— Хвилюватися не варто!
Вартові приносять кварту
Чарівної рідини:
— Пий, Ромашко! Пий, Барвінку!
Попили — й наполовинку
Стали меншими вони.
Ой, не дім, а насолода!
І теплінь і прохолода.
На порозі кілька бджіл
Крутять крильцями при вході
Вентилятори та й годі —
Вітерець від дужих крил.
Прорізають хату рами
Величезні, наче брами.
Пахнуть медом щільники.
Але в домі пусто й тихо.
Запитав малий Бджолиху:
— Де ж це всі трудівники?
Бджілка мовила: — В цю пору
Лине рій, мов куля, вгору.
Бо занидівся в зимі.
Поцвіли бджолині крильця,
У півсні набрякли тільця,—
Розумієте самі!
Почала Бджолина Мати
Рій до хмари піднімати
Млявим трутням на біду.
Женихи летять за нею,—
Щоб назватися ріднею,—
Доганяють молоду.
Але сердиться царівна,
Жодень трутень їй нерівня
І по силі, й по красі.
Відстають ліниві трутні,
Посміхаються на кутні,—
Без весілля гинуть всі.
В нас цариця — трудівниця,
Не якась тобі левиця,—
В неї тисячі малят.
Матка славно порядкує,
В нас ніхто не байдикує,
У сімействі добрий лад.
Раптом зала мов розквітла,
Затремтіло срібне світло.
Зала гучно загула.
Стрепенувся вулик-хатка...
— Ось, Барвінку, наша Матка!
Тихо мовила Бджола.
З-під біленької хустинки
Чорні очі-намистинки.
Повний стан, легка хода.
І усміхнена, і владна,
І рішуча, і принадна,
Тільки трошечки руда.
Сновигають охоронці.
Ніби щучки в ополонці.
Мають труту на жалі.
Підійшла царівна близько,
Уклонивсь Барвінок низько:
— Слава Матері-Бджолі!
Посміхнулась молодиця,
Теж вклонилась як годиться.
Лапку гордо подала.
— Бач, вернулися аж звідки!
Погуляйте трошки, дітки,
Маю деякі діла!
У світлиці сотні бджілок
Обліпили весь причілок.
Злі, як оси.
Що таке?
У весняну ясну пору
Ще немає медозбору,
А неробство їм бридке.
— Праця є! — сказала Матка.—
Закурилась наша хатка.
Мов цигани в ній жили.
Зверху мед, а що насподі?
Стане праці і в господі
Для робочої бджоли.
Що тут сталося з бджолою!
Хто з ганчір’ям, хто з мітлою
Мчать, аж вигнулись хребти.
Мов пустили молотарку,—
Заходились кожну шпарку
Мити, длубати, шкребти.
Після зустрічі такої
Матка зве в свої покої:
— Відпочинете з путі! —
Каже, сяючи, Ромашка:
— Слабачок — одна комашка.
Але ж сила у гурті!
Матка всілась не на троні.
На дубовому ослоні.
Мед торішній дістає.
— Пригощайтеся, гречаний!
Наблукалися, прочани?
Чи снаги вам ще стає?
Хлопчик гордо звів голівку:
— Змалку я люблю мандрівку
І кручусь, як вороток! —
Їсть Ромашечка потрошку,
А Барвінок повну ложку
Направляє у роток.
Так набив собі животик.
Що болючий навіть дотик.
Піт проймає сурмача.
— Я за медом скучив, друзі!
Де ще є такий в окрузі?
Сам біжить до калача!
— Стачить! — дівчинка сказала.—
Бо їдців тут повна зала.
А коли ще свіжий мед!
Час, Барвіночку, сурмити!
Вже потрібні бджолам квіти.
Відпочили і — вперед!
А Бджола: — Весною й літом
Ми також потрібні квітам.
Між стеблинок та гілок
Добуваєм насолоду
І для зав’язі, для плоду
Переносимо пилок.
Не запліднять квітку бджоли.
Не розвинеться ніколи
Покоління молоде.
Навіть велетень Гарбузик
Відімре таким, як гудзик.
Жовтим цвітом опаде.
І не буде ні городу.
Ані ягідного плоду.
Ані яблук, ні гречок.
Ні квасолі, ані вишні.
Бджоли в діда теж не лишні!
Начувайся, козачок!
Ви й не знаєте, можливо.
Що й медок — могутнє диво.
Дар ланів, нектар садів.