— А що? — спитав вiн.

— Нiчо, — вiдказав коминарчук.

— Як то нiчо? Не дали?

— Не дали, — казали: завтра буде.

— Прокляте завтра! — проворкотiв гнiвно Готлiб. — Менi нинi треба!

— Що ж дiяти? Казали: нема.

З тим коминарчук вийшов. Готлiб, мов бiснуватий, зачав бiгати по хатi, розмахуючи руками i воркотячи сам до себе уриванi слова: «Я ту завтра маю з нею бачитись i мушу бачитись, а ту ось що! Нема! Як смiє не бути? Хiба вже i мати супротив мене, не хоче дати? О, в такiм разi, в такiм разi…» — i вiн затиснутими кулаками погрозив до дверей. Його нам'єтнiсть, слiпа i бурлива, як цiла його вдача, несподiвано i нагло виросла до надзвичайної силп, i пiд її проводом вiн готов був зробити все, що йому пiдшепнула перша-лiпша хвиля, без розваги i розсудку.

«А може, — думав вiн далi, — може, вiн дiзнався? Може, се його справка… навмисне не дає мамi грошей, щоб вона менi не передала?.. О, се може бути, — я знаю, який вiн захланний на тi грошi!.. Але нi, нi, се не може бути! Вiн думає, що мене нема, вiн якби знав, зараз би старався мене загнати додому, як загублену скотину. Але чекай собi троха! Тодi верну, як менi схочеться, помучся троха!»

Бiдний Готлiб! Вiн i справдi гадав собi, що Герман не знати як мучиться його неприсутнiстю!

Але дарма було Готлiбовi лютитись i грозити — все те не могло наповнити його кишенi грiшми. Думки його поволi чи по неволi мусили вспокоїтися i перейти на другi предмети, а iменно — на предмет його любовi. Вчора доперва вiн дiзнався вiд слуги її батька, котрого прислiдив в недалекiм шинку i з котрим при келишку горiлки зав'язав знакомство, що отець її — дуже велика- риба, один з перших багачiв в Бориславi i в Дрогобичi, що перед двома лiтами заїхав сюди з Вiдня, будує великий i пишний дiм, називається Леон Гаммершляг, удовець, i має тiльки одну доньку — Фаннi. Донька тепер поїхала чогось до Львова, але завтра має вернутись. Дiвчина дуже добра, лагiдна i ладна, i отець також дуже добрий панище. Оповiдання тото дуже врадувало Готлiба. «Значиться, вона рiвна менi, може бути моя — мусить бути моя!» — се було все, що приходило йому на думку, але й сього було досить, щоби зробити його щасливим. З нетерплячкою дожидав вiн того завтра, щоби побачити її. Зразу вiн думав справити собi одiж, вiдповiдну до його стану, щоби показатись їй в якнайкориснiшiм свiтлi. Але тут нараз прийшла несподiвана перешкода — мати не дала грошей. Приходилось зустрiчати її в поганiм вуглярськiм шматтi, котре Готлiбовi нiколи не було так ненависне, як iменно нинi.

Скоро свiт Готлiб узяв у кишеню трохи хлiба i побiг за мiсто, аж геть по конець Задвiрного передмiстя, на Стрийський гостинець, котрим мала над'їхати Фаннi. Залiзницi ще тодi не було. Тут, засiвши край дороги в тiнi густої рябини, вiн встромив очi в запорошений гостинець, що прямою сiрою пасмугою простягся перед його очима далеко-далеко i тонув в невеличкiм лiску на узгiр'ї. Гостинцем волоклися, пiднiмаючи невеличкi тумани пороху, жидiвськi будки, накритi рогожею i напакованi пасажирами, мужицькi драбиннi вози, худоба, гнана ва торг до Стрия, — але не видно було блискучого повозу, запряженого парою огнистих гнiданiв, в котрiм мала над'їхати Фаннi. Готлiб з упертiстю дикого iндiанина на муках сидiв пiд рябиною, встромивши очi в гостинець. Вже Сонце геть-геть пiднялося i почало немилосердно пекти його косим промiнням в лице i в руки, — вiн не чув сього. Люди їхали i йшли повз нього широким шляхом, гуторили, гейкали, смiялися та позирали на вуглярчука, вдивленого в одну точку, мов безумний. Жандарм, з блискучим багнетом, нап'ятим поверх люфи гвера, з плащем, звиненим в обарiнок на плечах, весь облитий потом i припалий порохом, пройшов також повз нього, женучи перед собою закутого в ланцюги якогось напiвголого, закровавленого чоловiка; вiн пильно позирнув на Готлiба, здвигнув плечима, сплюнув i пiшов далi. Готлiб нiчого сього не бачив.

