— Послухай, гадаю, дістати ножа буде зовсім не важко, але краще б ти роздобула лук. Із ним у тебе більше шансів.

— Там не завжди є луки, — мовила я.

У пам’яті спливло, як кілька років тому трибутам кинули тільки жахливі шпичасті булави, якими вони за­бивали одне одного до смерті.

— Тоді зроби сама, — сказав Гейл. — Навіть поганий лук краще, ніж ніякого.

Якось я пробувала змайструвати лук на взірець бать­кових, та мої старання не мали успіху. Це не так легко, як здається. Навіть батько іноді псував заготовки.

— Може, там і дерев не буде, — зауважила я.

Одного року трибути опинились у місцевості, де не було нічого, крім піску, валунів і колючих чагарників. Тоді багато учасників померли від укусів отруйних змій або збожеволіли від спраги.

— Дерева є майже завжди, — заперечив Гейл. — Кому ж цікаво спостерігати, як половина учасників просто вмирає від холоду.

І то правда. В один із сезонів ми бачили, як ночами гравці просто замерзають на смерть. Їх неможливо було роздивитися, так вони зіщулювалися, і не було жод­ного дерева, щоб розпалити вогонь чи зробити факел. Мабуть, у Капітолії вирішили, що така смерть — не дуже видовищне дійство, і відтоді дерева зазвичай бували.

— Так, здебільшого дерева є, — погодилася я.

— Катніс, це просто полювання, а ти — найкращий мисливець, що мені траплявся, — підбадьорював Гейл.

— Це не просто полювання. Суперники озброєні. І вони мають голову на в’язах, — заперечила я.

— Так, як і ти. Тільки в тебе більше практики, справж­ньої практики, — мовив він. — Ти вмієш убивати.

— Не людей! — мало не скрикнула я.

— Гадаєш, є відмінність? — буркнув Гейл похмуро.

Найстрашніше те, що відмінності таки немає: слід просто забути, що перед тобою люди.

Миротворці повернулися зарано, і Гейл попросив іще трохи часу, але його повели геть. І мені стало страшно.

— Не дай їм померти з голоду! — гукнула я, хапаючи Гейла за руку.

— Не дам! Ти ж знаєш, що не дам! Катніс, пам’ятай, що я...

Але миротворці розштовхали нас, двері гучно грим­нули, і я так і не дізналася, що він хотів сказати.

Від Будинку Правосуддя до вокзалу рукою кинути, особливо на машині. Я ще ніколи не їздила машиною. Хіба возом, і то рідко. А на Скибі ми взагалі ходимо пішки.

Я добре зробила, що не заплакала. На вокзалі аж роїлося пронирливими репортерами з їхніми набрид­ливими камерами. Вони так і пхали їх просто мені в об­личчя. Взагалі-то я звикла приховувати свої почуття. І зробити це тепер було також зовсім не важко. Я підвела очі й подивилася на екран, де в прямому ефірі показували наш від’їзд, і залишилася цілком задоволена: у мене був такий вид, немов мені страшенно нудно.

А от Піта Мелларк плакав, а що найдивніше, він зовсім не намагався приховати сльози. Цікаво, може, така в нього стратегія: спочатку продемонструвати, який ти слабкий і наляканий, запевнити інших трибутів, що ти їм не суперник, а тоді в найменш очікувану мить ата­кувати? Кілька років тому так учинила Джоанна Мейсон з Округу 7. Вона здавалася такою безневинною заляканою дурепою, що ніхто не звертав на неї уваги, аж поки не залишилося всього кілька учасників. Виявилося, що вона — віртуозний убивця. Гарно придумано — нічого не скажеш. Але Піта Мелларк цієї не поспіває, він же син пекаря. Голодним він ніколи не був, та й лотків із хлібом не один десяток за своє життя перетягав — дужий ши­рокоплечий хлопчина. Йому доведеться не один день плакати, щоб на нього перестали зважати.

Кілька хвилин ми простояли в дверях вагона, поки те­лекамери впивалися в нас своїми жадібними об’єктивами. Тоді нам дозволили зайти всередину, і двері милосердно зачинилися. Поїзд рушив.

Спочатку від такої шаленої швидкості мені аж дух перехопило. Звісно, я ніколи не їздила поїздом, оскільки перетинати кордони округів заборонено, за винятком деяких спеціально обумовлених випадків. Для нашого округу — це перевезення вугілля. Але зараз я їхала не у звичайному вантажному поїзді, а у високошвидкісному капітолійському експресі, який набирав швидкість до 250 миль на годину. Наша подорож до Капітолія трива­тиме менш ніж добу.

В школі нам розповідали, що Капітолій побудований у горах, які колись називалися Скелястими. А Округ 12 розташований у місцевості, що раніше називалася Аппа­лачі, й сотню років тому там уже видобували вугілля. Ось чому нам доводиться копати так глибоко.

У школі нам що не розказують, усе зводиться до ву­гілля. Ще трохи вчать читати й рахувати, і щотижня читають лекцію з історії Панему. Здебільшого це — пустопорожні балачки про те, як сильно ми завдячуємо Капітолію. Я усвідомлюю, що на лекціях з історії чимало фактів замовчують: ніхто не розповідає, що ж насправді сталося під час повстання округів. Проте я не надто на цьому застановляюся. Хай якою є правда, а з неї ситий не будеш.

Поїзд, призначений для трибутів, був іще розкіш­ніший, ніж кімната у Будинку Правосуддя. Кожному з нас виділили окреме купе, де була спальня, гардероб і ванна з душем і теплою водою. Вдома у нас немає теплої води, доводиться гріти.

Всі шафи й шухляди були натоптані розкішним одягом, і Еффі сказала, що я можу одягати все що зама­неться, бо це тепер мої речі. За годину треба буде вийти до вечері. Я повільно зняла мамину блакитну сукню і прийняла душ — вперше в житті. Це мов стояти під літнім дощем, тільки ще тепліше. Тоді я одягнула темно-зелену сорочку і брюки.

В останню мить я згадала про маленьку золоту брошку — подарунок Мадж. Вперше я уважно роздивилася її. Здавалося, ніби хтось спочатку зробив маленьку золоту пташку, а вже потім прикріпив її до кільця. Пташка трималася на кільці лише кінчиками крилець. Раптом я впізнала її — це переспівниця.

Кумедна пташка, такий собі ляпас Капітолію. Під мас серії повстань Капітолій вивів кілька видів гене­тично модифікованих птахів і використовував їх як зброю. Їх називали мутантами. Одним із видів були сойкотуни, наділені вмінням запам’ятовувати й відтво­рювати цілі людські розмови. Це були домашні птахи, виключно самці. Їх завозили в регіони, які вважалися ворожими Капітолію. Птахи збирали плітки й верта­лися назад в дослідницькі центри, де без упину сокотали все, що почули, а їхні балачки записували на плівки. Спочатку ніхто не міг збагнути, як у Капітолії дізна­ються, про що говорять люди у приватних розмовах. А потім повстанці здогадалися — і засипали Капітолій брехливими свідченнями. Коли все відкрилося, дослідницькі центри позачинялися, а сойкотунів відпус­тили в ліс, де вони мали загинути — всі ж бо вони були самцями.

От тільки птахи не вимерли. Натомість самці спару­валися з самками пересмішника, і в результаті утворився абсолютно новий підвид птахів — переспівники, здатні відтворювати і пташині співи, і людські. Потомство втратило вміння копіювати людську мову, але досі могло повторити мелодійні звуки — від дитячого писку до могутнього басу. