— Щоб лишитись легендою. Піти й розвіятись у просторі. Невже вам конче пережити повне зібрання ваших творів?

Слова ці лунали в затінених алеях парку, де вже не було перехожих, і тільки подекуди на лавках виднілися невиразні постаті. Мені ставало зимно, і я з тугою думав про ту, що чекала мого дзвінка. Цієї хвилини я справді її любив, мені праглося пригорнутись до неї і лопотіти якісь звичні дурниці, які б не напружували мозок.

— Ви не слухаєте мене?

— Ні, чому ж… Слухаю. Ти підсовуєш мені думку про самогубство?

— Про красиве самогубство. Про щось таке, щоб вам позаздрив кожен. Це було б щось величне й захоплююче. Варте романів, фільмів, пісень…

— Ти серйозно?

— Невже ви не відчуваєте, як це потрібно нам?

— Що саме — моя смерть? І кому це — нам?

— Нам — це моєму поколінню.

Я втягнув повітря крізь зціплені зуби і подумав: чому ти такий йолоп? Навіщо ти слухаєш оці бздури, тоді як міг би зараз валятися в теплому ліжку й дивитися гарний американський фільм із Робертом де Ніро?

— Добре, — сказав я. — Ця думка цікава. А зараз я посаджу тебе на трамвай і поїду додому.

— Справді? Вам сподобалась моя думка? — пригорнулась вона до мене з якимсь дитячим ентузіазмом.

— Так, але такі рішення не приймаються раз-два. Я мушу все зважити.

— Куди ви мене ведете?

— Я ж сказав: на трамвай.

— Ви ж не знаєте, де я живу.

— Яке це має значення?

Вона засміялась:

— І справді. Тоді я сяду у ваш трамвай.

Я сприйняв це за жарт, але коли вона сіла зі мною у «двійку», я спитав:

— Тобі справді в цей бік?

Вона подивилась мені в очі якимсь насмішкуватим поглядом, і сказала:

— Признайтесь, ви хочете мене. І ви тепер злі, бо змарнували час.

Я промовчав. Але вона не вгавала:

— Ви хочете мене. Ви від самого початку мене хотіли. Від найпершого листа. Я не помилилась у вас. Вам цікаво з жінкою лише доти, доки ви її хочете. — Вона була недалека від правди. — Я впевнена, що іноді, кохаючись з іншими, ви уявляли мене.

І тут вона теж не помилилася, але мені ліньки стало сперечатися. Вона грала в якусь гру, і гра тривала доти, доки я покірно відбивав її м’ячі, але коли я опустив руки, вона почала бити в одне й те саме місце.

— Наскільки далеко ви здатні зайти у своєму прагненні здобути жінку? Ви могли б заради мене вбити людину?

Чи давно її випустили з божевільні на Кульпаркові?

— Ні, я не божевільна. Я просто відчула, що ви на це здатні. Ви здатні вбити. Ви це можете. Тільки боїтеся зізнатися… А я б могла вам допомогти.

Трамвай завищав на закруті. То була остання зупинка.

— У чому?

— У режисурі самогубства. Я знаю, що я здатна поставити одну-єдину п’єсу під назвою «Самогубство закоханих у парку на Погулянці».

— Ти пропонуєш мені самогубство в компанії з тобою?

— Браво! Ви вражаєте своєю здогадливістю.

Мабуть, вона ще божевільніша, ніж я думав. Ми вийшли з трамвая.

— Отже, я повинен піти з життя, бо виписався. А ти — за компанію?

— Ні, не все так просто. Про мої причини поговоримо згодом. Я знаю на Погулянці одне озерце з острівцем. Ось там у затінку верб і буде розіграно останній акт.

— І ти вибрала для цього мене?

— Так. Але ми ще маємо одне в одного закохатись. Зараз ви тільки хочете мене. Це звичайний тваринний інстинкт. Але ви в мене закохаєтесь, я вірю в це. На смерть.

Її слова проникали в мою свідомість без жодного опору, так, мовби саме їх я чекав ціле життя, але боявся зізнатися собі в цьому. Я не мушу їх слухати! Я взагалі не мушу з нею панькатися. Ось заведу її зараз у темряву скверика і трахну на лавці. Та цей намір був лише миттєвою бравадою, яку б вона відразу розкусила. Вона знає щось про мене таке, чого я ще сам до кінця не усвідомив. І вона покірно піде за мною у скверик, бо знає, що я її не трахну. Саме її.

— Ну що? — озвалась вона. — Тепер ви підбираєте слова, щоб запросити мене до себе? Ви ж мусите чимось компенсувати ваш зіпсований вечір.

Я мовчав.

— Не прикидайтесь. Ви саме цього й хочете. Але боїтеся. Ви хочете мене, але не впевнені, що стане відваги взяти.

