Сьогодні, в день Жнив, вона була одягнена в дорогу білу сукню замість сірої шкільної, в якій я звикла її бачити, а її русяве волосся перев’язане було рожевою стрічкою.

— Класна сукня, — сказав Гейл.

Мадж скосила на нього оком із підозрою, намага­ючись зрозуміти, чи це щирий комплімент, чи просто глузування. Сукня й справді була чарівна, але Мадж ніколи б не одягнула її в звичайний день. Вона міцно стиснула губи, а тоді усміхнулася.

— Що ж, якщо мені доведеться їхати в Капітолій, то я хочу мати гарний вигляд.

Тепер настала черга Гейла сумніватися: чи вона й справді так'думає, чи посміялася з нього? Швидше за все, другий варіант.

— Ти не поїдеш у Капітолій, — випалив Гейл. Його погляд зупинився на маленькій круглій золотій брошці, що красувалася на сукні Мадж. — Скільки разів тебе занесуть до списку? П’ять? Мене записували шість разів, щойно мені виповнилося дванадцять.

— Це не її провина, — заступилася я за Мадж.

— Ні, в цьому ніхто не винен. Просто так є, — бурк­нув Гейл.

Мадж насупилася та пхнула гроші за ягоди мені в руку.

— Щасти тобі, Катніс.

— Тобі також, — мовила я, і двері зачинилися.

Запала мовчанка, і ніхто не порушив її аж до Скиби. Мені не сподобалося, як Гейл уколов Мадж, хоча він має рацію. Жнива проходять несправедливо, і найдужче страждають бідняки. Діти починають брати участь у же­ребкуванні, тільки-но їм виповнюється дванадцять. Тоді їхнє ім’я вписують на карточку. У тринадцять років — на дві карточки, і так далі, аж поки їм не виповниться ві­сімнадцять, тоді їхнє ім’я пишеться на сімох карточках. Ці правила дійсні для всіх жителів Панему в усіх його дванадцятьох округах.

Та є одна заковика. Припустімо, що ти бідний і по­мираєш із голоду, як-от ми. Ти можеш попросити, щоб твоє ім’я вписали на карточки більше разів в обмін на кубики, так звані «тесери». Кожен тесер дає право на одержання пайку — певної кількості зерна й олії на одну особу протягом одного року. Можна домовитися про більше тесерів — для кожного члена родини. Тож у два­надцять років моє ім’я було вписане на картки чотири рази. Один раз згідно з правилами — і ще тричі за тесери для мами, Прим і для мене самої. Я чинила так щороку. А оскільки вартість тесерів постійно зростає, то цього року, коли мені виповнилося шістнадцять, моє ім’я вне­суть до списку двадцять разів. А Гейлу вісімнадцять, і він уже сім років годує сім’ю з п’ятьох ротів. Його ім’я впи­шуть на картонки сорок два рази.

Тому зрозуміло, чому такі як Мадж, хто ніколи не торгував своїм життям заради тесерів, так злять його. Шанси, що саме її ім’я витягнуть під час жеребкування на Жнивах, мізерні в порівнянні з шансами тих, хто живе на Скибі. Не нульові, звісно, але все-таки мізерні. Й хоча правила встановлює Капітолій, а не округи, і тим більше не родина Мадж, дуже важко не відчувати образи на тих, кому немає потреби підписуватися на тесери.

Гейл знає, що сердиться не на того, на кого слід. Якось у лісі мені довелося вислухати від нього цілу тираду про те, що тесери тільки примножують бідування у нашому окрузі. Бо вони сіють ненависть між голодними робітни­ками зі Скиби — і тими, хто щодня може розраховувати на вечерю на столі; отож ми ніколи не довірятимемо одні одним. «Капітолію вигідно нас роз’єднувати», — сказав би зараз він, якби був певен, що ніхто, крім мене, не почує. Якби сьогодні були не Жнива. Якби дівчина з зо­лотою брошкою, котрій не потрібні тесери, не зронила свого на перший погляд невинного зауваження.

Поки ми йшли, я кілька разів зиркала Гейлові в об­личчя, яке під кам’яною маскою і досі кипіло. На мій погляд, його лють безглузда, хоча вголос я цього ніколи не озвучу. Не те щоб я не була з ним згодна. Я згодна. Та який сенс сварити Капітолій у лісовій глушині? Це нічого не змінить. Не зробить життя справедливим. Не наповнить наші шлунки. Ба більше, це хіба що може відлякати здобич. Проте я Гейла не зупиняю. Ліпше вже патякати в лісі, ніж в окрузі.

