Настя. Мабуть, до коршми. Там собi обоє в ванькирi запиваються. (Шепче.)

Бабич. Куме Миколо, так ви кажете, що жiнка вас голодом морить?

Микола. Хто? Я? Коли я се казав? Де?

Бабич. Ну, я так чув.

Перший селянин. I я чув. Геть по селу чутка ходить.

Микола (в п'янiм запалi). Бреше тота чутка! Всi брешуть, хто її далi розносить. Кому яке дiло до мене i до моєї жiнки?

Настя. Ну, та певно, що нам дiла нема. Але є хтось такий, що має до неї дiло.

Микола. Кого то обходить, що ми їмо, що варимо, чи ситi, чи голоднi?

Бабич. Та ви, куме, не гнiвайтеся, що я вас спитав, Я прецiнь не зi злої волi. Бо тут, бачите, деякi хотiли на радi громадськiй…

Микола. Що, що, що? Зась радi громадськiй до моєї жiнки. Не має рада права!

Бабич. Ну, як ви собi не кривдуєте - то певно. Тiлько що, бачите, люди собi дуже марикують, кажуть, що вона дуже поганий приклад дає, вибачте, на публiку людську з тим Гурманом волочиться.

Микола (хапає себе за голову). Он, ой, ой! Люди! Не рiжте мене без ножа! Не мучте мене! Не бабрайтесь у моїм серцi! Най вам моя жiнка не стоїть у очах! От пийте, коли-сьте чеснi та добрi, що-сьте до мене прийшли, частуйтеся i говорiть дещо веселiшого. А то тьфу! Чоловiковi й без вас тяжко, а ви ще додаєте.

Настя. Ой кумочку, та чи то ми не знаємо, що вам тяжко? (П'є.)

Микола. Ой тяжко, кумонько, тяжко! (Наливає i п'є.)

Настя. Та кажуть, що вона до вас по цiлих днях не говорить?

Микола. Та що будемо говорити? Вона мовчить, i я мовчу. Отак цiлий день мов тумани ходимо. А вона все тiлько в вiкно зазирає, чи вiн не йде. А до мене хоч би словечко сказала.

Настя. Ой бiдний ти, кумочку, бiдний! (Наливає i п'є.)

Микола. Ой бiдний, кумочко, бiдний, як той мак начетверо! (Наливає i п'є.) Як той горох при дорозi. (Плаче.)

Настя. Та хiба я не знаю, що ти не раз з голоду млiєш, а вона що зварить, то тому поганиновi держить. Куме, таже я твоя близька сусiда. Все знаю, все бачу, хоч би не раз i не хотiла бачити. Не раз аж серце менi крається! Бiгме, кумочку, крається. (Плаче i обiймає його.)

Бабич. Ну, ну, жiнко, може, нам пора додому?

Селяни. Та пора би йти.

Микола. Люди добрi, сусiди чеснi! Посидьте ще троха! Не кваптеся, не розходiться! Я рад, що людський голос у тих стiнах чую. Поговорiть, почастуйтеся. Ну, прошу! Ов, чарка стоїть! Що се такого? Фляшка порожня? Я зараз другу принесу. У мене барилка єсть, схована в половнику. Що має грiшний чоловiк робити? Коли вже таке на мою голову впало, то що дiяти! Не береться мене нiяка робота, вiдiйшла охота до життя, до господарства. Тьфу, нащо воно менi! Взяв я продав конята, грошi сховав та й пропиваю потроха. Най iдуть! Не стане тих, знов щось продам.

Бабич. Ой куме, куме, зле ти робиш! Занадто собi до голови взяв таку дурницю та iз-за такої негiдницi добро своє керваве марнуєш!

Микола. А нащо ж воно менi? Хiба менi життя буде? Не буде, куме! Все пропало! Вже менi господарем не бути, так нехай же iде все! I поле продам, i хату продам, нехай iде.

Бабич. Говори, говори. Продам, кажеш. А потому що буде?

Микола. Коли потому? Як потому? У мене, куме, вже тепер потому. Вже тепер по всьому. Дальше вже нiчого не буде. Нiчогiсiнько. Так цур йому всьому! (Виходить а фляшкою.)

Перша жiнка. Зовсiм знiвечили чоловiка! Зовсiм з пантелику збили!

Друга жiнка. Не много того розуму в бiдолахи.було, та й той виплив.

Настя. Я би не знати що дала, що вона його якимось зiллям упоїла.

Бабич. А найгiрше шкода господарства. Гарував чоловiк, весь вiк робив, аж йому очi з голови лiзли, мучився, терпiв - ой господи, кiлько натерпiвся! Нарештi дохрапався кусника хлiба, жити б, та бога хвалити, та дiточок надiятися, а тут на тобi! Мов пожар наскакує, мов грiм з ясного неба.

