Я гадала, що, опинившись усередині, одразу ж звіль­нюся, але помилилася. До мене підійшла жінка в білому халаті та зі шприцом у руках.

— Це просто маячок, Катніс. Що менше ти будеш борсатися, то швидше я введу його тобі під шкіру, — мовила вона.

Борсатися? Та я була непорушна мов статуя. Проте біль від уколу був цілком реальний. Я відчувала, як гостра голка проколола мені шкіру і маячок засів у передпліччі. Тепер продюсери завжди зможуть дізнатися про моє місцезнахо­дження на арені. Аякже: бояться загубити трибута.

Щойно болючу процедуру закінчили, драбина одразу ж мене відпустила. Жінка кудись зникла, а з даху почали піднімати Цинну. Хлопець-авокс указав нам шлях до їдальні, де на нас чекав сніданок. Незважаючи на нервовий клубок у животі, я з’їла, скільки влізло, хоча як завжди чудова їжа сьогодні мені не смакувала. Нерви потроху здавали, і з таким самим успіхом я б могла жувати вугілля. Єдине, що зацікавило мене, то це краєвид із вікна: спочатку ми повільно пливли над містом, а тоді відкрилася панорама незайманої природи. Ось що бачать птахи у польоті. Тільки вони вільні й у безпеці. На відміну від мене.

Подорож тривала приблизно півгодини, перш ніж вікна затемнили: це означало, що арена вже недалечко. Вертоліт приземлився, і ми з Цинною знову скорис­талися драбиною, тільки цього разу вона спустила нас у підземелля, де були катакомби. Ми мовчки пройшли до приміщення, призначеного для останніх приготувань. У Капітолії його називають Стартовим комплексом. В округах його величають Скотобазою. Саме туди зво­зять товар перед забоєм.

Усе тут було абсолютно новеньке, я — перший і останній трибут, який скористається саме цим Стар­товим комплексом. Усі арени — історичні пам’ятки, які дбайливо зберігаються після закінчення Ігор. Усі вони згодом стають популярним місцем відпочинку для жителів Капітолія. Туди можна заїхати на місяць, переглянути уривки Ігор, здійснити екскурсію в ката­комби, відвідати місця, де гинули трибути. Можна навіть узяти участь у реконструкції подій.

Подейкують, що годують там просто чудово.

Приймаючи душ і чистячи зуби, я насилу втрималася, щоб не виблювати сніданок. Цинна зробив мені звичну зачіску, заплівши косу. Тоді принесли одяг, однаковий для всіх трибутів. Цинна не брав участі в розробці цього костюма, він навіть не знав, що в пакеті, але допоміг мені одягнути нижню білизну, прості плямисті штани, легеньку зелену блузку, твердий коричневий пояс і то­неньку чорну куртку до стегон і з каптуром.

— Вона з особливого матеріалу, який відбиває тепло тіла. Отже, чекай холодних ночей, — мовив він.

На шкарпетки, які щільно облягали ноги, я взула чоботи. Мушу визнати, вони були набагато кращі, ніж я сподівалася: з м’якої шкіри (набагато м’якшої, ніж мої вдома) і з прошитою гнучкою підошвою з гуми. В таких добре бігати.

Я гадала, що вже закінчила, коли Цинна витягнув із кишені маленьку золоту переспівницю. Я зовсім про неї забула.

— Звідки вона у вас? — запитала я.

— Я відстебнув її від зеленої сорочки, яку ти зали­шила в поїзді, — відповів він.

Тепер я згадала, як відщепила її від маминої сукні й пришпилила до сорочки.

— Це ж символ твого округу, правда?

Я кивнула, і він пристебнув брошку до моєї сорочки.

— Комісія спершу не давала дозволу. Дехто думав, що ти зможеш використати брошку як зброю, і це дасть тобі нечесну перевагу. Але зрештою дозвіл дали, — мовив Цинна. — А от у дівчини з Округу 1 перстень вилучили. Варто крутнути дорогоцінний камінчик — із персня вискакує отруйна голка. Дівчина запевняла, що не знала про це, і ніхто не зміг довести протилежного. Але та­лісман усе одно забрали... Ну, ось ти й готова. Переко­найся, що тобі зручно.

Я походила туди-сюди, побігала, помахала руками.

— Все чудово. Пасує ідеально.

— Тоді не залишається нічого, як чекати на сигнал, — сказав Цинна. — Хіба що ти ще не наїлася.

