А вже сли кого мучили i гризли такi думки, то, певно, найбiльше Бенедя. Адже ж дiло се — то було його кровне дiло, вистрадане тисячними муками i трудами, оповите в блискуче промiння надiї. Адже ж в тiм дiлi — вiн чув се виразно — лежало тепер все його серце, всi його сили, все його життя. Вiн не знав, не бачив нiчого поза ним, i случай невдачi сього дiла йому показувався рiвнозначучим з його власною смертю. Не диво затим, що коли тепер, при виповненнi його замислiв, чимраз новi трудностi почали насуватися, Бенедьо днями i ночами об однiм тiльки й думав: як їх побороти або обминути, позеленiв i похудiв до решти i не раз довго-довго ночами, мов сновида, ходив по Бориславi, сумний, понурий, мовчазливий, i тiльки час вiд часу важко зiтхав, позираючи в темне, непривiтне небо. А трудностi бовдурилися чимраз вище, i Бенедьо чув, що йому починає неставати сили, що голова його — мов довбнею прибита, мозок — мов омертвiлий, не здужав вже з давньою сплою працювати, не може напасти на нiякий щасливий слiд.

Отак дождався Бенедьо знов того вечора, коли в Матiєвiй хатинi зiйшлися побратими на нараду. Що дiяти? Народ нетерпиться. Чому не дають знаку, чому не зачинають, чому нiчого не роблять? Люди починають опускати руки. Вкладки починають впливати слабше, жиди знов вменшили плату ще й проти давнього. Голод по селах трохи перестав, але жнива такi вбогi, яких ще не тямили люди вiд тiсних рокiв: рiдко кому вистачить свого на прожиток до великого посту, бiльша половина ледве дотягне й до покрови. Народ швидко ще дужче почне пертися до Борислава, нiж досi. Коли б що зачинати, то тепер найлiпше, бо тепер ще найлегше стримати людей по селах, щоб не йшли до Борислава, ба навiть можна би бiльшу половину з Борислава виправити на села на яких два-три тижнi, щоби тут тим легше було держатися без роботи. А тут грошей нема на тiлько — в тiм бiда! Коли побратими договорилися до того «сука», то всi стали i понурили голови, не знаючи, що на то порадити. Мертвецька тиша залягла хатину, тiльки нерiвний, тривожний вiддих тих дванадцяти людей роздавався мiж низькими, покривленими стiнами хатини. Довго тривала мовчанка.

— Га, дiйся воля божа, — скрикнув нараз Сень Басараб, — не журiться, я тому зараджу!

Той голос, тота нагла рiшучiсть серед загальної тишi i безсильностi вразили всiх побратимiв, мов наглий вистрiл з рушницi. Всi зiрвалися i обернулися до Сеня, що сидiв, як звичайно, на стiльчику коло порога з люлькою в зубах.

— Ти зарадиш? — запитали всi в один голос.

— Я зараджу.

— Але як?

— То моє дiло. Не допитуйте нiчого, тiлько розходiться. А завтра о тiм часi будьте тутка, будете видiти!

I бiльше не сказав нiчого, i нiхто його не допитував бiльше, хоть у всiх, а особливо у Бенедя, на серцi залягла якась тривога, якась холодна бiль. Але нiхто не сказав нiчого, i побратими розiйшлися.

Сень Басараб, коли вийшли на вулицю, взяв за руку Прийдеволю i шепнув до нього:

— Пiдеш зо мною?

— Пiду, — сказав парубок, хоть рука його, не знати чого, тремтiла.

— Будеш робити, що я скажу?

— Буду, — сказав знов парубок, але непевним, мов недобровiльним голосом.

— Нi, ти не лякайся, — вважав конечним успокоїти його Сень, — страшного нiчо нема в тiм, що я задумав. Тiлько смiло i живо, а все буде добре!

— Не пендич, а кажи, що робити, — перебив йому Прийдеволя. — Адже знаєш, що менi все одно!

Нiч була вже досить пiзня. Майже у всiх хатах, окрiм шинкiв, свiтло не свiтилося, i вулиця бориславська була зовсiм темна. Нашi оба побратими йшли мовчки горi улицею. Сень пильно глядiв по вiкнах. Дiйшли вже на середину Борислава, де доми були трохи огляднiшi, помальованi то жовтою, то синьою, то зеленою краскою, з заслонами на широких вiкнах i з мосяжними клямками при дубових дверях, з ганочками або й без ганочкiв, а перед кiлькома були навiть малесенькi за штахетами огородцi з нужденними цвiтами. Тут жили бориславськi «головачi» та «тузи» — головнi предприємцi. Насерединi, найкращий з усiх, стояв домої; Германа Гольдкремера, критий бляхою i нинi зовсiм пустий, бо Герман рiдко коли ночував у Бориславi. Побiч нього, трохи вiддалiк вiд решти, стояв другий, не такий гарний i далеко не такий огрядний домок — Iцка Бауха. В однiм його вiкнi було ще свiтло, — очевидно, що Iцик мусив ще не спати, бо вiкно було iменно з його кабiнету.