Ми з Гейлом розділили навпіл залишки нашої здо­бичі. Кожен отримав по дві рибини, по кілька буханців хорошого хліба, пучечок зелені, по кілька жменьок суниць, дрібку солі, парафін і зовсім трохи грошей.

— Побачимось на площі, — мовила я.

— Одягни щось гарненьке, — відповів він похмуро.

Коли я прийшла додому, мама і сестра вже зібралися. Мати одягнула одну зі своїх найкращих суконь ще з ап­течних часів. Моя блузка з рюшами та спідничка, яку я одягала на свої перші Жнива, були трохи завеликі на Прим і ледь не сповзали долі, але мама обачно закріпила їх шпильками. Але блузка все одно висмикувалася ззаду.

На мене чекала ванна із теплою водою. Я змила з себе піт і пилюку, яку назбирала в лісі, й навіть помила голову. На моє превелике здивування, мама приготувала для мене одну зі своїх найкращих суконь, блакитну, і пару туфель такого ж кольору.

— Ти не жартуєш? — здивувалася я.

Я намагалася не приймати жодної підтримки від матері. Я так злилася на неї, що ні в чому не дозволяла їй мені допомагати. А сьогодні сталося справді щось особливе. Мати ж так берегла одяг зі свого попереднього життя!

— Аж ніяк. А ще зробімо тобі зачіску, — мовила вона.

Я дозволила їй висушити мені волосся рушником, старанно розчесати його, заплести й викласти на по­тилиці. Глянула на себе у тріснуте дзеркало, підперте до стіни, і заледве впізнала власне відображення.

— Ти прегарна, — мовила Прим, зачаївши подих.

— І зовсім не схожа на себе, — додала я.

З цими словами я міцно пригорнула її: наступні кілька годин будуть для неї пекельними. її перші Жнива. Вона майже не ризикує, адже її ім’я вписане тільки один раз, відповідно до віку. Я б нізащо не дозволила їй ризику­вати заради тесерів. Але вона хвилюється за мене.

Ззаду її блузка знову вибилася зі спіднички.

— Заховай свого хвоста, ти, мале каченя, — засміялася я, запхнувши блузку на місце.

— Кря-кря, — захихикала Прим.

— І тобі кря-кря, — засміялася я у відповідь. — А тепер хутчіш до столу, — мовила я і непомітно чмокнула Прим у маленьку голівку.

Риба й зелень уже апетитно шкварчали в каструлі, але їх ми залишили на вечір. Суниці та свіжий хліб ми також вирішили притримати до вечері, щоб зробити її справді особливою. Ми випили молока (Прим тримає козу на ім’я Леді) й поїли черствого хліба із зерна, отриманого на тесери, бо апетиту ні в кого не було.

О першій годині ми вирушили на площу. Там повинні зібратися всі без винятку жителі нашого округу, присут­ність обов’язкова, хіба що ви при смерті. Увечері хтось із чиновників перевірить навіть це. Збрешете — вас від­правлять до в’язниці.

Мені не подобається, що Жнива проводять на площі — чи не єдиному місці в нашому окрузі, яке можна назвати приємним. Площа оточена крамничками, і в базарні дні, особливо як іще й погода гарна, тут по­чуваєшся по-святковому. Але сьогодні, попри розвішані прапори, атмосфера гнітюча. А знімальні групи, що, немов стерв’ятники, повмощувалися на дахах, тільки поглиблюють це враження.

Люди мовчки ставали в чергу і записувалися. Таким чином Капітолій має змогу облікувати все населення Панему. Тих, кому від дванадцяти до вісімнадцяти, роз­ставляли на майданчиках, обгороджених канатом, згідно з віком — старші спереду, молодші (такі як Прим) позаду. Родичі розтягувалися по периметру і міцно тримали своїх дітей за руки. Але тут були й інші — ті, кому не було за кого хвилюватися, або ті, кому байдуже, — вони сновигали у натовпі та приймали ставки на дітей, чиї імена сьогодні випадуть: якого вони будуть віку, звідки походитимуть, зі Скиби чи з торгівців, чи вони плака­тимуть і побиватимуться. Більшість людей не воліють мати нічого спільного з цими шахраями, але й пово­дяться з ними досить стримано. Дуже часто виявляється, що букмекери — інформатори, а хто з нас безгрішний? Мене б уже давно розстріляли за полювання, якби чи­новники самі не голодували й не прикривали мене. Та не всі можуть на це розраховувати.

А ми з Гейлом давно вирішили, що ліпше отримати кулю в чоло, ніж померти голодною смертю, — це наба­гато швидше, а головне, безболісно.