Марко, стогнучи, схилився на стіл.

— Не треба, прошу вас, не треба, — благально крикнула дівчина.

— Отже, розповідайте! — сказав Анч.

Але його перебив командир. Він попросив Анча хвилину почекати.

— Виведіть дівчину, — сказав командир, — ми ще раз допитаємо його самого. Треба провчити як слід. Ми повинні знати, хто з них говорить правду. Крім того, приведіть другу, побачимо, як він поводитиметься в її присутності.

Люда абсолютно нічим не виявила, що розуміла цю розмову, але яку радість вона відчула. Вона зрозуміла Марка.

Цей чудовий хлопець під тортурами відповів на всі питання. Але як? Плутаючи нападників! Гаразд, як не важко їй, але вона зрозуміла його і продовжуватиме цю небезпечну гру.

— Вам на хвилинку доведеться вийти, — сказав їй Анч.

Вона слухняно встала й вийшла разом з ним.

В кімнаті залишилися командир і Марко. Пірат підвівся, нахиливсь і кілька разів ударив юнгу ручкою револьвера, стиха вимовляючи незрозумілі хлопцеві лайки.

В двері, що вели на командний пост, постукали. Увійшов, очевидно, офіцер, можливо, помічник рудого, і щось доповів йому. Той вислухав, відповів наказом, і офіцер вийшов, а за півхвилини човен, здавалось, зупинився і наче почав повільно провалюватись. В каюті стало темнішати. Командир увімкнув електрику. Скоро Марко відчув, як корабель об щось стукнувся, ніби підскочив, знову спіткнувся і зупинився.

Підводний човен лежав на грунті.

Анч повернувся з каюти разом із Ясею. Її посадовили на стілець, на якому тільки що сиділа Люда. Марко не дивився на неї. Його голова лежала на столі. Але коли б він глянув на дівчинку, то здивувався б разючій зміні. Здавалося, останні півтора місяця зовсім не позначились на ній. За столом сиділа не Яся, це знову була колишня Знайда, вихованка й робітниця інспектора Ковальчука: похмура, відлюдна, небалакуча. Анча вона не здивувала: він бачив її такою, якою залишив колись напризволяще в темному, вогкому льоху.

— Ну, Знайдо, ми давно не бачились, — почав шпигун. — Ми ще з тобою побалакаємо, але зараз скажи нам, чи є в протоці між островом та суходолом якісь пароплави?

Дівчина мовчала. Анч сердився.

— Тобі що, язика хтось одтяв?! Відповідай! Ти знаєш, я до тебе непогано ставився. Між іншим, тут у мене є твоя фотографія.

Анч відкрив одну з тек, що лежали на столі. В ній була пачка конвертів. Взяв один конверт і витяг звідти картку. То була фотографія Знайди. Дівчинка стояла посеред двору в одязі, подарованому їй Левком, Людою і Марком. Анч розраховував, що саме ця фотографія найбільше зацікавить Знайду, але вона не звернула на неї жодної уваги і сиділа, мов закам'яніла.

Зрештою Анч обурився, і командир підводного човна теж, мабуть, поділяв його настрій.

— Балда! Ідіотка! Ти відповідатимеш мені? — закричав на неї шпигун.

Марко звів над столом голову. Перекладач стояв над дівчинкою і погрозливо дивився на неї. Знайда навіть не кліпнула віями. Її очі байдуже, трохи розширено дивилися кудись поперед себе.

Шпигун розмірено підняв над її головою руку, озброєну кастетом. Ту ж мить Марко, що стежив за ним, схопився із стільця й сунув свою руку між кастетом і головою дівчинки. Кастет з силою ударив по руці, збивши її до крові. Удар по голові дівчинки було зм'якшено, але Марко від болю знову впав на стілець. Анч розлютився, а на обличчі командира човна з'явилася огидна посмішка. Коли б там була Люда, вона могла б перекласти слова командира. «Цей чемний кавалер дістав по заслузі», — і від задоволення пірат захихикав.

Від Марка вимагали, щоб він підтвердив свої слова і пояснив поведінку під час допиту Люди. Нарешті його, вкритого синяками, ранами, всього заюшеного власною кров'ю, вивели й посадили в маленьке приміщення, де полонені лежали перший час після прибуття на човен. Тепер там світила електрична лампочка. Туди ж привели й Ясю, що так і не сказала жодного слова. В комірчині вона теж мовчала і не відповідала на запитання Марка.

В кабінеті допитували Люду. Марко не знав про це напевне, але догадувався і думав, як то вона здійснюватиме свій сміливий план.

Скоро він поринув у забуття, а коли опритомнів, то побачив схилену над ним Ясю. Дівчинка прикладала йому до голови мокру хустку. Біля неї стояла карафка з водою. Він не знав, що Яся зняла шалений стукіт і вимагала води. Їй дали воду, вона одірвала шматок блузки, обмила йому обличчя і змочувала голову. Але перев'язувати рани Яся не вміла. На щастя, вони були неглибокі, і кров швидко позасихала. Скоро після того до їхнього закапелка штовхнули й Люду.

В маленькій кают-компанії «Буревісника» нили чай. Семен Іванович тримав у руці масивний срібний підстаканник і, повільно одпиваючи з нього маленькими ковтками, слухав розповідь старшого механіка про те, як можна було б збільшити хід есмінця на три милі проти максимального. То була улюблена тема старшого механіка. Місяців зо два або три перед маневрами він починав при всякій нагоді говорити про це з командирами, машиністами й кочегарами та докучати Семену Івановичу рапортами про необхідність зробити різні удосконалення в машинному відділі. Зрештою він завжди домагався свого. І хоч на маневрах «Буревісник» і виходив серед однотипових кораблів на перше місце по швидкості, але обіцяних механіком трьох миль есмінець не набирав. Перевага проти інших кораблів становила двісті-триста метрів. Після того старший механік припиняв розмови і відмовчувався, коли його з усмішкою запитували відносно проектів. Минало місяців зо два, і проект збільшення швидкості з'являвся у якомусь новому вигляді. І знов повторювалась та сама історія. Старший механік служив на «Буревіснику» четвертий рік і вже славився на весь флот, як «прожектер». Зараз він викладав своїм слухачам, в тому числі й командирові, найостаннішу ідею.

— Тут навіть не треба дозволу інженера дивізіону. Досить дозволу командира корабля, йдучи максимальним ходом, ми робимо повне перекриття на головному паропроводі при підвищенні тиску. За півтори хвилини у нас підніметься тиск, дозволений у виняткових випадках. Ми вимикаємо вентиляційну установку, і кількість оборотів гвинта доходить до шестисот двадцяти. От вам і збільшення на три з половиною милі.

— Ого! На цей раз уже на три з половиною! — засміявся комісар.

— Не менше!

— А в машині й кочегарці температура підвищується до сімдесяти, — сказав Семен Іванович. — Люди падають з ніг, врешті лопається дейвудний вал або, ще гірше, розлітаються котли. Дякую за такий проект.

— Духота, справді, буде, але небезпеки, запевняю, нема. У нас механізми з винятково міцного матеріалу. Я все перевірив і підрахував.

— Чув уже не раз, а коли дійде до діла…

— Але ми ж завжди попереду всіх!

— Інакше я вас взагалі ніколи б не слухав… Ваші три милі зроблять нас скоро посміховищем усього флоту.

В цей час у кают-компанію зайшов червонофлотець і подав командирові радіограму… Зміст її був такий:

— Зараз виходимо в море, — сказав Трофімов, підводячись з-за столу. — Розвідка підводного ворога.

Кают-компанія враз спорожніла. Через двадцять хвилин патрульна моторна шлюпка, озброєна кулеметом, під командою молодшого лейтенанта, повільно описуючи коло, одійшла від есмінця.

— Середній хід! — наказав командир есмінця.

Залишаючи спінений слід, есмінець вийшов з бухти. В командирській рубці Семен Іванович розмічав на морській карті квадрати, що їх по черзі мусив обслідувати «Буревісник».

Сонце на заході стояло вже над обрієм. Наближався вечір. Сонячні відблиски мигтіли на дрібній хвилі. В повітрі біліло кілька чайок.