Хвилину всі мовчали, нарешті інженер сказав:

— У нас є один металошукач, але цього мало. Треба негайно викликати всі епропівські судна, на яких є металошукачі, і розпочати розшуки підводного човна…

— Дозвольте, товаришу, — перебив інженера комісар, — ми майже точно знаємо місце загибелі підводного човна. Випадково натрапили на нього вчора. Там витікає нафта і спливає на поверхню. Ми не думали, що там хтось залишився живий.

— В такому разі ми підіймемо човен! — відповів інженер, — хоча ще ніколи з такої глибини не підіймали. Але людей… — він замовк. Всі його зрозуміли. Лише комісар дивився допитливо і спитав:

— Чому?..

— Це відбере дуже багато часу. Крім того, в нашій партії немає водолазів, які спускалися б колись на дуже велику глибину. Треба викликати глибоководників…

— Товаришу комісар, прошу слова, — сказав водолазний старшина Варивода.

— Я теж ніколи не спускався на таку глибину, але запевняю, спущуся на вісімдесят п'ять метрів і там працюватиму. Мої товариші, молоді водолази, сказали мені, що коли треба, готові йти на сто метрів у своїх м'яких скафандрах.

Комісар глянув на Вариводу і епропівців з гордістю. Інженер — з болем і співчуттям.

— Я розумію вас, товариші, я теж спущуся разом з вами. Ми зробимо все, що зможемо, та не забувайте, що на тій глибині ви можете працювати максимум одну годину, а підіймати вас доведеться п'ять годин. Ех, коли б нам!.. — він змовк.

— Що ви хотіли сказати? — спитав комісар.

— Інженери робили досліди: вони заміняли азот повітря гелієм. Водолази, дістаючи замість повітря суміш гелію з киснем, застраховані від кесонної хвороби і можуть працювати довгий час на великих глибинах. Але в нас сонячного газу нема. В усякому разі, для цього він потрібний у великій кількості.

В кімнату зайшов радист і подав капітанові порту радіограму. Капітан проглянув її, а потім прочитав уголос:

— Нараду вважаю закритою, — сказав комісар, глянувши у вікно. Там він помітив на щоглі есмінця прапори. Тим гаслом його викликали на борт.

В цей час капітан порту зняв телефонну трубку і попросив зв'язати його поза всякою чергою з Зеленим Каменем. Комісар почув, що капітан порту розмовляє з батьком Людмили Ананьєвої і коротко переказує йому новини. Діждавшись кінця, розмови, комісар попросив передати йому трубку, одночасно затримуючи рукою інженера.

— Професор Ананьєв? Здрастуйте! Так, це я. У мене до вас прохання: скажіть, ви добуваєте гелій? В невеликій кількості? Шановний Андрію Гордійовичу! Нашим водолазам, що підійматимуть човен, для продуктивної роботи на великій глибині потрібне повітря, в якому азот був би замінений гелієм. Так! Так? Ага… Ми вишлемо вам балони з киснем на літаку, негайно… Поспішайте на Лебединий острів. Сьогодні вночі «Буревісник» зайде в Соколину бухту забрати гелійове повітря. До побачення.

Комісар повісив трубку і звернувся до інженера:

— Гелій єсть. Треба негайно роздобути кисень у балонах, під тиском. Скільки можна, відправимо зараз «Розвідувачем риби». Решту забере з собою «Буревісник».

В очах інженера блиснула іскра надії. Але навіть тепер це була лише іскра. Він знав, які надзвичайні труднощі перед ними стоять.

— Розпорядіться не розвантажувати «Пенай», — сказав він капітанові порту, — негайно на його палубу перенести все наше устаткування, а також кесонну камеру.

Через тридцять п'ять хвилин в повітря піднявся «Розвідувач риби», навантажений балонами з киснем. Бариль летів один, без штурмана, щоб узяти більше балонів. Петимко догнав його на «Буревіснику», що вийшов з порту через сорок хвилин після наради і взяв курс на Лебединий острів. Через п'ятдесят п'ять хвилин «Пенай» покинув Лузани і пішов у відкрите море навпростець до того місця, де лежав піратський підводний корабель. Шхуна «Колумб» підходила до Лузанів. Рибалки бачили, як у повітрі пронісся «Розвідувач риби»; шаленою швидкістю здивував їх «Буревісник», промчавши повз них; нарешті впізнали «Пенай», який випускав цілу хмару диму і, мабуть, з усіх своїх старечих сил прямував по незвичайному для нього курсу.