Перша жiнка. Говорiть, куме, говорiть! Кажете: Дiтей надiятись. Того й уся бiда в тiм, що в них дiтей цема. Якби у неї були дiти, то вона б на таке не пустилася. Скажу я слово й за неї.

Перший селяни н. Ая тому не вiрю. Вже як котра жiнка така вдасться, то ти її й ланцем до дому не прикуєш. I дiтей покине.

Перша жiнка. Не слухай того, куме, бiгме, не слухай! Дiти - велика рiч. Дiти - половина матерi. Одна половина може би й рада пiти, позволити собi, а друга не пускає, кричить: "А ми, мамо! А що з нас буде?" I не пустять тамтої половини.

Микола (входить з фляшкою i ставить її на столi). Ось вона! Ось наша радiсть! Ось одинока потiха. (Пiднiмає фляшку, телепає i знов ставить.) Повна, вистане нам! Ану, кумове чеснi, сусiди мої приємнi - дай нам боже здоровля! (Наливає, п'є i пускає чарку кружляти.)

Бабич. Куме Миколо, ген, кумеї

Микола. Га!

Бабич. А я би тобi, куме, щось сказав, та боюся, щоб ти на мене не огнiвався.

Микола (сiдає коло нього, обнiмає його за шию, плачучи). Кажи, кумочку, кажиi Ти в мене найближчий сусiда, ти мiй порадник. Говори!

Бабич. Ти, куме, - не в гнiв тобi кажучи, - занадто м'який, занадто податливий.

Микола (хитає головою i тяжко зiтхає). Ой так, так, занадто м'який, занадто податливий.

Бабич. А вони бачать, що ти такий, та й тобi кiлля на головi тешуть.

Микола (хапає себе за голову). Ой тешуть, тешуть! Аж у мiзку лупає! (Плаче.)

Бабич. Цить, куме, фе! Не плач! Не будь дитиною!

Микола. Не бути дитиною? А то як?

Бабич. Ти б узявся до своєї жiнки троха острiше. Похрупостiв би на неї, погрозив би, а то й ударив раз, другий. Знаєш, жiнка так, як коняка, любить батiг, а без нього зовсiм ледащiє.

Микола. Ой ледащiє, ледащiє.

Бабич. Ну, i до сього Гурмана ти постався. Що то вiн завоював тебе, чи що? Покажи йому, що ти в хатi господар. Закажи йому бувати у себе.

Микола. Ой просив я його, та де тобi, ще й смiється.

Бабич. Просив! Бiйся бога, куме, хто ж такої рiчi просить? Та то певно, що вiн просьби не послухає. А ти остро до нього!

Микола. Ой кумочку, боюсь я його! Страшний вiн такий, як кат.

Бабич. Фе, куме! Ти ж чень не дитина. Чого тобi боятися? Адже вiн тобi нiчого не може зробити!

Микола (випростовується). Та то правда! Чого менi його боятися?

Бабич. Ти йому погрози, що пiдеш до суду на скаргу, що вiн тобi жити з жiнкою не дає.

Микола. Та то правда! Адже i над ним є старший! На скаргу!

Бабич. Що в цiлiм селi соблазнь робить, сором на цiлу громаду.

Микола. Га, таже за се тяжка кара!

Бабич. А ти думав як? Зараз його вiдси перенесуть!

А ти вже собi потому з жiнкою даси якось раду. Коби.лиш його вiдси мара взяла.

Микола. О, певно, що з нею я собi пораджу. Адже ж ви, сус.iдоньки, знаєте, яка вона була добра, щира та вiрна, заким його зла доля на мiй дiм навернула! До рани можна було її приложити, не то що! (Плаче.)

Настя. Ти, куме, його до хати не пусти, ось що! Дверi йому перед носом замкни. Цiпом по головi заїдь. Так би я на твоїм мiсцi зробила!

Микола. Так, так, так! Цiпом по головi! Мундур на камаття! Нехай мене скаржить! Я вже буду знав, як боронитися!

Бабич. Нас, куме, на свiдкiв клич. Ми посвiдчимо, ЯК вони з тобою обходилися!

Селяни. Так, так! Усi посвiдчимо! Його зовсiм зi служби проженуть, а тобi нiчого не буде!

Микола (схапується). Добре! Все зроблю, вiзьму на вiдвагу. Або що, хiба я не чоловiк, не господар? Ану, випиймо, сусiди! Бiг заплатить вам за раду. Побачимо, хто тут буде старший. (П'є i частує їх за чергою.)

Тi самi. Входять Жандарм i Анна.

Жандарм (трохи пiдпитий). Го, го, го! А тут що? Празник якийсь, комашня чи поминки?

Микола. Та поминки, поминки справляю.

Жандарм. А по кiм?

Микола. По собi самiм. По своїй честi, по своїм супокою, по своїм життi.

Жандарм (Iде до столу - люди розступаються перед ним, вiн сiдає. Анна також сiдає на припiчку). Ага, ти, бачу, вже троха теє… язиком путаєш!