Раптом я збагнула, що хочу поділитися з кимсь своєю таємницею. З кимсь, на кого можна покластися. Звісно, вибір припав би на Гейла, але зовсім не схоже на те, що ми ще коли-небудь побачимося знову. Тоді я обмірку­вала, чи може це дати Піті бодай найменшу перевагу наді мною, і вирішила, що ні. Можливо, коли я йому звірюся, він ставитиметься до мене, як до друга.

Крім того, думка про дівчину з відтятим язиком лякала мене. Це нагадало мені, чому я тут. Не для того, щоб демонструвати яскраві костюми і куштувати де­лікатеси. А для того, щоб померти кривавою смертю, а поки я вмиратиму, натовп заохочуватиме мого вбивцю.

Сказати чи ні? Вино досі притуплювало мої відчуття, і мозок працював повільно. Я подивилася в кінець по­рожнього коридору, так наче могла знайти там вирі­шення своєї дилеми.

Піта помітив мої вагання.

— А ти вже була на даху?

Я заперечно похитала головою.

— А мене Цинна вже туди водив. Звідти видно майже все місто. Хоча там трохи вітряно, я б навіть сказав, шумно.

Я зрозуміла його слова як: «Ніхто нас там не зможе підслухати». А оскільки у мене було відчуття, що тут ми під повсякчасним наглядом, я погодилася.

— І туди можна просто так піднятися?

— Звісно. Ходімо, — відповів Піта.

Я мовчки рушила за ним сходами, що вели нагору. За кілька секунд ми були у невеличкій склепінчастій кім­наті, що виходила на дах. Опинившись зовні, я набрала повні груди свіжого повітря, але так і не змогла його видихнути: Капітолій був таким прекрасним, що мені аж дух перехопило. Він миготів, немов безмежне поле, всіяне тисячами світлячків. У Окрузі 12 електрику вми­кають на кілька годин на день. Не один вечір я провела при світлі свічки. Хоча коли транслюють Голодні ігри або якісь інші важливі урядові повідомлення, обов’язкові для перегляду, світло є завжди. Але в столиці ніколи не буває нестачі електроенергії. Ніколи.

Ми з Пітою мовчки підійшли до поруччя на краю даху. Внизу виднілися широкі вулиці, переповнені сот­нями людей. Час від часу до нас долинав шум машин, якісь вигуки або дивне металеве цокання. В Окрузі 12 у цей час уже давно всі сплять.

— Я запитав Цинну, чому нам дозволено сюди виходити. Невже влада не хвилюється, що дехто з трибутів може накласти на себе руки? — мовив Піта.

— І що він відповів? — запитала я.

— Звідси не можна стрибнути, — мовив Піта, а тоді випростав руку. Почувся противний тріск, і його рука відскочила назад. — Будівля оточена таким собі елек­тричним полем, яке відкидає тебе назад на дах.

— Яка турбота про нашу безпеку! — мовила я. Хоча Цинна й показав Піті дах, я не була певна, чи маємо ми право тут з’являтися так пізно, та ще й самі. Я ніколи не бачила, щоб хтось із трибутів виходив на дах Тренуваль­ного Центру. До того ж, певно, ведеться відеозйомка. — Думаєш, зараз за нами стежать?

— Можливо, — відповів він. — Ходімо поглянемо на сад.

З другого боку купола був прегарний сад із квітко­вими клумбами й деревами. З гілочок звисали сотні маленьких дзвіночків, які весело дзеленчали з кожним подувом вітру. Цього було достатньо, щоб заховати двох людей, які не хотіли, щоб їх підслухали. Піта нетерпляче зиркнув на мене.

Я вдала, що роздивляюся квітку.

— Одного дня ми полювали в лісі. Ми заховалися, вистежуючи здобич, — прошепотіла я.

— З батьком? — прошепотів він у відповідь.

— Ні, з моїм другом Гейлом. Раптом усі пташки пере­стали співати. За винятком однієї. її тьохкання було схоже на сигнал тривоги. А тоді ми побачили дівчину. Не саму, з нею був хлопець. У подертому одязі, а під очима в них залягли чорні круги — мабуть, вони не спали чимало ночей. Вони бігли так прудко, ніби від цього залежало життя, — сказала я.

Побачивши цю дивну пару, яка точно не належала до Округу 12, я застигла мов укопана. Пізніше ми не­одноразово ставили собі запитання, чи мали змогу до­помогти їм утекти. Може бути. Заховати, захистити їх. Так, якби ми зреагували швидше. Все сталося так несподівано, що ми з Гейлом були спантеличені. Але ж ми — мисливці. Нам відомо, який вигляд мають загнані звірі, тому ми зразу втямили, що в цієї парочки великі неприємності. Але ми не зробили нічого, ми просто спостерігали.

