Під звуки гімну Панему ми повернулися обличчям до натовпу.

«Добре, що нас буде аж двадцять чотири, — поду­мала я. — Є шанс, що його вб’є хтось інший, а не я».

Хоча останнім часом не схоже, що мені варто покла­датися на везіння.

РОЗДІЛ 3

В ту мить, коли пролунала остання нота гімну, нас оточила охорона. Звісно, ніхто не збирався заковувати нас у кайдани, просто кілька миротворців стали навколо нас і повели через парадний вхід у Будинок Правосуддя. Можливо, в минулому трибути намагалися втекти. Хоча я такого не пригадую.

Мене провели до кімнати і залишили там саму. Це було найрозкішніше місце, де мені коли-небудь ви­падало побувати: з товстими килимами й оксамитовим диваном та кріслами. Я знала, який оксамит на дотик, бо у мами була колись сукня з оксамитовим комірцем. Присівши на диван, я не могла втриматися, щоб не по­гладити його. Це хоч трохи заспокоїло мене і додало сил, щоб пережити наступну годину — час, відведений для прощання з рідними. Я не могла дозволити собі таку розкіш — розрюмсатися, щоб потім усі поба­чили мене із заплаканими очима й червоним носом: на вокзалі натикано безліч камер. Ридання — це не вихід.

Спочатку до кімнати зайшли мама й сестра. Я про­стягнула руки до Прим, і вона миттю видряпалася мені на коліна. її рученята обвилися навколо моєї шиї, голівка опустилася мені на плече, зовсім як у малого дитинчати. Мати сіла поруч і мовчки пригорнула нас обох. Ніхто не наважувався порушити тишу. Зрештою, спам’ятавшись, я поквапилася нагадати їм, як вони мають чинити без мене.

Прим не повинна погоджуватися на тесери. Якщо Прим продаватиме козяче молоко і сир, а мама й надалі допомагатиме жителям Скиби лікувальними травами та настоянками, то вони виживуть. Гейл пообіцяв, що приноситиме матері з лісу трави, яких вона не вирощує сама, — треба тільки детально описувати рослини, адже він не розуміється на них так, як я. А ще він приноситиме їм м’ясо — ми з ним уклали таку угоду ще рік тому. Він не схоче брати нічого взамін, але по можли­вості з ним слід якось розраховуватися — ліками чи молоком.

Мені навіть на думку не спало запропонувати Прим полювати. Кілька разів я брала її з собою і намагалася навчити, але кожне полювання оберталося катастрофою. Вона боялася лісу наче вогню, а щоразу як мені вдавалося підстрелити якогось звіра, починала плакати й молити, щоб ми забрали його додому і вилікували. Але вона добре ходить коло своєї кози. То нехай займається цим і надалі.

Потім я розповіла, де купувати паливо, як торгу­вати, щоб не обраховували, попросила Прим не кидати школи, а тоді обернулася до матері, міцно взяла її за руку і подивилася в очі.

— Вислухай мене уважно. Ти чуєш мене? — (Вона хутко кивнула у відповідь, стривожена моєю наполегли­вістю. Вона здогадалася, про що я говоритиму). — Ти не можеш розкиснути вдруге.

Мама опустила погляд.

— Я знаю. Я не розкисну. Минулого разу я не впо­ралася...

— Цього разу ти повинна впоратися. Ти просто не можеш замкнутися в собі й покинути Прим напризволяще. Тепер у вас немає мене, немає кому пі­клуватися про вас. І байдуже, що станеться. Чого б ти не побачила на екрані, ти мусиш пообіцяти мені, що боро­тимешся!

Я заледве не репетувала. В тому крику була вся моя злість, увесь страх, який я пережила через її депресію.

Розізлившись, вона різко висмикнула руку з моїх долонь. Тепер вона сердилася на себе.

— Я була хвора. Я б могла вилікуватися, якби мала трави, які маю зараз.

Можливо, мама має рацію, можливо, вона й справді була хвора. Мені вже траплялося бачити, як вона по­вертала до життя людей, розчавлених горем. Може, це хвороба, але ми не можемо цього собі дозволити.

— Тоді тримай ті трави біля себе. І потурбуйся про Прим! — мовила я.

— Катніс, зі мною все буде гаразд, — сказала Прим, стиснувши моє обличчя своїми маленькими долонь­ками. — Але ти також повинна подбати про себе. Ти така метка і відважна. Ти здатна виграти.