Аж ось нараз iз далекого лiска, мов чорна стрiла, вилетiла бричка i живо котилася до Дрогобича. Чим ближче вона наближувалася, тим бiльше прояснювалося Готлiбове лице. Так, вiн пiзнав її! Се була вона, Фаннi! Вiн зiрвався на ноги з свого мiсця i скочив на гостинець, щоб спiшити за бричкою до мiста, коли вона з ним порiвняється. Коли побачив виразно Фаннi в повозi, лице його цiле облилося кров'ю, i серце зачало битися так живо, що йому аж дух заперло в грудi. Але й Фаннi, побачившiї його, мабуть, пiзнала того самого вуглярчука, що так безумно кинувся був до її повозу i такого набавив її страху. Безумно вiдважна, слiпа гарячiсть часом — а може, й завсiди, — подобається женщинам, наводить їх на думку о слiпiм, безграничнiм прив'язаннi i посвяченнi. I коли вперед Фаннi не могла вияснити собi причини того безумного поступка якогось брудного вуглярчука, то тепер, побачивши, що вiн ждав на неї аж за мiстом, на спецi i в поросi, побачивши, як вiн запаленiвся, увидiвши її, як чемно i тривожно поклонився їй, мов перепрошував за своє колишнє безумство, — побачивши все те, вона погадала собi: «А що, може, сей пiвголовок закохався в мнi?» Вона iменно ужила в думцi назви «пiвголовок», бо який же розум для якого-небудь обiдраного вуглярчука — залюбитися в одиначцi-доньцi такого багача, кидатися i калiчитися о її бричку, визирати її з дороги?.. Але про все те їй не була неприємна така безумно-страсна любов, i хоть вона далека була — полюбити його за се, але все-таки почула до нього якусь симпатiю, яку можна мати для пiвголовка, для песика. «Ану, — погадала собi, — зачну з ним говорити, чого вiн хоче. До мiста ще й так далеко, на гостинцi пусто, нiхто не побачить». I вона казала вiзниковi їхати звiльна. Готлiб, почувши той наказ, — аж увесь затрясся: вiн почув, що се для нього такий згляд, i сейчас порiвнявся з бричкою. Фаннi, побачивши його, вiдсунула вiконце i вихилила голову.

— Чого тобi треба? — спитала вона несмiло, видячи, що Готлiб знов зняв шапку i з виразом нiмого подиву наближається до неї. Вона заговорила польською мовою, думаючи, що се християнин.

— Хочу на тебе подивитися! — вiдповiв смiло по-жидiвськи Готлiб.

— А хто тобi сказав, що я жидiвка? — спитала Фаннi, всмiхнувшись, також жидiвською мовою.

— Я знаю се.

— То, може, й знаєш, що я за одна?

— Знаю.

— То, певно, знаєш, що тобi недобре на мене задивлюватися, — сказала вона гордо.

— А чому не питаєш, що я за один? — сказав гордо Готлiб.

— Овва, не треба й питати, сама одiж каже.

— Нi, не каже! Бреше одiж! А ти спитай!

— Ну, хто ж ти такий?

— Я такий, що менi не зашкодить задивитися на тебе.

— Хтiла би-м вiрити, та якось не можу.

— Я тебе переконаю. Де можу тя побачити?

— Коли знаєш, що я за одна, то, певно, й знаєш. де я мешкаю. Там мене побачиш.

I за сим вона знов засунула вiконце, дала знак вiзниковi, конi погнали, затуркотiла горi передмiстям бричка, i туман куряви закрив перед Готлiбовими очима чудну появу.

«Смiшний хлопак, — думала собi Фаннi, — але пiвголовок, чистий пiвголовок! Що вiн розумiє пiд тим: «бреше одiж»? Хiба ж вiн не вуглярчук? Ну, але коли нi, то хто ж вiн такий? Пiвголовок, пiвголовок, та й годi!»

«Пречудна дiвчина, — думав сам собi Готлiб, — а яка гарна, а яка чемна! I з простим вуглярчуком заговорила! Але що вона розумiла пiд тим: «дома мене побачиш! Чи се значить: приходь? Ех, коби менi убратися в що по-людськи! Ну, але треба старатися!»

З такими думками Готлiб поплентався до своєї вуглярської нори.

Минуло кiлька недiль. Цiлковита, несподiвана тиша настала в Бориславi. Жиди, котрих недавнi грiзнi рухи робiтникiв чимало-таки були налякали, тепер зовсiм збилися з пантелику, не знали, на яку ступити i що о тiм думати. Правда, були мiж ними такi, котрi смiялися з цiлого наглого руху i наглого втишення, твердили, що вже по всьому, що гої так, як пустий вiтер: пошумлять, пошумлять, а дощу не наженуть, i що тепер, коли вони знов зробилися м'якi та податливi, пора знов надавити на них твердою рукою, пора вигнати у них охоту до всякої буйностi. «Гой лиш печениii добрий! — говорили вони. — Ти йому дай полегкiсть, а вiн собi подумає, що се йому так i належиться, i буде собi чимраз бiльше розбирати, як той кiт на решетi». Тiльки в ненастаннiм притиску, в ненастаннiй погрозi привчиться вiн до послуху, до покiрностi, до пильностi та точностi, станеться вiн, як любив говорити Леон Гаммершляг, «чоловiком, спосiбним до вищої культури». I всi бориславськi предприємцi згодилися на те, що тепер, коли розбурхана хвиля робiтницького руху раптом притихла, треба з подвiйною силою надавити на непокiрних, — хоть не всi предприємцi годилися на той погляд, що хвиля тота пiсля наглої бурi зовсiм i оконечно утихла, уляглась, успокоїлась. Нi, деякi, а особливо Iцик Баух, уперто обставали при тiм, що се заманлива, поверхня тиша, тиша перед страшною бурею, що iменно тої тишi i тої уданої покiрностi треба їм найдужче лякатися, бо се знак, що бунт робiтницький, будь вiн який-будь, уложений i сильно зорганiзований, i робiтники, без сумнiву, оружаться до нього, а тiльки таємнiсть i безшумнiсть їх починань свiдчать о тiм, що вони щось поганого мають на думцi i що роблять се систематично, порядно i ненастанно. I всюди, де тiльки зiйшлися предприємцi: чи то на вулицi случайно, чи то де в свiтлицi на яку нараду, всюди Iцик Баух не переставав остерiгати товаришiв о небезпеченствi, не переставав намовляти їх до того, щоб удалися до староства в Дрогобичi i просили о зарядження острого слiдства або хоч о прислання сильного постерунку жандармерiї на побут до Борислава. I хоть в основi нiхто нiчого не мав против того, хоть усякий, певно, й рад би був мати в кождiй хвилi на свої услуги жандармерiю для охорони перед своїми власними робiтниками i для затвердження всiх роблених їм кривд урядовою печаттю, — але на подання соборної просьби якось не могли зiбратися. Чи то пора така була гаряча та обезсилююча, чи то звичайна у наших людей — будь вони жиди чи християни — недостача iнiцiативи в дiлах громадських, в дiлах, виходячих поза обсяг вдиничних, приватних iнтересiв, чи, може, переконання, голосно висказане Леоном, що прецiнь уряд сам повинен дбати о безпеченство предприємцiв в Бориславi, бо на те вiн i є поставлений, — досить, що бориславськi жиди сим разом якось не здобулися на те, щоб удатися до властi, а навiть щоб донести їй о тiм, що знали про недавнiй робiтницький рух. А ще ж, безперечно, й нагле втишення того руху вiдняло у них пряму причину до такого кроку. О чiм доносити до властi? Що має тота власть слiдити? Що перед кiлькома недiлями показувалися непокоячi об'яви якогось робiтницького руху, котрi швидко щезли? Чому ж не донесено о них впору? Так цiле те дiло й зам'ялося, поки несподiваний i досить таємничий случай не розбудив жидiв з їх оспалостi, мов наглий грохiт грому з невеличкої темнявої хмарочки. Не треба, бачиться, й казати, що цiлий той наглий поворот вiд шуму до тишi i покiрностi був дiлом наших побратимiв, пiднятим iменно в тiй цiлi, щоб змилити i ослабити чуйнiсть та пiдозрiння жидiв. Бесiда Iцка Бауха, котру почув був Сень Басараб, переконала побратимiв, що жиди можуть їм багато зашкодити, ба й розбити при помочi начальства все дiло, коли воно буде вестися так, як досi, явно та шумно. От вони й почали уговорювати всiх — притихнути до пори, податися, придавити в собi бурливi чуття гнiву i радостi, поки не прийде пора. Великого труду стоїло се побратимiв, поки їм удалося штучно притишити бурю i держати її немовби на припонi, щоб вона де-небудь за першим товчком не вибухла перед часом. Великого труду стоїло се i держало їх в ненастаннiй боязнi, що ось-ось може вибухнути щонебудь таке, що жидам не пошкодить, а робiтникiв зрадить i розiб'є. Тiльки один був спосiб гамувати людей, а iменно той, що побратими обiцювали їм, що таким способом скорше прийде «пора». Але як небезпечнi i двосiчнi були тотi обiцянки, се дуже добре знали побратими. Адже ж такими обiцянками вони прямо готовили невдачу свойому дiяу. Бо вiдки ж вони вiзьмуть средства зачати змову справдi так швидко, як би сього бажалося терплячому народовi? Грошей досi вплило звиш вiсiмсот ринських до головної каси, — вкладки поки що плили ще правильно, але жиди почали наново i ще тугiше давити, нiж попереду, i треба було надiятися, що вкладок швидко омалiє i що в часткових касах буде мусила лишатися бiльша часть грошей на запомоги для потребуючих, хорих i безробiтних. А в такий спосiб кiльки-то ще мiсяцiв потягне, поки набереться потрiбна сума! А коли так, то й замiрена вiйна не зможе початися швидко, i робiтники почнуть сумнiватися о своїй силi, i запал їх остине, i все пропаде. Або коли нi, то роздражнений народ вибухне завчасно, вибухне без ладу i без певної цiлi, протратить силу дарма, а замiрене дiло все-таки пропаде.