Проте сумніваюся, що ті люди, яким вона цілі дні нас рекламує, зважатимуть на це.
— На жаль, я не маю права підписувати угоди зі спонсорами. Це завдання Геймітча, — мовила Еффі насупившись. — Але не переживайте, якщо треба буде, я посаджу його за стіл переговорів під дулом пістолета.
Мушу визнати, хоча Еффі багато чого бракує, та від її рішучості я була в захваті.
Моя кімната виявилася більшою за весь наш будинок удома. Своєю довгастою формою вона трохи нагадувала вагон поїзда і була так нашпигована технічними новинками, що я засумнівалася, чи матиму достатньо часу, аби понатискати на всі кнопки. В одній лише душовій кабіні не менш як сто функцій — регулятор температури, тиску, різні види мила, шампуні, пахучі ароматизатори й олії, а ще масажні мочалки. Вийшовши з душа, опиняєшся на килимку, який за принципом фена висушує тіло за лічені секунди. Розчісувати мокре заплутане волосся — що може бути гірше! А тут варто тільки покласти руку на прилад, що посилає на шкіру голови електричні імпульси, і коси миттю висушуються, зовсім не плутаючись і не збиваючись у ґудзі. Тепер моє волосся спадало на спину блискучим покривалом.
Потім я попрямувала до шафи й запрограмувала її на одяг, який був мені до смаку. Краєвиди Капітолія за вікном наближалися й віддалялися на мою команду. Варто було тільки вибрати страву на свій смак із гігантського меню і прошепотіти її назву — і та з’являлася перед тобою менш як за хвилину. Я саме ходила кімнатою і куштувала гусячу печінку з м’яким хлібом, коли в двері постукали. Еффі покликала мене до вечері.
Чудово. Я просто вмираю з голоду.
Коли я зайшла до їдальні, Піта, Цинна й Порція стояли на балконі, який виходив на прекрасний
Капітолій. Я вельми зраділа, що стилісти вечерятимуть із нами, а надто коли почула, що Геймітч також до нас приєднається. Щоразу, коли вони з Еффі сходилися за одним столом, вечеря закінчувалася сваркою. Крім того, вечеря не для того, щоб натоптати шлунок, це нагода спланувати нашу стратегію, а Цинна й Порція вже довели, якими цінними можуть виявитися їхні ідеї.
Мовчазний юнак у білій туніці подав нам вино. У мене виникло бажання негайно спорожнити склянку, але я ще ніколи не куштувала вина, хіба що пила трохи домашньої настоянки, яку мама давала нам від кашлю. Зрештою, може, в мене більше не буде шансу скуштувати його. Тож я обережно пригубила терпкої рідини і подумала, що до неї не завадило б додати кілька ложок меду.
Геймітч прийшов майже вчасно. Він мав такий вигляд, наче у нього з’явився власний стиліст, — він був чистий і охайний, та й таким тверезим я його ще зроду не бачила. Він не відмовився від вина, та коли почав їсти суп, я усвідомила, що вперше бачу, як він їсть. Можливо, він і справді триматиме себе в руках, щоб допомогти нам.
Присутність Цинни і Порції якимсь дивним чином вплинула на поведінку Геймітча й Еффі. Вони навіть обмінялися кількома репліками. Їм не залишалося нічого, як хором хвалити наших стилістів. Поки тривала бесіда, я зосередилася на їжі. Грибний суп, кислувата зелень із помідорами завбільшки з горошок, тоненько накраяна яловичина з кров’ю, локшина в зеленому соусі, солодкий синій виноград, із сиром, що миттю танув на язиці. Офіціанти — всі молоді, одягнені в білі туніки, як той юнак, що подавав нам вино. Вони мовчки ходили туди-сюди, пропонуючи страви й наповнюючи наші келихи.
Випивши півсклянки вина, я усвідомила, що в голові почало паморочитися, тож я перейшла на воду. Мені зовсім не подобалося те, як я почувалася, і я сподівалася, що скоро все минеться. І як тільки Геймітч може повсякчас перебувати в такому стані?
Далі я спробувала зосередитися на розмові про наші костюми для інтерв’ю. Саме тоді дівчина в білій туніці поставила на стіл розкішний торт і спритно його підпалила. Він яскраво спалахнув спочатку згори, а тоді полум’я повільно сповзло донизу і згасло. Якусь мить я вагалася, а потім поглянула на дівчину й запитала:
— Як він горить? Він просочений алкоголем? Щось мені не хо... Ой! Я тебе знаю!