Я відмовилася від їжі, але взяла склянку води, яку поволі сьорбала маленькими ковточками. Я старалася не гризти нігтів й не кусати губ, а натомість почала кусати щоку зсередини. Вона досі не загоїлася, тому скоро у роті з’явився присмак крові.

Коли я зрештою усвідомила, що станеться незабаром, моя нервозність переросла у переляк. Можливо, мене не буде серед живих уже за годину. Якщо не менше. Пальці інтуїтивно потягнулися до передпліччя, куди жінка зі шприцом всадила маячок. Рука досі боліла, але я почала нервово натискати на місце уколу, аж поки там не проступив синець.

— Може, хочеш поговорити, Катніс? — запитав Цинна.

Я похитала головою, але за мить моя рука потягнулася до нього. Цинна мовчки обняв її своїми долонями. Ось так ми сиділи, поки приємний жіночий голос не пові­домив, що вже час готуватися до старту.

Досі тримаючи Цинну за руку, я підійшла до метале­вого люка й ступила на нього.

— Пам’ятай, що казав Геймітч. Тікай, шукай воду. Все інше потім... — (Я кивнула). — І знай. Мені заборонено робити ставки, але якби я міг, то обов’язково поставив би на тебе.

— Справді? — прошепотіла я.

— Справді, — відповів Цинна, а тоді нахилився і по­цілував мене в чоло. — Удачі тобі, дівчино у вогні.

Раптом на мене опустився скляний циліндр, він розі­рвав наші руки і розділив нас. Цинна легенько вдарив пальцями під підборіддя. Тримай голову високо.

Я задерла підборіддя й виструнчилася. Циліндр почав підніматися. Протягом п’ятнадцяти секунд мене оточувала абсолютна темрява, а тоді металевий люк ви­штовхнув мене на поле просто неба. На якусь мить мене осліпило яскраве сонце, подув сильний вітер, і я радо від­мітила, що до мене долинає приємний запах сосон.

А тоді легендарний ведучий Клавдій Темплсміт ого­лосив:

— Пані та панове, оголошую сімдесят четверті Го­лодні ігри відкритими!

Шістдесят секунд. Саме стільки часу ми повинні стояти на металевому диску й чекати на гонг. Якщо ослухатися і зійти з диска швидше ніж за хвилину, вмонто­вана міна підривається — і трибут залишається без ніг. Шістдесят секунд, щоб роздивитися всіх трибутів, які стоять колом на однаковій відстані від Рогу достатку — велетенського золотого рогу із закрученим хвостом. Верхній отвір розташований приблизно на висоті два­дцятьох футів, а з нього визирає все, необхідне на арені. Харчі, пляшки з водою, зброя, ліки, білизна, сірники. Навколо Рогу достатку розкидані інші речі, і що далі вони лежать від Рогу, то менша їхня цінність. Напри­клад, за кілька кроків від моїх ніг лежить плівка. Мож­ливо, вона б стала у пригоді під час зливи, і тільки. А от із самого Рогу достатку вистромлюється намет, який зміг би захистити за будь-якої погоди. Якби ж я була достатньо сильною, щоб змагатися з іншими двадцятьма трьома трибутами... Але я отримала чітку вказівку навіть не намагатися.

Ми стояли на відкритій рівнині, під ногами був пере­сохлий твердий ґрунт. За спинами трибутів навпроти мене не виднілося нічого: жодного пагорба чи скелі. Праворуч виблискувало озеро. Ліворуч і позаду про­стягнулися густі соснові ліси. Ось куди мені треба бігти. Негайно.

Але щедрі дари перед очима були такі спокусливі, що втриматися буде зовсім не легко. А головне, я знала: якщо не я, то хтось інший їх отримає. Трибути-кар’єристи, яким удасться вижити у кривавій різанині, розділять між собою всі ці життєво важливі запаси. Раптом щось привернуло мою увагу. На купі акуратно складених вов­няних ковдр лежав срібний сагайдак зі стрілами і лук. Вони ніби чекали на мене.

«Це моє, — подумала я. — Це призначалося мені».

Я прудка. Я бігаю швидше за всіх дівчат у школі, при­наймні на короткі дистанції. А тут усього сорок кроків, відстань саме для мене. Я знала, що добіжу, що схоплю лук першою. Але питання в тому, як швидко я зможу забратися геть. Поки я вилізу нагору та схоплю зброю, інші добіжать до Рогу. З одним чи двома я би ще впоралася, але якщо їх буде дюжина і вони наблизяться впритул... Тоді мене просто заб’ють списами й битками. Або дужими кулаками.