Я знала, що Геймітч та Еффі не поїдуть із нами, вони залишаться в Штабі та, сподіваюся, підписуватимуть контракти зі спонсорами, розроблятимуть стратегії і ви­рішуватимуть, коли і як посилати нам подарунки. Цинна й Порція супроводжуватимуть нас до останньої миті, аж до арени. Але все-таки попрощатись ми повинні саме зараз.

Еффі взяла нас обох за руки, на її очах виступили сльози, й вона побажала нам удачі. А також подякувала за те, що ми такі хороші трибути, найкращі, з якими їй випадало працювати. Але ж Еффі — це Еффі, вона не могла втриматися, щоб не бовкнути:

— Тепер я зовсім не здивуюся, коли наступного року мене нарешті переведуть у пристойніший округ.

Тоді вона поцілувала кожного з нас у щоку і поквапи­лася вийти з кімнати, абсолютно поглинута чи то емо­ціями, чи то думкою про можливе підвищення.

Геймітч схрестив руки на грудях і подивився на нас.

— Може, скажете кілька слів на прощання? Дасте пораду? — запитав Піта.

— Коли пролунає гонг, мчіть подалі що є духу. Жоден із вас не годиться для різанини біля Рогу достатку. Просто вшивайтеся звідти, якнайдалі від інших, а ще шукайте воду, — мовив він. — Зрозуміли?

— А потім? — запитала я.

— Виживайте, — відповів Геймітч.

Цю-таки пораду він дав нам у поїзді, але цього разу він не був п’яний і не сміявся. У відповідь ми тільки кив­нули. А що тут іще скажеш?

Коли я виходила з кімнати, Піта затримався, щоб по­говорити з Порцією. Я неабияк цьому зраділа. Хоча мені було не уникнути прощання з Пітою, ліпше я зроблю це завтра. Я побачила, що ліжко у моїй кімнаті розстелене, хоча не було й сліду рудокосої дівчини-авокса. Якби я знала її ім’я! Треба було спитати. Вона могла б його написати. Чи показати жестами. Але, напевно, її б за це покарали.

Я прийняла душ і змила золоту фарбу, макіяж і запах краси зі свого тіла. Єдине, чого я не змила, то це яскравих вогників на нігтях. Вирішила залишити їх як нагаду­вання. Катніс — дівчина у вогні. Можливо, це додасть мені сили і впевненості в собі на арені.

Я одягнула товсту пухнасту піжаму і залізла в ліжко. Приблизно за п’ять секунд я усвідомила, що не засну. А мені необхідно хоч трохи поспати, бо на арені кожна секунда втоми дорівнює смерті.

Це недобре. Спливла година, дві, три, а я так і не скле­пила очей. Я все уявляла, куди закинуть нас продюсери. В пустелю? На болото? Чи в холодне пустище? Моя єдина надія була на дерева: вони могли стати для мене схо­вищем, джерелом їжі та притулком. Дерева були майже завжди, адже пустельні краєвиди нудні, та й Ігри тоді за­кінчуються занадто швидко. Хоча при поганому кліматі й дерева не допоможуть. Цікаво, які пастки підготували продюсери, щоб оживити занадто нудні години? А ще не варто забувати про інших трибутів...

Що дужче я хотіла заснути, то далі втікав сон. Зре­штою мені стало зовсім незатишно в ліжку. Я злізла на підлогу й почала дибати кімнатою туди-сюди. Серце калатало, мов навіжене, дихання прискорилося. Кімната перетворилася для мене на тюремну камеру. Повітря! Вийти на свіже повітря. Інакше я знову почну все тро­щити. Я вислизнула в коридор і попрямувала до дверей, що вели на дах. Виявилося, що вони не тільки не за­мкнені, але й прохилені. Напевно, хтось забув зачинити їх, та яке це має значення! Енергетичне поле, яке оточує будівлю, не дозволить утекти жодному відчайдухові. А я й не планую втікати, мені потрібно всього кілька ковтків свіжого повітря. Я волію побачити небо й місяць, насо­лодитися останньою ніччю, коли ніхто не полюватиме на мене.

Вночі дах не освітлювався, але тільки-но мої босі ноги ступили на кахляну підлогу, я одразу побачила силует, високий і темний на тлі яскравого сяйва, яким повсякчас світиться Панем. На вулицях був справжній гамір: музика, співи, гудки машин, а крізь товсті шиби в кім­наті я не чула жодного звуку. Я б могла непомітно по­задкувати — через увесь цей галас Піта би й не помітив. Але нічне повітря було настільки солодке, що я просто не змогла повернутись у свою задушливу спальню-клітку. Та й хіба це щось змінить? Хіба наша розмова на щось уплине?

Я беззвучно наблизилася до нього і сказала:

— Ти маєш хоч трохи поспати.