— Вертоліт з’явився нізвідки. Я маю на увазі, щойно нічого не було — і раптом він затьмарив усе небо. Він летів беззвучно, але втікачі угледіли його. Неспо­дівано на дівчину впала сітка і смикнула її нагору так швидко, що я й оком не встигла кліпнути. Хлопця про­тяли списом, до якого був прив’язаний шнур, і також під­няли нагору. Я впевнена, що хлопець був уже мертвий. Ми чули, як дівчина зойкнула. Тільки раз — гадаю, це було ім’я хлопця. А тоді вертоліт зник. Він немов розчи­нився у повітрі. Пташки знову заспівали, наче нічого й не сталося.

— Вони вас бачили? — запитав Піта.

— Не знаю. Ми заховалися поміж скель, — відповіла я.

Але насправді все було не так. Я певна, що втікачі нас бачили. Після тривожного крику птахи, ще перед тим як з’явився вертоліт, була мить, коли дівчина подивилася на мене — і наші погляди зустрілися. Я прочитала в її очах відчай і мольбу про допомогу. Але ні я, ні Гейл не відгук­нулися на її прохання.

— Ти тремтиш, — зауважив Піта.

Холодний вітер, а головним чином моторошні спо­гади — ось що змусило мене тремтіти. І той зойк. Може, він був останній?

Піта зняв куртку, накинув її мені на плечі й застебнув на верхній ґудзик.

— Вони були звідси? — запитав він.

Я мовчки кивнула. У них на обличчях було написано, що вони з Капітолія. Ті хлопець і дівчина.

— Як ти гадаєш, куди вони бігли? — запитав Піта.

— Не знаю, — відповіла я. Округ 12 — це немов край світу, далі — незаймана природа, гори й пустелі. Якщо, звісно, не брати до уваги руїн Округу 13, який досі тліє і парує отруйними газами, — це результат не таких уже й давніх бомбардувань. Час від часу нам показують його по телевізору, просто щоб ми пам’ятали. — Не уявляю, з якого дива їм тікати звідси?

Геймітч назвав авоксів зрадниками. Кого чи що вони зрадили? Відповідь одна — Капітолій. Але тут вони мали все. Навіщо їм повставати?

— Я б утік звідси, — ляпнув Піта ні сіло ні впало. А тоді нервово озирнувся. Він промовив останні слова достатньо голосно, і дзенькіт дзвіночків не зміг їх за­глушити. А тоді Піта гучно засміявся. — Я б радо поїхав додому, якби мене відпустили. Але ти не можеш не по­годитися, що харчі тут першокласні.

Ну от, викрутився. Тепер його слова можна спри­йняти за лепет наляканого трибута, а не за сумніви щодо бездоганності Капітолія.

— Стає прохолодно. Краще нам повернутися всередину, — мовив він. Під куполом було тепло і ясно. Здається, і Піта був налаштований дружньо. — Твій друг Гейл. Це той хлопець, що під час жеребкування забрав від тебе сестру?

— Так. Ти його знаєш? — запитала я.

— Не зовсім. Чув, як дівчата гомоніли про нього. Я гадав, що він — твій двоюрідний брат чи щось таке. Може, ви зустрічаєтесь? — мовив він.

— Ні, ми просто друзі, — відповіла я.

Піта кивнув, його обличчя залишилося незворушним.

— Він приходив з тобою попрощатися?

— Приходив. Так само, як і твій батько, — мовила я, уважно вивчаючи його реакцію, — який приніс мені печиво.

Піта зніяковів, потім його брови поповзли вгору, так наче це стало для нього несподіванкою. Але я вже бачила, як легко він бреше, тож не зважала.

— Справді? Що ж, він любить тебе і твою сестру. Думаю, він шкодує, що в нього немає дочки, а натомість повна хата хлопців.

Моє тіло здригнулося на саму тільки думку про те, що вони з батьком обговорювали мене — за обіднім столом, чи в пекарні, чи деінде. Мабуть, таки обговорювали, коли Пітиної матері не було в хаті.

— Батько знайомий із твоєю матір’ю ще змалечку, — сказав Піта.

Ще одна несподіванка. Але скидалося на те, що це правда.

— Ну звісно, вона виросла в місті, — відповіла я.

Я не хотіла, щоб він здогадався, що моя мати ніколи не згадувала про пекаря, хіба що хвалила його чудовий хліб.