Сень Басараб знав сей домок. Вiн довгий час робив в Iцкових ямах i не раз тут приходив за виплатою. Вiн знав, що, крiм одної старої жидiвкислужницi i Iцка самого, не було нiкого в тiм домi i що жидiвка, певно, вже спить в кухнi. Сього тiльки йому й треба було. Вiн шарпнув за собою Прийдеволю, i коло найближчої ями оба обмастили собi лиця чорною кип'ячкою так, що їх лиць зовсiм не можна було пiзнати.

— Ходи за мною i не кажи анi слова, а роби, що я скажу, — шепнув Сень, i вони пiшли. Осторожно пiдповзли вони до одних, далi до других дверей дому. але дверi були позамиканi. Се зовсiм не знеохотило Сеня, i вiн почав осмотрювати вiкна. Тихе псикнення дало знати Прийдеволi, що вiн найшов, чого шукав. Справдi, одна кватирка в кухоннiм вiкнi була незащеплена i легко далася створити. Сень встромив через неї руку, повiдсував засувки i отворив вiкно. Влiзли до кухнi. Кругом тихо було, як в гробi, тiльки сонне сапання служницi чути було з-за печi. Побратими на пальцях пiшли до дверей. Кухоннi дверi були незапертi, i вони вийшли до сiней. Сень намацав дверi до Iцкового кабiнету i хотiв поглянути в дiрку вiд ключа, але побачив, що в дiрцi був ключ. Потрiбував тихенько покрутити клямку — i переконався, що дверi були замкненi. Але Сень i тут недовго надумувався. Шепнувши кiлька слiв Прийдеволi, вiн голосно потермосив клямкою i запищав хриплим бабським голосом, подiбним до голосу старої служницi:

— Herr, Herr, цffnen Sie!

— Wus is? — дався чути внутрi грубий голос Iцка, затим важкий скрип черевикiв, а вкiнцi брязк ключа, що вiдчинив замкову пружину. Дверi тихо вiдчинилися, потiк свiтла линув з кабiнету до темних сiней, i в тiй хвилi два хлопи, зачорненi, як чорти, кинулися на Iцка i заткали йому рот, заким ще встиг крикнути. Впрочiм, хто знає, чи сього й було треба. Несподiваний напад так налякав Iцка, що той як був з простягнутими руками i запитуючим, глупим виразом лиця, так-таки в тiм положеннi i задеревiв, а тiльки клiпання вибалушених сiрих очей давало знати, що се не бездушна брила м'яса i товщу, але якась живина.

— Wie geht's, Herr, wie geht's? — пищав Сень усе ще бабським голосом. — Не бiйся, небоже, ми тобi не хочемо нiчого злого зробити, нi! Ми ще не правдивi чорти, що мають прийти по твою душу, ми тiлько прийшли визичити вiд тебе троха грошей!

Iцик не пручався, не кричав, не стогнав, а все ще стояв так, як в першiй хвилi, одубiлий, непритомний, а затканим шматою ротом, важко дишучи нiздрями. Товаришi взяли його за плечi, завели до крiсла i посадили.

— Держи ж його добре i не дай кричати! — пропищав Сень до Прийдеволi. — А скоро би що-небудь — задуси! А я тим часом пообзираю его хатину!

Але Сенева погроза була даремна. Iцик не рушався i, мов безвладний труп, дав Прийдеволi зв'язати собi хусткою руки на плечах. А Сень мiж тим, все збоку зиркаючи на Iцка, почав озиратися по хатi. Очевидно, Iцик робив обрахунки, бо на бюрку перед ним лежала велика книжка, а побiч бюрка стояла створена невеличка залiзна каса. Сень поквапно сягнув до неї i почав винiмати порядно поскладанi пачки банкнотiв. В тiй хвилi з грудей Iцка перший раз видобувся якийсь глухий, глибокий звук, мов послiднв стогнання пiдрiзаного вола.

— Мовчи, бо смерть твоя! — пискнув Сень i порався далi коло каси. Вiн робив се зовсiм спокiйно i шептом числив купки банкнотiв, поперев'язуваних вузькими папiрцями, котрi винiмав з каси i клав собi за пазуху. Банкноти були по ринському, а з грубостi купки Сень догадувався, що в однiй купцi мусило бути сто' штук. Вiн нарахував уже тридцять таких купок.

— Досить, пора нам iти! — шепнув вiн до Прийдеволi. Оба зирнули на Iцка. Вiн усе ще дихав нiздрями, але його грубе, одуте лице страшно почервонiло i вибалушенi очi стояли на мiрi з якимось глупим, запитуючим виразом.