Ліхтарик більше не світив. Батарея виснажилась. Люда сиділа на ліжку в абсолютній темряві. Дівчина щойно прокинулась, здавалося, що наче хтось стукав у двері, але вона, мабуть, помилилась, бо мертва тиша була непорушна. Хотілось їсти й пити. Навпомацки знайшла бісквіти та графин з водою, в кишені лежали сірники. Але Люда не хотіла їх засвічувати, щоб даремно не знищувати кисень. Знала, що до якогось певного часу кисень на підводному човні безперервно поновлюється, а кількість вуглекислоти не збільшується, але це доти, поки кисень виділяється з балонів, доти, поки працюють вбирачі вуглекислоти. В інших приміщеннях корабля цей процес уже давно припинився. Про це свідчила смерть мешканців машинного та торпедного відділів. Чи закінчився цей процес і в центральних приміщеннях, Люда не знала. Напевне так, бо у неї боліла голова і хотілося заснути, але, можливо, то були наслідки втоми. Дівчина вирішила трохи полежати, і коли вже надто знемагатиме сон, устати й боротися з цим бажанням. Знов опустилася на ліжко і хоча лежала не дуже довго, відчула надзвичайну слабість, кволість; думала про те, що треба встати, але бракувало сили; відчувала, що непритомніє. Раптом підвела голову. Її вразив якийсь шум і свист за дверима. «Невже в пост центрального управління прорвалась вода»? Дуже скоро той шум і свист припинилися. Вона уявляє центральний пост, наповнений водою, але ту ж хвилину чує якесь дзвякання, наче там хтось ворушиться. «Хто це може бути?» Ясно, лише поранений Антон. Щоб довідатись, в чім справа, відчинила двері і прислухалась. Хтось, важко дихаючи, повз за кілька кроків від неї.

— Антоне? Що ви робите?

— Я впустив трохи стисненого повітря. У нас тепер не менше двох атмосфер тиснення, але ми добавили кисню принаймні на добу, коли вбирачі вуглекислоти ще працюватимуть.

Більш поранений нічого не говорив. Він поповз назад у свою каюту.

Люда відчуває, що дихати стало легше, тільки в вухах якийсь легкий шум, ніби їх позакладало чимсь. Розуміє, то посилюється тиск повітря на барабанну перетинку. Хотілось глянути на годинник, довідатись, скільки минуло часу відтоді, як викинено буй, але не наважувалась запалити сірник. Навіть намагалася дихати якнайповніше та не робити раптових рухів, щоб не збільшувати витрати кисню. Лежала деякий час нерухомо, а потім все ж устала й почала шукати годинник. Знайшла його на стіні каюти поруч маленької полички, обмацала пальцем, але сірники запалити все-таки не наважилась. Шукала способу відкрити скло і намацати пальцями стрілки на циферблаті. Одночасно подумала, що треба завести годинник, бо коли він спиниться, тоді вже не можна буде орієнтуватись навіть у часі.

Скляну закривку над циферблатом відкрила легко. Пальці торкнулися стрілок, визначили маленьку й велику. Важче було встановити цифри на циферблаті. Напружуючи пам'ять, пригадала, що на цьому годиннику циферблат розбито не на дванадцять, а на двадцять чотири частини. Поділити коло, не бачачи його, на двадцять чотири частини, — це дуже важка справа. Нарешті Люда все-таки визначила час: двадцять дві години двадцять хвилин. Кінчалася друга доба перебування під водою після аварії.

Дівчина завела годинник, закрила його і знов лягла на ліжко. Думкою уявляла водну поверхню. Над водою здіймається аварійний буйок. Чи помітять його? Може, вже помітили і вже послано повідомлення на берег, збираються епропівці, поспішає їм допомога! Вона не уявляла ясно складність врятування з цієї глибини. Піратові вірила й не вірила, але певна була, що коли сюди прибудуть радянські водолази, то обов'язково їх врятують. Ну, а коли буйка досі ніхто не помітив? Він гойдається на хвилях, повз нього пропливають риби й дельфіни, над ним пролітають птиці, а він самітно гойдається тиждень, місяць… А може, його зірвало і кудись далеко занесло. Як тоді їх знайдуть?