Микола. Як то путаю? Я не путаю, я правду говорю! То ти, Михаиле, моє життя попутав, так що й кiнця не найду.

Жандарм. От, Миколо, не молов би-сь дурниць, та й ще при чужих людях, а радше частуй гостя.

Микола. Ой участував ти мене! Не такого ти частунку вiд мене варт!

Жандарм (схапується i пiдступає до нього). Що ти говориш, що? Якого частунку?

Микола (плює йому в лице). Ось якого, коли хочеш знати.

Жандарм (б'є його кулаком у голову). Ось тобi за це!

Микола падає на землю. Люди кидаються до Миколи, Анна до Михайла.

Анна. Михаиле, вспокiйся, що ти робиш?

Жандарм. Я спокiйний i нiчого бiльше не роблю, але плювати на себе не дам! Не бiйся, се йому не пошкодить. Троха свiчки в очах стали, але се байка. Протверезиться швидко. А я й так хотiв iз ним розумне слово поговорити.

Микола (з трудом пiдноситься, його садять на лавi), Так ти ось як менi платиш за мою доброту?

Жандарм. Не за доброту, Миколо! За доброту гiлько бог заплатить. А я за дурноту. За те, що ти плюєш на цiсарський мундур.

Микола. Я не на цiсарський мундур плюю, але на того огидника, що ганьбить образ божий. Ти його знаєш? Михайла Гурмана!

Селяни. Так, так!

Жандарм. (гне в собi злiсть). Знаєте ви що, панове свiдки, я тут хочу з Миколою розумне слово говорити. Вас тут не потрiбно. Може б, ви пiшли собi до дiдька?

Микола. Нi, сусiди! Сидiть, не вiдходьте! Я вас прошу. Я вас тут запросив, вiн не має права вас виганяти.

Жандарм. (зiскакує i хапає за карабiн). А я вам кажу, п'яницi поганi, геть вiдси! Хто зараз не вступиться, той ось тут кольбою в груди дiстане. Марш!

Селяни i селянки сквапно виходять. Декотрi хрестяться i плюють.

Микола, Жандарм i Анна.

Микола (прискакує до нього). Яким ти правом смiєш моїх гостей з моєї хати виганяти, га? До тебе прийшли? Твою горiвку пили?

Жандарм. (вiдтручує його набiк). Мовчи, дурню! Слухай, що я тобi буду казати. Сiдай ось тут!

Микола неохiтно сiдає.

Слухай, Миколо, що ти собi гадаєш?

Микола. Як то що?

Жандарм. Чого ти сам собi шкоду робиш? Роботу докинув, господарство занедбав, конi продав та все тiлько з п'яницями водишся та своє добро розкидаєш? Чи то ладно так, га?

Микола. Ладнiше, нiж чужу жiнку на грiх наводити.

Жандарм. Миколо, Миколо, не повинен би ти й згадувати про те.

Микола. Он як! Не повинен i згадувати про те, вiд чого серце рветься i голова трiскає? Спасибi за ласку. А скажи ти менi, Михаиле, про що я маю згадувати? Для кого маю дбати? На кого робити?

Жандарм. Хоч би на себе самого.

Микола. Не бiйся, на себе самого я дбаю! Продаю, роздаю, розкидаю, пропиваю те, що менi непотрiбне, а беру лиш те, що менi потрiбне. А потрiбне менi тепер лиш одно - ось що! (Телепає фляшкою.)

Жандарм. Фе, Миколо, стидайся!

Микола. Я маю стидатися! Ха, ха, ха! А ти стидаєшся? А отся негiдниця стидається, що по селу раз у раз з тобою волочиться? Ви маєте стид?

Жандарм. Зась тобi до нас.

Микола (зривається). Кому зась? Менi? А ти хто тут? Яке ти право маєш менi заськати?

Жандарм. (силою саджає його назад). Ну, ну, не решетися! Я тобi скажу, яке я маю право. Слухай, Миколо! Ти знаєш, хто я був колись, ще там, у нашiм селi?

Микола. А хто? Урвитель, забiяка.

Жандарм. Брешеш, друже мiй. Я був чесний парубок, може, троха загарячий, запалкий. Але кривди я не любив, неправди не мiг знести - i то було моє нещастя.

Микола. Було дещо й бiльше.

Жандарм. Правду кажеш. I я тобi зараз скажу, що ще причинилося до мого нещастя. Я полюбив отсю бiдолаху, Анну, сироту, поштуркувану та кривджену нелюдами-братами. Ся любов була моїм одиноким, найдорожчим скарбом, вона могла би була з мене зробити доброго, порядного чоловiка. А ти, Миколо, ти до спiлки з тими нелюдами вкрав менi те одиноке щастя.