Я не пригадувала її імені чи за яких обставин ми зустрічалися. Але була впевнена, що десь її бачила. Темно-руде волосся, виразні риси обличчя, біла, немов порцелянова, шкіра. І хоча я не могла згадати нічого, пов’язаного з нею, я мов нутром упізнала її, мене переповнило відчуття тривоги й провини. Якимсь дивним чином я збагнула, що з дівчиною в мене пов’язані погані спогади. Її перекошене від жаху обличчя тільки підтвердило мої здогадки. Вона різко похитала головою на знак заперечення й поквапилася відійти від столу.
Коли я розвернулася обличчям до решти присутніх, на мене витріщалися чотири пари насторожених очей.
— Цього не може бути, Катніс. Де ти могла запізнатися з авоксом? — випалила Еффі. — Це неможливо.
— А що таке авокс? — запитала я розгублено.
— Без’язика. Вона вчинила злочин, і їй втяли язика, тож тепер вона не здатна розмовляти, — пояснив Геймітч. — Мабуть, вона зрадниця. Не думаю, що ви з нею знайомі.
— А навіть якби ви й були знайомі, ти не маєш права з нею говорити, тільки віддавати накази, — сказала Еффі. — Але я впевнена, що ти її не знаєш.
Але я її знала. Потому як Геймітч назвав її зрадницею, я навіть згадала, за яких обставин ми зустрілися. Але тепер уже точно нікому не зізнаюся.
— Ні, певно, я помилилася. Просто... — я не знала, що сказати, і вино не допомагало.
Аж раптом утрутився Піта:
— Деллі Картрайт. Ось у чому справа. Спочатку я також подумав, що звідкись знаю цю дівчину. А тоді збагнув, що вона як дві краплі води схожа на Деллі.
Деллі Картрайт, блідолиця опецькувата дівчина з жовтуватим ріденьким волоссячком, була так схожа на нашу офіціантку, як жук на метелика. Деллі, мабуть, найлюб’язніша людина на планеті — вона усміхається завжди і всім у нашій школі, навіть мені. А наша рудокоса офіціантка не усміхнулася жодного разу. Але незважаючи на це, я охоче вхопилася за соломинку, яку мені простягнув Піта.
— Ну звісно! Саме її я й мала на увазі. Справа, мабуть, у волоссі, — мовила я.
— А ще у них схожі очі, — підтвердив Піта.
Напружена атмосфера за столом трохи розвіялася.
— Ну ось, усе з’ясувалося, — мовив Цинна. — Так, у торті є алкоголь, але він увесь вигорів. Я навмисно замовив цей торт на честь вашого полум’яного дебюту.
Попоївши смачного торта, ми перейшли до вітальні, щоб подивитися повтор церемонії відкриття. Кілька інших пар також справили гарне враження, але до нас не дорівнявся ніхто. Ніхто з нашої команди не втримався без захоплених «Ах!» і «Ох!», коли ми виїхали на нашій колісниці.
— Чиєю ідеєю було триматися за руки? — запитав Геймітч.
— Цинни, — відповіла Порція.
— Маленький натяк на спротив, — мовив Геймітч. — Чудово!
Спротив? Спочатку я не зрозуміла, що все це означає, а тоді згадала інші пари, які стояли нарізно, не торкаючись і не визнаючи одне одного, так наче їхнього напарника не існувало, наче Ігри вже розпочалися. І я збагнула, що саме мав Геймітч на увазі. З’явившись на публіці в ролі друзів, а не ворогів, ми привернули до себе більше уваги, ніж наші полум’яні костюми.
— Завтра вранці відбудеться перше тренування. Зустрінемося за сніданком, і я розкажу вам, як поводитися, — мовив Геймітч до нас із Пітою. — А тепер ідіть і поспіть, дайте дорослим побалакати наодинці.
Ми з Пітою рушили коридором у свої кімнати. Коли ми наблизилися до дверей моєї спальні, Піта зупинився й зіперся на лутку. Не те щоб він загородив мені дорогу, просто хотів, щоб я звернула на нього увагу.
— Отже, Деллі Картрайт. Уявляєш її тут?
Він вимагає пояснень, і прохання його цілком виправдане. Нам обом чудово відомо, що сьогодні він прикрив мене. Тож я знову йому заборгувала. Якби я розказала йому все, що знаю про дівчину-авокса, ми були б квити. Хіба це може завдати шкоди? Навіть якби він переповів комусь мою історію, навряд чи б це сильно мені зашкодило. Я ні до чого не причетна — просто побачила те, чого не повинна була бачити. А він збрехав про Деллі Картрайт так само, як і я.