Він здригнувся, але не обернувся. Тільки ледь по­мітно кивнув.

— Я не хотів проґавити гулянку. Зрештою, вона на нашу честь.

Я підійшла й перехилилася через бильце. Широкі вулиці були напхом напхані людьми, які танцювали та співали. Я примружилася, щоб роздивитися їхні ма­ленькі фігурки.

— Це маскарад?

— А хто їх знає? — відповів Піта. — Тут щодня вби­раються у дивакуватий одяг. Також не змогла заснути?

— Не можу відгородитися від думок, — мовила я.

— Думаєш про сім’ю? — запитав він.

— Ні, — відповіла я трохи винувато. — Про завтрашній день. Хоч думками тут і не зарадиш.

У блідому світлі я роздивилася Пітине обличчя, а ще побачила, що він якось дивно стискає поранену долоню.

— Мені справді дуже шкода, що через мене ти по­ранив собі руку.

— Байдуже, Катніс, — мовив він. — Я ніколи не був реальним претендентом на перемогу в цих Іграх.

— Не можна так казати, — відповіла я.

— Чому ні? Це ж правда. Єдине, чого я хочу, — не зганьбитися і... — він вагався.

— І що? — наполягала я.

— Не можу підібрати влучні слова. Просто... коли я помиратиму, к хочу залишитися самим собою. Ну, хіба в цьому є здоровий глузд? — запитав він.

Я похитала головою. Як іще можна померти, окрім як собою?

— Я не хочу, щоб Ігри змінили мене. Перетворили на чудовисько, яким я не є.

Я прикусила губу. Отже, поки я міркувала над тим, як можна використати дерева, Піта складав плани, як грати так, щоб зберегти своє «я». Своє чисте, незаплямоване «я».

— Ти хочеш сказати, що взагалі нікого не вбива­тимеш? — запитала я.

— Та ні. Я впевнений, коли прийде час, я зможу вбити, як і будь-хто інший. Я не здамся без бою. Просто я б волів знайти спосіб показати Капітолію, що я йому не належу. Що я не якийсь пішак в Іграх, — сказав Піта.

— Але насправді це не так, — мовила я. — Ми всі — пішаки. Такі правила гри.

— Гаразд, я все розумію. Але подивись на це з іншого боку: все одно я — це я, а ти — це ти, — наполягав він. — Розумієш?

— Та начебто. Не ображайся, Піто... але всім на­чхати, — сказала я.

— Мені не начхати. А що ще мені лишається? — буркнув він, і його блакитні очі зустрілися з моїми, на­стійливо вимагаючи відповіді.

Я відступила на крок.

— Лишається пам’ятати пораду Геймітча. Виживати.

Піта усміхнувся мені, в його очах майнули біль і на­смішка.

— Що ж, дякую за пораду, люба.

Це був удар нижче пояса. Те, як він, перекривлюючи Геймітча, зверхньо й лагідно звернувся до мене.

— Слухай, якщо ти хочеш провести останні години життя, міркуючи, як померти на арені благородною смертю, то будь ласка. Це твій вибір. Я ж хочу дожити останні дні в Окрузі 12.

— Чомусь мене це зовсім не дивує, — мовив Піта. — Передай привіт моїй мамі, коли повернешся додому, гаразд?

— Звісно, — відповіла я, розвернулася й пішла геть.

Решту ночі я провела у напівдрімоті, уявляючи, як уранці приголомшу Піту Мелларка кількома влучними фразами. Піта Мелларк. Побачимо, як високо він носитиме себе, коли погляне в обличчя смерті. Напевно, він перетвориться на одну з тих жорстоких тварюк — трибутів, які, прикінчивши супротивника, рвуться зжерти його серце. Кілька років тому хлопець на ім’я Тит з Округу 6 геть оскаженів. Продюсери були змушені оглушати його електрошоком, щоб встигати прибрати тіла його жертв, перш ніж він їх зжере. На арені не існувало ніяких правил, але канібалізм не схвалювався Капітолієм, тож більшість сцен вирізали. Врешті Тит загинув, потрапивши під сніговий обвал. Ходили чутки, що це було зроблено навмисне, аби вберегти Капітолій від божевільного переможця.

Але вранці мені не вдалося побачити Піту. На сві­танку до моєї кімнати увійшов Цинна, одягнув мене у простий костюм і провів на дах. Остаточно мене мали вбрати й приготувати в катакомбах під ареною. Нізвідки з’явився вертоліт — точно як тоді, в лісі, коли я вперше побачила рудоволосу дівчину-авокса, — і нам опустили драбину. Щойно я ступила на нижній щабель, як руки й ноги немов прикипіли до драбини, і якась невидима сила потягнула мене вгору.