Тільки-но бабуся одвинулась на город, Альоша напустився на товариша:

— Навіщо ти вигадав про якийсь рецепт?! І мене примусив брехати.

— Хотів якнайкраще… Я думав, що в тебе справді рецепт…

— Ну, досить про це. Мені треба їхати. Ти зі мною чи ні?

— Звичайно.

А конверт? — спохватився Альоша.

А-а… Почекай хвилинку.

Він зник у будинку.

— На! — вискочив, розмахуючи конвертом. — Навіть такого самого кольору — рожевий.

— Давай ручку… Перепишу адресу.

— От дивак. Навіщо переписувати? Адже адресу написано для тебе…

— Давай ручку…

Схиливши голову набік, Альоша старанно копіював друковані літери. Вітя сидів поруч. Знічев'я він розгорнув папірця. На ньому розгонистим почерком було написано:

— Ось тобі і Касторка, — протягло сказав Вітя.

— Що? Що? — підвів голову Альоша.

— Диви, який гарний почерк! Пише грамотно… Пунктуацію знає… Навіть у кінці постскриптум поставив. На, помилуйся.

Альоша взяв записку.

— Здивований, товаришу Свиридов? Про тебе, мушу підкреслити, він не високої думки, — іронічно зауважив Вітя. — Адресу написав друкованими літерами, немов першокласникові. Боїться, чого доброго, не розбереш.

— Почерк, звичайно, непоганий. Але не такий він уже грамотій. Сам про себе пише в множині: «Почуваємо себе поганенько».

— Може, раніш так вчили…

— Почекай, почекай… — Альоша замислився. — А чого підписано «Сергій»?

— Ім'я є таке.

— Це я сам знаю. Але ж його зваги Карпом Матвійовичем, а не Сергієм Матвійовичем. Зрозумів?

— А-а… Гм, може, йому не подобається Карпо: якесь риб'яче ім'я, — от і називає себе Сергієм. У нас сусідка є. Вона Явдоха, а стала Аллою.

— Тоді що ж, по-твоєму, означає: «Чекаємо на нашому місці»?

— Звідки я знаю? Та чого ти до мене причепився! Спитай у Касторки.

— Спробуй запитай. Сам знаєш, який він. Обов'язково наскаржиться: чужі листи читають… Досить марно голову ламати. Поїхали.

Вітя та Альоша без особливих труднощів знайшли Загорську вулицю. До п'ятиповерхового будинку притулилася приземкувата хатина з почорнілою від часу покрівлею і химерними наличниками на вікнах. Альоша постукав. Ніхто не виходив. Тоді він затарабанив кулаками. Почулися кроки, клацнув замок. Притримувані ланцюжком, двері ледь відхилилися. Крізь вузьку щілину хлопці побачили жінку в сарафані.

— Знову за металоломом? Спокою від вас немає! — гримнула вона і сердито грюкнула дверима.

— Що з нею? — пересмикнув плечима Вітя. — Навіть вислухати не хоче.

— Певно, родичка Касторки, — висловив припущення Альоша. — Злюща, як і він.

— Альошо, постукай знову. Не стовбичити ж нам тут цілий день!

Показалась та сама жінка. Не давши їй отямитись, Альоша випалив:

— У нас лист до Макогона!

— Який там іще лист? — підозріло спитала вона.

— Макогонові Опанасу Степановичу. Особисто. Ось він.

— Зачекайте… Афоня! Афоня! До тебе!

Брязнув ланцюжок, і вийшов похмурий, заспаний чоловік років під сорок, його маленькі очиці якось не гармоніювали з довгим носом, масивним підборіддям та широким, як у риби, ротом.

— Я Макогон. Ну й що далі?

— Вам лист.

Прочитавши записку, чоловік на очах змінився. Товсті губи розтяглися в усмішку.

— Вибачте, що не запрошую в квартиру. Там такий розгардіяш, стороннього запросити соромно. Ремонт. А за звісточку спасибі. Вчасно принесли. Бувайте, пацани, здорові… Ще раз спасибі…

— Ліки самі привезете? — спитав Альоша.

— Ліки?

— Ось ті, що в записці.. — пояснив Вітя.

Ви її читали? — стривожився Макогон.

— Ні… не читали, — почервонів Альоша і, побачивши, що Макогон усе ще сумнівається, поспіхом додав: — Матвійович сказав, у вас радикуліт і ви дасте ліки…

— Почекай, приятелю, не торохти! Щось я нічого не второпаю. Які ліки? Який Матвійович?