Я не виграю. І в глибині душі Прим чудово це ро­зуміє. Такі змагання мені не до снаги. Діти із замож­ніших округів, де перемога в Іграх вважається за честь, готувалися до них усе своє життя. Мабуть, там будуть хлопці удвічі-тричі дужчі за мене. І дівчата, які знають двадцять різних способів, як убити людину за допо­могою самого лише ножа. Звісно, там будуть і такі як я. Для розминки, поки не почнуться справжні веселощі.

— Все можливо, — мовила я, бо яке я мала право наказувати матері боротися, коли сама вже давно зда­лася? — І тоді ми забагатіємо, як Геймітч.

— Мені байдуже, багаті ми чи ні. Я просто хочу, щоб ти повернулася додому. Ти постараєшся, правда? По-справжньому постараєшся?

— По-справжньому. Обіцяю, — відповіла я.

А тоді у дверях з’явився миротворець — наш час збіг. Ми міцно обійнялися, і я тільки й спромоглася вичавити з себе:

— Я люблю вас. Я люблю вас обох.

Вони сказали те саме у відповідь, а миротворець уже наказав їм вийти і зачинив двері. Я зарилася головою в подушку, немов сподіваючись, що це відгородить мене від реальності.

Зайшов іще хтось. Я здивовано підвела очі й побачила, що на порозі стоїть пекар, батько Піти Мелларка. Я не могла повірити своїм очам — він прийшов попрощатися зі мною. Адже зовсім скоро я намагатимуся вбити його сина. Ми трохи знайомі, та й зрештою, він добре знає Прим. Продаючи сир на Горні, вона завжди залишає йому кілька шматків, за які він щедро платить хлібом. Ми здебільшого домовляємося з ним, коли його відьми-дружини немає поруч. Він зовсім не погана людина. Я впевнена, що він ніколи б не вдарив сина за підгорілий хліб, як це зробила колись його дружина. Але це все одно не пояснює, чому він прийшов до мене.

Пекар, ніяковіючи, присів на краєчок оксамитового крісла. Величезний широкоплечий мужчина з числен­ними шрамами від опіків — це результат багаторічної роботи біля печі. Мабуть, він щойно попрощався з сином.

Він мовчки вийняв із пазухи пакетик і простягнув його мені. Я розгорнула його — там було печиво. Ми ніколи не могли дозволити собі таких ласощів.

— Дякую, — мовила я.

Пекар був не дуже говіркий і в кращі часи, а сьогодні йому взагалі заціпило.

— Сьогодні я їла ваш хліб. Мій друг Гейл обміняв його на білку.

Він кивнув, згадавши про білку.

— Цього разу ви щось трохи продешевили, — мовила я.

Він ледь помітно знизав плечима у відповідь, немов хотів сказати, що це неважливо.

Я також не знала, що сказати. Тож ми сиділи мовчки, аж поки його не покликав миротворець. Пекар підвівся й прокашлявся.

— Я наглядатиму за малою. Потурбуюсь про те, щоб вона не голодувала.

Від його слів мені немов камінь із душі скотився. Зі мною люди згоджуються мати справу, але Прим просто обожнюють. Можливо, цього буде достатньо, щоб збе­регти їй життя.

Мій наступний гість також неочікуваний. Упевненим кроком до мене наблизилася Мадж. Вона не плакала і не відводила погляду, а голос її звучав чітко й наполегливо.

— На арену дозволяють узяти одну річ зі свого округу. Річ, яка нагадуватиме про дім. Візьмеш оце?

І з цими словами вона простягнула мені золоту брошку, яка зранку була пристебнута до її сукні. Я ще не мала нагоди роздивитися її як слід, аж тепер побачила, що це пташка в польоті.

— Твою брошку? — перепитала я. Бо ніколи не здо­гадалася б узяти з собою щось на згадку про наш округ.

— Я пристебну її тобі до сукні, гаразд?

І не чекаючи відповіді, Мадж нахилилася й причепила пташку до моєї сукні.

— Пообіцяй, що візьмеш її з собою на арену, Катніс, — благала вона. — Пообіцяй мені.

— Добре, обіцяю, — відповіла я.

Спочатку печиво, потім брошка — стільки подарунків! А ще, виходячи, Мадж поцілувала мене в щоку. Можливо, Мадж завжди була мені єдиною справжньою подругою?

Нарешті до мене прийшов Гейл. І хоча ми ніколи не плекали одне до одного романтичних почуттів, коли він широко розвів руки, я, ні секунди не вагаючись, кинулася йому в обійми. Все в ньому мені добре знайоме — рухи тіла, аромат просякнутої запахом лісу шкіри. На полю­ванні я інколи слухала, як б’ється його серце. Але вперше відчула, як його струнке мускулисте тіло притискається до мене.


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: