Дівчина нічого не розуміла з цього листа. Відкіля він? Вона ніколи такого не писала. Але ж це її рука! Вона уважніше придивлялась до почерку. Помилки не може бути. Хоча ні! Вона пригадує кілька літер, як пише вона. Ці літери не зовсім такі, але яка схожість! Коли б цей лист був іншого, якогось звичайного змісту, коли б вона знайшла його не тут, а вдома, в шухляді свого столу, то, безумовно, не помітила б фальшування. Значить, її листа не посилали батькові, а ним користалися лише як зразком почерку та стилістичних зворотів. Хто ж його підробив? Для чого? Безперечно, щоб заманити батька, захопити його в полон. Тому-то Анч так впевнено обіцяв їй зустріч з батьком. Але лист тут, значить, вони не встигли виконати свого задуму. Вона дивиться на непритомного Антона і вирішує негайно оглянути кишені його куртки уважніше. Там знаходить радянський паспорт на ім'я Антона Антонова і ще один папірець. Виявляється, що той папірець — її справжній лист до батька. Вона бачить, що в кожному реченні останнє слово підкреслено. Шпигуни розгадали її хитрість.

— Для чого ж він просив дати йому цей лист? — питає вона сама себе.

Потім вкладає в конверт свій справжній лист, а фальшивку ховає. Змочує водою хустку і кладе її на чоло пораненому. Ще кілька хвилин Антон лежить без руху, але ось незабаром опритомнює.

— Ви просили дати вам якийсь конверт, — каже Люда. Вона схиляється над курткою, виймає конверт і подає пораненому. Той поспішно хапає його здоровою рукою, потирає пальцями, ніби хоче впевнитись, чи дійсно це те, що йому треба, і починає рвати конверт та лист зубами, жмакати шматки паперу і випльовувати. Люда мовчки стежить за ним. Вона погасила ліхтар і сидить у темряві. Коли Антон скінчив рвати листа, спитала:

— Що це ви порвали?

— Це лист моєї нареченої. Коли нас підіймуть, я не хочу, щоб його хтось прочитав.

Дівчина мовчить і думає, що поруч неї хитрий і небезпечний ворог. Треба бути обережною, треба стежити за ним. Якби він був здоровіший, навряд чи залишив би її живою. Йому, безперечно, вигідніше врятуватися без неї. Але чим би він пояснив її смерть? Адже записка в аварійному буйку підписана нею і там сказано, що це піратський підводний човен. Хоча він міг би пояснити смерть нестачею повітря. Ні, пірати таки не люблять залишати живих свідків!

Люда вирішила про всяк випадок пошукати собі зброю та оглянути приміщення командира підводного човна. Їй здавалося, що коли вона туди перебереться, то почуватиме себе безпечніше, ніж у цій каюті разом з пораненим піратом. Згадала, що коли освітлювала труп старшого офіцера, то помітила в нього на поясі маленьку кобуру. Дівчина оглянула мерця і справді знайшла у нього автоматичний пістолет малого калібру. Вирішила держати його при собі. Після цього витягла труп офіцера в пост центрального управління, де лежав убитий стерновий, і міцно обмотала їх шматком якоїсь тканини. Жахала думка, що трупи скоро почнуть розкладатись та отруювати і так забруднене вуглекислотою повітря та забиратимуть такий цінний кисень. У командирській каюті нічого особливого не знайшла, крім зручного ліжка, яким вирішила скористатися, пачки доброго печива та кілька пляшок з вином. Вирішила залишитися там. Її особливо радувало, що двері з цієї каюти в пост центрального управління міцно зачинялися. Вона коли завгодно могла ізолювати себе від пораненого, а також від убитих піратів. Скоренько оглянувши приміщення, погасила ліхтар, бо він уже надто довго горів: боялася, щоб не залишитися зовсім без світла, коли розрядиться батарейка. Хотілося спати. Але раніш ніж лягти, вийшла в пост центрального управління, щоб подзвонити в машинний відділ і дізнатися, що там робиться. Зняла трубку, знов засвітила ліхтар, щоб знайти потрібну кнопку, довго натискала її, чула, як там деренчав телефонний дзвінок, але ніхто не здіймав трубки і не відповідав їй. Подзвонила в торпедний відділ, але й звідти відповіді не діждалась. На човні більше живих людей ні залишалося. Хіба ще хтось вмирав, втративши притомність. Їй стало моторошно…

Капітан порту Лузани записував у своєму блокноті вантажі, які збирався в першу чергу передати на «Пенай». Черговий по порту сповістив, що пароплав показався на обрії. Сьогодні Лузани були кінцевим пунктом рейсу «Пеная». Він приставляв сюди допоміжну партію епропівців для розчистки рейду в Лузанах. З часів громадянської війни на тому рейді затонуло кілька невеликих суден, які лежали під водою й досі та часто заважали пароплавам, що приходили сюди. Доводилося ті місця, де вони затонули, позначати охоронними поплавцями та тримати спеціальних лоцманів. Нарешті, пароплавство вирішило очистити Лузанський рейд. Спочатку в Лузанах працювала група з трьох водолазів, але після обслідування дна виявилось, що для вчасного закінчення роботи треба викликати допомогу. Сьогодні «Пенай» мусив приставити ще чотирьох водолазів та устаткування.

До капітана порту зайшов інженер епропівської партії.

Крізь вікно кімнати виднілася бухта, рибальські судна та трохи віддалік — «Буревісник». Есмінець нещодавно прийшов у порт, здав на катер прикордонної охорони Анча і тепер навантажувався вугіллям.

На столі задзеленчав телефон. Капітан порту зняв трубку:

— Алло!

— Вас викликає Зелений Камінь для аварійної розмови, — почувся голос телефоністки.

— Аварійна? Швидше давайте!

— Говорить професор Ананьєв, — почулося в трубку. — Сьогодні рибальська шаланда з Соколиного висілка знайшла в морі плаваючий буй з прапорами. В нім знайдено записку моєї дочки Люди Ананьєвої. Вона сповіщає, що перебуває на підводному човні. Човен лежить пошкоджений на грунті, потрібна негайна допомога.

— Місце знаходження човна зазначене?

— Ні, зазначено лише глибину.

— Яка глибина?

— Вісімдесят п'ять метрів.

У капітана порту полізли очі на лоб.

— Вісімдесят п'ять метрів? — повторив він.

Інженер-епропівець насторожився. Хоч і не чув, що говорили в телефон капітанові, але вже зі слів останнього про аварію, човен і вісімдесят п'ять метрів догадався про загибель підводного човна.

— Пишіть, — сказав капітан інженерові, показуючи рукою на папір та олівець.

Професор Ананьєв читав у телефон записку Люди, капітан повторював слова, інженер швидко записував.

— Професор, я негайно сповіщу всіх, хто зможе подати допомогу, — сказав капітан, коли інженер скінчив записувати. — Як тільки одержу повідомлення про вжиті заходи, негайно подзвоню вам.

Тепер інженер уже зрозумів. Він сидів над тією телефонограмою, стиснувши руками голову, обличчя його стало, мов темна ніч. Думав про труднощі знайти підводний човен у морі, про фактичну неможливість врятувати людей на такій глибині, бо водолази там не можуть швидко працювати. В 1916 році американські водолази підняли підводний човен з глибини вісімдесят метрів. То була рекордна глибина. Але жодної людини з того човна не врятували. Капітан порту схопив телефонограму й побіг на радіостанцію, що знаходилась у тому ж будинку.

Інженер сидів сам, так і не виходячи з-за столу, і не чув, як моторний катер прикордонників підійшов до пристані. Тільки тоді, коли в кабінет увійшли командири, прикордонники, водолази і сам хазяїн кімнати, інженер наче очуняв.

Комісар есмінця негайно відкрив нараду:

— Товариші, ми ждемо відповіді на повідомлення про знахідку листа Люди Ананьєвої та розпорядження, як організувати рятувальні роботи. Ця відповідь надійде з хвилини на хвилину. Командир нашого есмінця залишився на кораблі, приготувався до негайного виходу в море. Радист есмінця тримає зв'язок із штабом командування. Але й ми тут не повинні втрачати жодної хвилини, і треба негайно виробити план врятування тих, хто залишився живий на підводному човні. Така мета нашої наради. Прошу одразу вносити пропозиції.