— Звісно який! — сказав Вітя. — Карпо Матвійович!

— Хе-хе-хе! Ну й здорово я вас розіграв. Пожартували й досить. Матвійовича я, звичайно, знаю. Хлопчаками разом до школи бігали. За однією партою сиділи, в паці грали… Ліки сам привезу. Через півгодини буду.

Луговий та Олійник уважно слухали. Засмаглий парубок, раз у раз відкидаючи непокірне пасмо темно-русявого волосся, розповідав:

— … Ми з товаришем вступаємо. до автодорожного інституту на заочне відділення. Вчора увечері я прийшов до нього… У нас так уже заведено: щодня готуємось. Засиділися до дванадцятої години. Помучилися над тригонометрією. Призабули тангенси, синуси, косинуси… Зібрався було йти, а тут злива…

Коли вона вщухла, я й пішов. На тролейбус спізнився, довелося пішки. Біля будинку мене зупинили… Відвели в Жовтневий райвідділ міліції, а звідти сюди… Сталося якесь непорозуміння… Прошу скоріше розібратись. У мене завтра екзамен.

— Не хвилюйтесь, розберемось, — сказав Луговий. — Все у вас, громадянине Пасько?

— Начебто все.

— У мене до вас кілька запитань.

— Слухаю. Тільки, прошу, розберіться, будь ласка, швидше, запевняю вас: тут непорозуміння. Мене помилково вважають за когось іншого.

«Стріляний горобець, — Олійник сердито глянув на затриманого- Чи бач, наступальну тактику обрав… Непорозуміння! А що на вулиці робив, коли чесні люди сплять? Інститут вигадав… Викручується…»

— Отже, до автодорожного вступаєте? — перепитав Луговий, розглядаючи документи Паська.

— Так. За спеціальністю… Адже я шофер…

— Де працюєте?

— В таксопарку.

— Якої марки ваша автомашина?

— «Победа».

Андрій Остапович щось швидко написав.

— Товаришу Олійник, віднесіть це Петрові Гарасимовичу. — І, вже звертаючись до Паська, поцікавився.

— Як прізвище вашого товариша?

— Леонід Козир. Разом працюємо. Мій напарник.

— Ви виходили з квартири Козиря?

— Ні. Весь час штудіювали конспекти.

— Хто може підтвердити?

— Перш за все сам Льоня. Хто ще? — замислився Пасько. — Його мати, батько… Увечері приходив старший брат Льоні з дружиною. Ми ще разом пили чай. Але вони пішли раніш. Перед дощем.

— Якого кольору ваша машина?

— Раніш була сіра, а…

— Як це «була»! — перебив Олійник, що повернувся.

— Машину списали. Відбігала вже своє. В гараж днями прибуває партія нових «Волг». Нам з Козирем обіцяли дати одну з них.

— Вам доводилося бувати в гаражі автодорожного інституту?

Олійник засовався на стільці, чекаючи відповіді.

— Бував. Коли? Дайте подумати… Останній раз… якщо не помиляюсь, взимку.

— Не можете пригадати, чого саме?

— Гальма відмовили. Якраз біля гаража. Я зайшов подзвонити, щоб вислали буксир.

— На якій вулиці живе Козир?

— На Донецькій, сімдесят два, квартира двадцять п'ять.

— Як ви од нього поверталися додому? — запаливши, спитав підполковник і простягнув Паськові коробку «Казбека».

— Дякую, не палю. Спочатку я йшов Донецькою… А біля цементного звернув на Кузнечну… Ближче, звичайно, Михайлівською, та її всю перекопали — прокладають теплоцентраль. А після такої зливи, як учора, там не пройдеш. І штани в мене білі. Потім не відпереш.

— Ви кого-небудь зустрічали по дорозі додому?

— Кого ж у такий час можна зустріти?

— А сторожа цементного заводу?

— Хто його зна… Може, бачив, а може, й ні. Повірте, просто не пам'ятаю… Скажу невлад, а ви мене в чомусь запідозрите… Пробачте, навіть гаряче стало… Дозвольте, я скину піджак. — Лишившись у тенісці, він обтер обличчя і шию хусточкою.

Увійшов майор Кульбич.

— Ваше завдання виконано. — Він передав Луговому червону папку і відразу вийшов. Андрій Остапович заглибився в папери. Настала тиша, і лиш крізь відчинене вікно долинав різноголосий вуличний шум.