— Все ясно… — підвів очі підполковник.

Обличчя у Паська витяглося.

— Повірте… я не винен…

— Тепер, товаришу Пасько, жодних сумнівів у цьому немає. Повинен вибачитися від себе особисто і від імені лейтенанта за непорозуміння. Ви вільні… Бажаю успішно скласти екзамени. Як кажуть, ні пуху ні пера. Візьміть ваші документи.

— Дякую, що швидко розібрались… — і, вже посміхнувшись, додав: — Найголовніше, товаришу начальник, правильно розібратись. А претензій у мене жодних немає… Я не ображаюсь…

Олійник не знав, що й думати. Як же так? Підполковник Луговий відпускає небезпечного злочинця?.. Ні, це, звичайно, неспроста…

— Товаришу підполковник, — не витримав Олійник, тільки-но вони лишились удвох, — самі знаєте, я недавно в міліції… Мені вчитись і вчитись… Цікаво, як ви вирішили з ним? Якийсь хитрий хід?

— З Паськом? Він не має ніякого відношення до справи. Тому і звільнений.

— Не має? — щиро здивувався лейтенант.

— Зараз поясню. Зі слів дружинників Дорошенка і Гавриша, на злочинцеві, що зник в провулку, була біла сорочка та чорні штани. Такі самі свідчення і охоронника цементного заводу. Ось протокол: «До мене підійшов невідомий громадянин у білій сорочці й чорних штанях»…

— Досвідчений злочинець міг для маскування переодягти штани…

— Припустимо… Але слухайте далі. «… Він середній на зріст, огрядний, голений. Коли прикурював, то я помітив у роті золоті зуби». І дружинники запевняють, що злочинець був лисий, огрядний, середній на зріст. Згодьтесь, що — Пасько не індійський факір, не містифікатор і не міг так змінити свою зовнішність.

— Тоді чому ви одразу не звільнили його?

— Судячи з наявних у нас даних, злочинців було троє. Один з них учора викрав номери в гаражі автодорожного інституту. Він уміє водити машину і таких самих, приміром, років, як Пасько…

— От бачите! — вихопилося в Олійника. — Виходить, я не помилився.

— Не поспішайте з висновками. «Audiatur et altera pars» — слід вислухати і супротивну сторону, як любив говорити наш ректор. У злочинця на руках татуїровка, а в Паська її немає. І не те найголовніше. Кульбич перевірив свідчення Паська. Вони відповідають дійсності. Вчора він справді пробув у Козиря до дванадцятої ночі. Обидва працюють в таксопарку, відгуки про них лише позитивні. А втім, ознайомтеся самі із свідченнями дружинників, Балашова, відповіддю секретаря комсомольської організації таксопарку, взагалі, з усіма матеріалами.

Підперши голову руками, Олійник подовгу затримувався на кожній сторінці. Нарешті він закінчив і тяжко зітхнув.

— Виходить, Пасько — хороший хлопець, а я в шахраї його записав… Як же це так сталося, — журився лейтенант. — Запідозрив чесну людину, а злочинця проґавив?

— Витратили б зайвих дві-три хвилини, щоб розпитати охоронника, і помилки, я певен, не сталося б.

— З кожним може трапитись… Інша хазяйка суп варить. Здається, що мудрого? І, буває, пересолить, що й у рот не візьмеш…

— Звідки таке панство?.. — обурився Андрій Остапович. — Зневага, байдужість до людей. В нашій роботі не повинно бути помилок. Партія і уряд нам довіряють, дали великі права… Але навіть стосовно злочинців, не кажучи вже про чесних людей, ми не повинні допускати ані найменших порушень конституційних прав громадян. — Луговий підійшов до книжкової шафи, пробіг очима червоні корінці праць Леніна, взяв 29 том і прочитав: «… Найменше беззаконня, найменше порушення радянського порядку є вже діра, яку негайно використають вороги трудящих…» Діра! Ось як Володимир Ілліч ще в дев'ятнадцятому році оцінював послаблення радянської законності…

— Ви мене відчитуєте, немов я сам вчинив злочин, — образився Олійник. — Зрештою, нічого страшного з Паськом не трапилося.

— Як би ви реагували, коли б цілком безпідставно затримали не його, а вас! Ми поставлені захищати громадян. Про це слід пам'ятати вдень і вночі. — Андрій Остапович запалив цигарку і, заспокоївшись, додав: — За безпідставне затримання оголошую вам сувору догану. І ще от що, — спохмурнів Луговий. — Чого це не зволили повідомити мене про затримання Паська і взагалі, де ви, що з вами? Шість годин ми про вас нічого не знали.