Микола (зривається). Я? Вкрав тобi… (Хапає себе за голову.) Господи, що се зо мною? Чи весь свiт догори ногами перевертається? Я, втоптаний у болото, обдертий з честi, супокою i поваги, зруйнований, зарiзаний без ножа - я, по-твойому, виходжу ще й злодiєм?

Жандарм. Не хапайся за голову, Миколо! Адже твоє сумлiння само тобi каже, що моя правда.

Микола. Нi, брешеш. Я її не силував! Вона ще вдячна менi була…

Жандарм. Адже бачиш її вдячнiсть.

Микола. Вороже, се ти її звiв, одурив, причарувавi

Жандарм. Ти мав три роки часу причарувати її до себе. Чому сього не вчинив?

Микола.. Бо я не чарiвник - ось чому!

Жандарм. Бо ти вiхоть, а не чоловiк - ось чому!

Микола. Хто вiхоть? Я вiхоть?

Жандарм. Авжеж не я.

Микола. Отже я зараз покажу тобi, що я не вiхоть. Марш менi з хати! (Хапає його за плечi.)

Жандарм. (вiдтручує його). Iди спати, Миколо! Ти троха п'яний.

Микола. П'яний чи не п'яний, не твоя рiч. Але ти менi геть iз хати забирайся!

Жандарм. От же не вступлюся. Тут i заночую, коли менi схочеться.

Микола (лагiдно). Вступися, Михаиле! Не доводи мене до лютостi.

Жандарм (лагiдно). I не доходи до лютостi, небоже, се нездорово. А я справдi у тебе заночую. А завтра оба разом поїдемо до мiста.

Микола. Оба разом? Пощо?

Жандарм (виймає папiр i показує). Ади, знаєш отсей папiр?

Микола. Чорти б його знали, а не я!

Жандарм. То зле, Миколо! Не вадило б тобi його знати. Тут i про тебе дещо написано.

Микола.. А що там про мене написано?

Жандарм. Наказ iз суду, аби тебе приставити. Я ще нинi маю його доручити вiйтовi. Там знов на тебе в судi щось наговорили.

Микола.. Га. Юдо! Так ти знов з того боку пiдо мною риєш? Зовсiм мене доконати хочеш? От же не дiждеш! (Вириває йому з рук папiр i рве на куснi.) На, маєш, маєш, маєш!

Жандарм. Дурню, i що ти зробив? Чи ти знаєш, що тобi буде за се?

Микола. Не менi, а тобi.

Жандарм. Нi, тобi! На, маєш раз! (Б'є його в лице.) Се на завдаток! На, маєш два! (Замахується.)

Микола (хапає карабiн). На тобi також разi (Кидається на Михайла.)

Анна (кидається мiж них). Миколо, набiк!

Микола (вiдтручує її). Ти сама набiк!

Жандарм. Пусти його, Анно! Я його i так не боюся. (Хапає за карабiн, хоче вирвати Миколi.) Пусти, дурню! З тим не жартуй!

Микола. Ось тобi мiй жарт! (Пускає карабiн, хапає сокиру i втоплює в груди Жандарм овi. Той падає.)

Анна. Господи! Що з тобою, Михаиле? (Кидається до нього.)

Жандарм (вхопився рукою за груди, з котрих бухає кров). А ее так! Нiчого! Нiчого менi не треба.

Анна. Кров! Кров! Ти ранений, Михаиле, забитий. Голубчику! Де рана?

Жандарм. Нiчого, Анно, нiчого! Се лиш жарт був. Троха поболить та й перестане. Годi, Миколо! Чого став та й трусишся? Дай руку!

Микола (кидає сокиру). Та… та… невже воно нiчого?

Жандарм. (слабше). Дай руку! (Простягає йому закровавлену руку. Микола дає свою.) Спасибi тобi! Ти зробив менi прислугу, i я не гнiваюсь на тебе! Я хотiв i сам собi таке зробити, та якось рука не пiднялася.

Анна. Михаиле, серце моє, скажи, що тобi? Де в тебе рана?

Жандарм. Кажу тобi, що менi зовсiм добре. Навiть i лiкiв не треба! А ось i свiдки! Ну, слава богу! Слава богу!

Тi самi, вiйт, Бабич, Настя, селяни.

Вiйт. Ген! А тут що такого? Хто тут галасує?

Настя. Ой лишенько! Шандар забитий.

Вiйт. Невже неживий? Миколо, Анпо! Що се таке? Говорiть, чого стоїте як остовпiлi?

Жандарм (слабо). Пане вiйте! Дайте їм спокiй! Вони не виннi! Я… я сам…

Вiйт. А тобi що таке сталося? Пощо на себе руки наложив?

Жандарм. Так було треба. То моя рiч… Анно! Миколо… бувайте здоровi… i простiть. (Умирає.)

Анна (кидається до трупа). Михаиле, Михайлику! На кого ти мене покидаєш? Що я без тебе на свiтi зачну?