогні райдуги, і він опустився на підлогу. По його щоці потік струмочок крові.

Він опритомнів, сидячи в кріслі. Все тіло боліло, кістки нили.

Шпигун і командир ждали, коли полонений розплющить очі.

— Я вам говорив, — тим же холодним тоном продовжував Анч, — ви не послухались і дістали перше попередження. Здається, ви вже заспокоїлись. Отже, продовжимо нашу розмову. Майте на увазі, цей удар — найлегша кара. Отже, скажіть, звідки і куди ви пливли каюком?

Марко мовчав. Він думав про те, що все одно вони з нього нічого не витягнуть, скільки б його не били. Але згадував своїх супутниць і жахався за їх долю. Отже, вони, безперечно, зазнають такого ж катування. Він глянув на гадючі очі командира, і тепер у нього похололо під серцем. Хай, він говоритиме, говоритиме… Хлопець безсило відкинувся на спинку стільця.

— Ну? — допитливо промовив Анч і повільно потягнув ліву руку з кишені.

— Я плив зі шхуни «Колумб» на есмінець «Буревісник». Вчора ми прибули сюди з вантажем скумбрії. Шкіпер доручив нам доставити туди мішок свіжої риби. Ми…

— Стоп! Стоп!.. Відкіля ж взялася шхуна «Колумб», вона ж загинула від вибуху.

— Ні! — майже крикнув Марко. — Вона не загинула, вона плаває, як завжди плавала.

— Ага… — хмуро протяг Анч. — Добре. Скажіть, що тут робить «Буревісник»?

— Цього я не знаю. Ми були в морі, коли він прийшов сюди.

— Та-ак. Начебто ви говорите правду. Чи є ще тут військові кораблі?

— Здається, ні. Я не знаю.

— Припустімо. Розкажіть, що робить на острові професор Ананьєв.

— Він шукав там торіаніт, але тепер, здається, відмовився. Кажуть, торіаніту там дуже мало.

— Так вам здається. Краще було б, якби вам не здавалося, а щоб ви знали напевне… Розкажіть, хто зараз з сторонніх є на острові. Яка тут охорона? Де знаходяться охоронні пункти?

— Сюди повинні прибути близько двохсот чоловік охоронників.

— Ну, от, а ви кажете «здається, від торіанітових розробок відмовляються…» Ну, і де вони розмістяться?

— Вони розмістяться на маяку, у селищі, менша частина біля Торіанітового горба. Вони влаштують шість чи сім дозорних пунктів. Я точно не знаю, але так мені розповідали рибалки.

— Що ви знаєте про зникнення рибалок з Соколиного висілка?

— Вони утопилися в бухті через необережність. Більш нічого не знаю.

Анч перекладав відповіді командирові підводного човна, а той щось відмічав у своєму блокноті. Потім командир сказав Анчові кілька слів, Він, очевидно, цікавився ще якимись відомостями.

— Скажіть, хто зараз командир «Буревісника»? Той самий, що був раніш, — Семен Іванович Трофімов?

— Так, йому лише призначено нового помічника.

— Ще якісь є зміни в складі екіпажу за останній час?

— Там змінено майже третину команди. Прибули також новий штурман та новий командир артилерії. Тепер там додали чотири зенітних гармати. Потім зробили якусь зміну в торпедних апаратах. Яку саме — не знаю. Але через ті зміни призначено нового командира. Так мені сказали. Якби я потрапив туди сьогодні, то про це все знав би напевно.

— Шкода, що ви не виїхали туди раніш, ми забрали б вас при поверненні.

Анч знову звернувся до командира. Той щось запитав.

— Ви часто буваєте в Лузанах, — продовжував перекладач, — і знаєте, мабуть, де саме поставлено там мінне загородження, де розташовані військові склади та підземні баки для пального? Ось вам орієнтовний план Лузанського порту. Покажіть це все і зробіть, якщо потрібно, поправку в цьому плані.

Командир розстелив на столі перед Марком план. Хлопець схилився над ним. Кілька хвилин уважно розглядав папір і переконався, що план складений недавно, але за старим планом та, можливо, новими спостереженнями на око. Ряд важливіших об'єктів у плані відмічено не було. Хлопець попросив олівець і почав робити в плані поправки та різні позначки. Він позначив умовне мінне загородження, куди, за його словами, не заходили навіть військові кораблі. Показав біля них орієнтовні проходи. Накреслив розташування підземних баз з пальним навколо Лузан. Позначаючи червоним олівцем крапки, він проставляв біля кожної якусь літеру.

— Я не знаю, що означають ці літери, але запам'ятав їх. Крім того, знаю, що в західній половині Луганської бухти будується великий підземний ангар, але туди нікого не пускають, і я там ніколи не був. Чув розмову, що під час війни Лузани будуть базою підводних човнів.

Допит тривав довго. Марко відповідав на всі запитання досить докладно й, очевидно, задовільно, бо більше йому не закидали, що він бреше, і не вдавалися до погроз. Нарешті, запитання припинили. Командир і перекладач довго розмовляли між собою. Потім Анч знову вийшов. На цей раз його не було довше, і повернувся він не з матросом, як вперше, а з Людою.

Побачивши Марка, Люда зраділа, але потім похмурніла й зблідла. Її вразив змучений вигляд хлопця, скривавлені голова та обличчя. Кров сочилася й досі. Волосся на голові злиплось, обличчя й одежа були закривавлені.

— Сідайте, — запросив Анч Люду і, коли вона сіла, коротко повторив те, що говорив спочатку й Маркові, додавши: — Не примушуйте нас вживати рішучих заходів, ви бачите це на його прикладі. Майте на увазі, що, зрештою, він відповів на всі запитання. Так, Завірюхо?

Марко нахмурився й похилив голову, намагаючись уникнути погляду Люди. Обидва — командир човна і шпигун — стежили за ним. Дівчина примружила очі. Вона, здавалося, ждала, що відповість юнга. Анч знову настирливо питав його:

— Ну, скажіть, Завірюхо, так я кажу? Ви все розповіли?

— Так, я все розповів, — похмуро відповів хлопець.

— А тепер, — Анч звернувся до Люди, — скажіть, будь ласка, в районі Лебединого острова, крім «Буревісника», є військові кораблі?

Дівчина схилила голову і стиснула її руками. Вона мовчала, наче не чуючи Анча.

— До речі, — продовжував він, — скажіть, хто командує тепер «Буревісником»?

— Тепер новий командир, — глухо сказала дівчина.

Марко від цих слів стрепенувся.

— Як його прізвище? — продовжував, не міняючи тону, Анч.

— Щось таке… Прибивайло чи Перевертайло, я його не бачила і не знаю.

— Та-ак. Ну, а ще які військові кораблі ви знаєте в районі Лебединого острова? — запитував шпигун.

— В протоці знаходяться ще есмінці та торпедні катери. Кажуть, там…

— Людо! — дико скрикнув Марко, підводячись з стільця і замахуючись на дівчину кулаком. — Зрадниця… — Голос його шипів, вираз обличчя був розпачливо ненависний. — Мовчи!

Дівчина враз змовкла.

— Це що значить? — погрозливо спитав Анч. Він нахилився до Марка і віткнув йому в бік гостре шило, що лежало на полиці над софою.