Я подивився на неї і відчув, що справді можу закохатись у цю чортицю з лукавими насмішкуватими очима. Але не повинен… У чоловіків деколи так само спрацьовує інтуїція, і вона мені підказувала: перш ніж запросити Мар’яну до себе, варто зателефонувати Лідці.

— Я мушу подзвонити, — промимрив я.

— До неї?

— Вона чекає.

Я підійшов до автомата й набрав номер.

— Ой, пане Юрцю! — заквоктала її матінка. — Лідуся чекала вас до восьмої, а тоді поїхала писати диплом до Нусі. І вже там лишиться на ніч, бо то аж на Сихові. І телефону в них нема… А в неділю ми вас чекаємо на обід!

Я уявив, як буду їсти зупу, намагаючись не сьорбнути, і відчув у животі спазми.

Моя інтуїція мене не зрадила. Диплом! На Сихові! Все ясно. Не треба бути Фейєрбахом, аби здогадатися, що Лідка поїхала до мене додому. Де лежать ключі, вона знає, і, коли я прийду, мене буде чекати гаряча вечеря і не менш гаряча Лідуня. Життя — це кайф. Я так і сказав:

— Життя — це кайф. Вона поїхала до мене.

— Можливо, це якраз саме те, що вам потрібно, — хіхікнула Мар’яна зловтішно.

Вона знала, що вона гарна, і жодна Лідка не зрівняється з нею.

— Мабуть, я помилилася, — сказала вона, — і ви не той, за кого я вас мала. Чао!

Я хотів її зупинити, спитати, коли побачимось, сказати щось таке… щось приємне… про те, як вона мені подобається… взяти за руку… сказати: «Мар’яно…» — і ще раз: «Мар’яно… Мар’яно…»

У Марселя Пруста я вичитав: «Якщо ми віримо, що якась істота причетна до не відомого нам світу і що її любов нас туди веде, то з усіх умов, потрібних для зародження кохання, ця умова є вирішальною, якщо вона є, то все інше здається другорядним. Навіть ті жінки, які судять про чоловіка ніби лише по зовнішності, насправді бачать у цій зовнішності ауру якогось особливого світу. Ось чому вони люблять військовиків, пожежників; форма змушує їх бути поблажливішими до зовнішності, і цілуючи їх, жінки думають, що під кірасою б’ється незвичайне серце, зухвале й ніжне». Щось подібне відбувається і в ставленні жінок до письменників, творчість яких є чимось на зразок гусарської уніформи, яка приманює до себе і змушує думати, наче серце письменника переповнене емоціями й гаряче, мов жар. Очевидно, Мар’яна теж сподівалася, що я відгукнуся на її пропозицію, зрозумію її, як ніхто, і хоча все те, що наговорила мені вона, скидалося на марення, воно чомусь не відпускало мене, і не було дня, щоб я не згадував цієї дивної розмови. Мені кортіло знову її побачити, я й далі сприймав усе, що вона сказала, за жарт, який не вкладався в моїй голові у жодну логічну сув’язь, але продовжував там крутитися й муляти.

Я спіймав себе на тому, що затримуюсь на роботі довше, ніж зазвичай, а серце моє здригається від кожного телефонного дзвінка, і я з надією прислухаюся до слів секретарки, які вона проказує у слухавку, ба навіть сиджу в неї перед очима, аби вона не подумала, що я вже пішов, знаючи, що так довго я не засиджуюсь.

Так проминув тиждень. У п’ятницю я вирішив написати Мар’яні листа і вже навіть вивів на папері «Дорога Мар’яно!», як вона зателефонувала мені на роботу.

— Привіт, це я.

На чолі у мене виступив піт, я захлинувся повітрям.

— О, Мар’яно! Я не сподівався, що ти з’явишся.

Що за дурню я мелю? Чому не сподівався? І ще ця секретарка витріщилася, як жаба.

— То ви не чекали мого дзвінка?

— Чекав… Але не думав, що ти задзвониш.

— Жінки часто чинять несподівані речі.

— Тоді зроби ще одну несподіванку і домовся зі мною на здибанку.

— А коли ви звільняєтесь?

— Вже.

— Тоді зустрінемося на початку Чайковського.

З’явившись на умовлене місце, я побачив Мар’яну у світло-синіх джинсах і білій майці, під якою вгадувалися невеликі перса без бюстгальтера. Взагалі коли панна вбирає джинси, то мусить усвідомлювати, як вони виглядають на ній ззаду. Мар’янина сідничка звабливо випирала, напинаючи тканину так, що, здавалося, та ось-ось лусне. Вона насмішкувато стежила за моїм вивчаючим поглядом, який ковзав по її спокусливій фігурі.