— Ну що? Ходімо на Погулянку?

— Чому саме туди? — не второпав я.

— Прогуляємось. Хочу вам дещо показати.

Тоді я згадав, що вона щось говорила про острівець на Погулянці, де мало б відбутися наше самогубство. Ну що ж, свій хрест я донесу до кінця.

— То як, ви думали над моїми словами? — спитала вона дорогою таким тоном, начеб ішлося про відвідини театру.

— Я намагався менше про це думати, — збрехав я, не вважаючи за потрібне видавати свої потаємні думки і признаватися в тому, що попав під вплив її слів.

— Ви злякалися?

— Мені чомусь видається все це жартом.

— Я не жартувала, — сказала вона похмуро.

Ми проминули площу Галицьку, прямуючи до трамвая.

— Навіщо це тобі? — спитав я.

— Що саме?

— Те, на що ти мене намовляла.

— На те є багато причин. Одного разу я дійшла висновку, що життя не таке вже й цікаве, щоб марнувати на нього стільки часу. Крім того, я не маю ані найменшого бажання старіти, хворіти…

— Здається, тобі ще зарано про все це думати. Ти юна і вродлива.

— А хіба юні і вродливі не закінчують самогубством? Щороку понад сотню юнок в Україні йде з життя добровільно. А скільки в усьому світі! Я подумала, що смерть може бути прекрасна, якщо її спланувати. Ви бачили фільм «Маєрлінґ»?

— Про те, як австрійський принц Рудольф Габсбург застрелив свою коханку Марію Вечеру, а потім себе? Тобі сподобалася їхня смерть?

— Ні. Скоріше вразила. Але ще сильніше мене зворушив шведський фільм «Ельвіра Мадіган».

— Ну, це принаймні добрий фільм, а «Маєрлінґ» — дешева мелодрама.

— «Ельвіру» я дивилася тричі.

На Митній ми сіли у «сімку».

— В обох фільмах коханці стріляються. А чи ти уявляєш собі, як виглядатиме твоя чудова голівка після пострілу? — спитав я.

Мар’яна притулилась до мене і стиха, так, щоб не почули люди, сказала:

— Я все знаю. Я прочитала книгу про всі види самогубства і дійшла висновку, що найестетичніше було б отруїтися або перетяти собі жили на зап’ястях. Коли я вирішила з цим питанням, то задумалася над іншим. Мені потрібно було знайти людину, яка стала б моїм партнером. Я розглядала кілька кандидатур і зупинилася на вас. Ви ідеально підходите на роль трагічного коханця, якого я запрошу на нашу з вами смерть.

— Я пишаюся твоїм вибором. Але чим я заслужив таке щастя?

— У вас здорове почуття чорного гумору. Я подумала, що кому, як не вам, сподобається ідея піти з життя красиво. Так, щоб усім перехопило подих. У товаристві гарної дівчини, зовсім юної… Всі будуть дошукуватися одного: що їх змусило це зробити?

— А передсмертний лист, у якому б тлумачилися причини, твій сценарій передбачає?

— Передбачає. Але цей лист має стати вашим найкращим твором… Може, то буде поема… Однак це послання не має тлумачити причини. Це так банально. До того ж… причин особливих і нема, — вона засміялася. — Правди ніхто не повинен дізнатися. Нехай будують свої версії, хай приходять до нас на могилу і запитують: навіщо? У цьому весь сенс. Розумієте? Ми залишимось для всіх недосяжним ідеалом. Адже кожна людина в той чи інший момент свого життя уявляла собі самогубство. І хтозна, якби тієї хвилі з’явився хтось і сказав: давай це здійснимо разом, — чи довго та людина вагалася б?

— Що ти собі вбила до голови? Що я буду нетямитися від щастя, почувши твою пропозицію?

— Ви маєте почуватися щасливим, що вам доля послала саме мене. Я ж казала, що вивчала вас і зрозуміла, що ви є приречений на самогубство. До церкви ви не вчащаєте, і віра вас не спинить. Ви класичний тип заблукалої душі, котра хоче вирватися на волю. Питання тільки — коли. От я й з’явилася, аби скласти вам компанію.

На останній зупинці ми зійшли з трамвая і попрямували у бік Погулянки. Несподівано Мар’яна почала декламувати:

Тоді лукаво зиркнула на мене:

— Може, це не ви писали?

— Ну, я.

— От бачите. Розгадка лежить на дні. І ви її знаєте, хоча цього й не усвідомлюєте, бо вам страшно це усвідомити. Розгадка — в тому, що смерть стане вашим найбільшим злетом. Ви нічого не створите величнішого за свою смерть, а все, що ви написали, буде осяяне ореолом цієї смерті. Величним ореолом. Люди стануть оцінювати вашу творчість винятково крізь призму романтичного самогубства. Вони почнуть складати про нас балади, писати романи і знімати фільми. Українська література не знала нічого подібного.

Вона торкалася якихось глибинних струн у моїй свідомості, до яких я сам не відважувався торкнутися, ба навіть боявся думати про те, що вони в мені можуть колись озватися, і ось зараз вона проникла сюди — у ці таємні щілини моїх сутінків, розгорнула здичавілу рослинність, і під доторками її пальців я почав відчувати пекло у своїх нутрощах, від чого до горла підкочувався клубок зневіри й розпачу. Я сприймав її як посланця потойбічного світу, якого вирядили по мене, бо ТАМ усі вже зачекалися на мене для якоїсь таємної вечері. Я навіть уявляв собі те очікування зі зціпленими вустами і розкритими очима в пронизливій тиші за довжелезним столом, над яким розлилася присмеркова сизь, де з маленького вікна вгорі сотається трохи світла, якраз щоби висвітлити одне вільне крісло, за яким маю сидіти я. З моєю появою щось мало початися, та я не мав відваги запитати її про це, бо цілком можливо, що вона й не належить до посвячених, а є тільки їхнім посланцем. Може, вона й не людина, а, скажімо, метелик, якого тимчасово перетворено на дівчину і який, виконавши своє покликання, знову пурхатиме над загуслими чарами потойбічних лугів.

— Здається, ми переплюнемо навіть Абеляра й Елоїзу, — сказав я.

— Хто це?

— Вони жили у Франції в середньовіччі. Якось батько Елоїзи застукав її в ліжку з Абеляром, якого найняв учити його доньку, і звелів хлопцям відрізати йому прутня. Однак це не зруйнувало їхніх почуттів, які вилилися у листування. Ці листи вважаються зразком любовної літератури. Абеляр став ченцем, а Елоїза черницею.

— Як класно, — розмріялася вона, а мені в уяві з’явилася її рука із бритвою, приставлена до мого прутня. — У мене теж був намір податися в монастир. Але я православна, а на Львівщині жіночних православних монастирів нема.

— Ти кидаєшся із крайності у крайність. Від самогубства до монастирського життя, хоча християнство засуджує самогубство.

— Я знаю. Але нам вибачать. Багатьом уже вибачили.

Я уважно глянув на неї, все ще не вірячи в її реальність, і навіть узяв за руку, нібито щоб затримати біля крамниці, а насправді тільки для того, щоб торкнутися живої плоті, а не марева. Я відчув тепло її руки й заспокоївся. Ми зайшли до крамниці, я купив літрову пляшку сангрії, поклав до кулька, і ми рушили далі. Увесь той час, поки я роздумував, Мар’яна спостерігала за мною, чарівно заломивши вуста в посмішці.

— Ти мені збираєшся показати те місце? — спитав я.

— Вам же ж цікаво, правда, де це відбудеться?

— Ти говориш так, мовби я вже все вирішив.

— Все вирішується само собою. Мені й не треба, аби ви вчинили це, довівши себе до стану розпачу. Я хочу, аби це сталося добровільно, з великої любові.

Там і справді був невеликий острівець із вербами, я його чудово знав, колись ми тут із Грицьком Чубаєм не раз влаштовували вечорові пиятики та нічні купелі при свічках. Чубая вже нема, але, може, дух його ще тут гуляє, на своїй рідній Погулянці, бо щоразу, проходячи попри його будинок, я відчуваю, як спогади миттю обліплюють мене, а ноги в уяві несуть на його подвір’я, руки розгортають віття винограду, з розчиненого вікна лине фантастичний спів Чеслава Нємена, а потім голос Грицька — без «привіт», «сервус», «честь» чи «здоров» — а просто з мосту: «О, зараз він буде співати на слова Норвіда. Ти чув коли-небудь баладу про генерала Бема?» — і я завмираю у своєму маренні в нього під вікном і слухаю Норвіда, а кінь генерала Бема нетерпляче форкає та ірже у мряці, вибиваючи іскри з-під копит.