— Товаришу підполковник, двічі дзвонив, але ніхто не відповідав.

— Я був у лікарні. Треба було подзвонити черговому.

— Випустив з уваги… Винен…

— Хай це буде востаннє.

Зустріч з Макогоном справила на друзів гнітюче враження. Обидва довго мовчали. Першим не витримав Вітя.

— Не сподобався мені Макогон…

— Ти помітив, які в нього оченята? Маленькі, а шарять, шарять по тобі… Знаєш, — Альоша стишив голос майже до шепоту, — тут щось неспроста…

— Що неспроста?

— Тихше! Не горлай на всю вулицю.

Вітя ображено насупився і, нахилившись над рулем велосипеда, натиснув на педалі.

— Не сердься, — сказав Альоша, наздогнавши друга. — Поговорити треба. Завернемо в цей сквер. Га?

Вітя згодився, і вони звернули у сквер, в центрі якого на п'єдесталі з червоного граніту височіло бронзове погруддя Івана Франка.

Альоша попрямував на лавку, щедро освітлену сонцем.

— Чого там смажитись? Он є вільне місце, — показав Вітя на лавку під крислатим каштаном, де сиділа жінка з дитиною на руках.

— Не бачиш, лавка зайнята.

— І для нас місця вистачить.

— Дивак! Нам по секрету треба. Зрозумів?

Вітя зітхнув і неохоче сів поряд з товаришем на розігріту лавку.

— Матвійович… — озирнувшись на всі боки, зашепотів Альоша, — не Матвійович!

— Матвійович не Матвійович? — У Віті від здивування поповзли догори чорні, наче намальовані вуглем, брови. — Про що ти говориш?

— Скажи, будь ласка, чого він називає себе Сергієм?

Вітя у відповідь лиш зітнув плечима.

— Невже ти не можеш зрозуміти? — розпалився Альоша. — Він колишній дворянин і приховує своє минуле.

— Матвійович — дворянин! — Вітя пирснув у кулак. — Спека на тебе вплинула. Адже, що не кажи, 30 градусів.

— Я серйозно, а тобі все жарти… Чув, як він говорить? Замість квартира — фатера… не магазин, а магазин… Пам'ятаєш, позавчора ми грали у волейбол, що він тобі сказав? — І Альоша, випнувши губи, скопіював: — «Шкілет, а за м'ячем ганяєшся…» Велосипед лисапетом називає, трамвай — транваєм… А сьогодні забув, що малописьменного з себе удає, і пообіцяв презентувати мені півкарбованця на морозиво, якщо я відвезу листа.

— Ну й що з того?

— Ти знаєш, що таке «презентувати»? — запитанням на запитання відповів Альоша.

— Ні.

— От бачиш, у восьмий перейшов, а не знаєш. Почитай книжки. Російські дворяни розмовляли між собою тільки по-французьки. А презентувати — слово французьке. Означає — подарувати. Отже, малограмотний Матвійович знає французьку мову… І навіть латинь…

— Латинь?

— Адже постскриптум — по-латині — написати опісля. Тепер зрозуміло, хто він такий? Шкілет, магазин, транвай, лисапет — все це прикиди, маскування, щоб збити з пантелику.

— Еге ж… — розгублено мовив Вітя. — Ну й справи… І як це тобі вдалося розплутати? Я б ніколи в житті не додумався, що він дворянин!

— Дворянин! Чом би не так. Граф, мабуть, а то й князь. Не менш. Тепер ми його…

— Гаразд, — перебив Вітя. — Згоден. Хай Матвійович граф або навіть князь. А далі що?

— Як то що?

— Вже скільки років Радянській владі! Нічого йому не буде за те, що він граф. Він зараз нічого поганого не робить.

— Нічого поганого?! — вигукнув Альоша і, спохватившись, нахилився до вуха товариша. — А Макогон? А записка? Пам'ятаєш, що в ній написано? «Чекаємо в умовленому місці». Че-ека-ємо! В умовленому місці! Це тобі не просто так, це не випадково. Він не один. Вони змовники. Таємно збираються… І «ЯА» зовсім не ліки, а кличка їхнього ватажка. Тепер дійшло?

— Чого ж ми сидимо?! Треба повідомити в міліцію.

— А хто нам повірить? Засміють. Скажуть — начиталися шпигунських книжок, от і вигадуєте різні нісенітниці. Скрізь шпигуни ввижаються.