— М-м... ще теплий, — мовила я.

Мабуть, Гейл іще на світанку збігав у пекарню, щоб його уторгувати.

— І скільки ти заплатив за нього?

— Всього одну білку. Сьогодні старий на диво добрий, — мовив Гейл. — Навіть побажав мені удачі.

— Що ж, сьогодні ми всі почуваємося трохи ближ­чими одне до одного, еге ж? — сказала я і навіть не за­котила при цьому очей. — Прим залишила нам сир, — із цими словами я витягнула пакунок із кишені.

На саму лише згадку про ласощі обличчя Гейла про­ясніло.

— Дякую, Прим. Сьогодні у нас буде справжнє свято... — І раптом він заговорив із капітолійським акцентом, наслідуючи Еффі Тринькіт — неймовірно оптимістичну даму, яка завжди приїжджає в Округ 12, щоб оголосити Жнива. — Я ледь не забув! Веселих тобі Голодних ігор! — із цими словами він зірвав кілька ягід із куща ожини. — І нехай везіння...

Коли він підкинув ягоду і вона, описавши широку дугу, долетіла до мене, я зловила її ротом і прокусила делікатну шкірку зубами. Мій язик занімів від солодкої терпкості.

— ...завжди буде на твоєму боці! — завершила я не менш оптимістично.

Все, що нам залишалося, то це кепкувати, оскільки була ще альтернатива — вмерти зі страху. Окрім того, капітолійський акцент такий манірний, що геть усе, ска­зане з такою вимовою, звучить кумедно.

Я уважно спостерігала за Гейлом, поки він виймав ніж і краяв хліб. Можна було подумати, що він — мій брат. Пряме чорне волосся, шкіра з оливковим відливом, у нас навіть очі однакового сірого ко­льору. Але ми не родичі, принаймні не близькі. Біль­шість сімей, що працюють у копальнях, схожі одна на одну.

Ось чому моя мати і Прим, із їхніми білявими косами і блакитними очима, завжди здавалися на Скибі чужими. А такими вони й були. Мамині батьки належали до невеликого прошарку торгівців, які обслуговують чи­новників, миротворців і парочку заможних жителів Скиби. Вони тримали аптеку в престижнішому районі округу. Оскільки послуги лікарів не з нашою кишенею, то єдиний наш порятунок — аптекарі. Мій майбутній тато збирав Лікувальні трави під час вилазок на полю­вання і продавав їх в аптеку, де згодом із них робили ліки. Там мої батьки й познайомилися. Мабуть, мама міцно його покохала, адже погодилася покинути рідну домівку і переїхати на Скибу. Я намагалася згадати той час, коли батько був іще живий, але пам’ятала тільки жінку, яка сидить непорушно, спантеличена й далека, і споглядає, як її діти всихають від голоду, перетворюю­чись на шкіру й кості. Зараз я намагаюся пробачити їй таку поведінку — заради батька. Хоча, правду кажучи, я не з тих, хто вибачає.

Гейл старанно намастив козячий сир на скибочки хліба й охайно прикрасив листям базиліка, а я тим часом обскубала всі ягоди з кущів. Ми мовчки вмостилися в за­тишному куточку поміж скель. Жодне людське око не помітило б нас тут, зате перед нами відкривався чудовий краєвид: широка долина, що рясніла зеленню, — тут можна збирати ягоди й копати корінці, а в озері риба переливається всіма кольорами веселки. День був чу­десний: блакитне небо, ніжний вітерець. їжа поживна: м’який сир був намащений на ще теплий хліб, а солодкі ягоди самі вибухали в роті, заливаючи його соком. День міг би бути ідеальним, якби сьогодні й справді було свято, якби Гейл і я мали змогу весь день блукати горами, добуваючи вечерю. Та натомість рівно о другій треба з’явитися на площі й чекати, поки оголосять результати жеребкування.

— Знаєш, а ми б змогли, — мовив Гейл тихо.

— Що? — не зрозумілая.

— Змогли б покинути округ. Утекти. Жити в лісі. Тільки ти і я, ми б упоралися, — відповів Гейл.

Я й не знала, що казати. Як на мене, ця ідея позбав­лена будь-якого глузду.

— Якби у нас не було стільки дітей, — додав Гейл.

Звісно ж, це не наші діти. Але з таким самим успіхом могли би бути й нашими. У Гейла два молодші брати і сестра. У мене Прим. А ще не варто забувати про ма­терів, адже як вони виживуть без нас? Хто годуватиме роти, які повсякчас просять їсти? І хоча ми з Гейлом полюємо ледь не цілісінькі дні, іноді доводиться жертву­вати здобиччю й обмінювати її на смалець, або шнурки для черевиків, або вовну. Тоді наші шлунки залишаються порожніми і бурчать всеньку ніч.

— У мене ніколи не буде дітей, — мовила я.

— А у мене будуть. Якщо я житиму не тут, — відповів Гейл.

— Але ж ти живеш тут, — мовила я роздратовано.

— Гаразд, не бери близько до серця, — огризнувся він у відповідь.

Неправильно все це якось. Утекти? Хіба змогла б я покинути Прим — єдину людину в світі, яку я справді люблю? Та й Гейл також прив’язаний до своєї сім’ї. Ми не можемо втекти, то навіщо про це говорити? А навіть якби змогли б... зробили б це... з ким це він планує наро­джувати дітей? Між нами з Гейлом ніколи не було й тіні романтики. Коли ми познайомилися, я була худорлявим дванадцятилітнім дівчиськом, а він, хоча й заледве на два роки старший, на вигляд уже був справжнім чоловіком. Друзями також ми стали не зразу. Ми часто сперечалися й торгувалися за здобич, і тільки згодом почали допома­гати одне одному.

До того ж, якщо йому спаде на думку одружитися, то йому знайти дівчину до вподоби — раз плюнути. Гейл ставний, уродливий і достатньо дужий для того, щоб працювати в копальні, а ще він управний мисливець. Судячи з того, як дівчата перешіптуються, коли Гейл про­ходить повз них у школі, він має неабияку популярність. Усе це викликає у мене ревнощі, але не через те, що ви подумали. В наші дні важко знайти хорошого партнера для полювання.

— Чим займемося? — запитала я. Ще є час полювати, ловити рибу або збирати ягоди.

— Давай порибалимо на озері. Залишимо вудочки, а самі гайда до лісу. Пошукаємо щось смачненьке на вечерю, — мовив він.

Вечеря. По Жнивах — офіційне святкування. Й усі, як правило, святкують, радіють із того, що жорстока доля пощадила їхніх дітей, принаймні цього року. Але щонай­менше у двох хатах віконниці та двері будуть щільно за­чинені, а їхні мешканці сушитимуть голову над тим, як пережити наступні кілька тижнів.

Сьогодні нам поталанило. Хижаки не звертали на нас уваги, адже ліс кишів набагато доступнішою, а тим паче смачнішою здобиччю. Ще не прийшов обід, а в нас було вже з півдюжини рибин, повна торба зелені, а головне — відерце суниць. Кілька років тому саме я знайшла неве­личкий клаптик землі, густо всіяний кущиками суниці, а Гейлу спало на думку обгородити його сіткою, щоб уберегти від тварин.

Дорогою додому ми завернули на Горно — нелегальний ринок на покинутому вугільному складі. Потому як упровадили зручнішу систему транспортування ву­гілля з копалень одразу на поїзди, тут поступово почала процвітати торгівля. В день Жнив на ринку завжди людно, тож ми легко вторгували буханець хліба за шість рибин, а ще дві обміняли на сіль. Сальна Сей, кістлява жінка, що продає гарячий суп із велетенського казана, виміняла половину нашої зелені на кілька шматків па­рафіну. Ми б могли збути зелень набагато вигідніше, але з такими людьми, як Сальна Сей, варто підтримувати добрі стосунки. Адже вона єдина, на кого можна розраховувати, якщо в наших руках опиняється тушка дикого собаки. Ми ніколи не полюємо на них навмисне, та коли ті нападають на нас, доводиться їх прикінчувати. А м’ясо диких собак — також м’ясо. «Щойно воно потрапляє в суп, то перетворюється на телятину», — зазвичай підморгує в таких випадках Сальна Сей. Від гарної собачої ніжки ніхто на Скибі носом не крутитиме. От миро­творці перебірливіші, а вони на Скибу також нерідко навідуються.

Закінчивши на ринку, ми подалися до будинку мера, щоб продати йому половину суниць. Він дуже їх любить і завжди пристає на нашу ціну. Двері відчинила Мадж, дочка мера. Ми вчимося з нею в одному класі. І хоча вона дочка мера, вона ніколи не бундючиться, а поводиться цілком нормально. Просто вона тримається осторонь. Як і я. А оскільки в школі у нас немає друзів, то ми часто опиняємося разом. У їдальні, на зборах, на уроках фіз­культури, коли потрібно знайти партнера для вправ. Проте ми майже не розмовляємо, і це влаштовує нас обох.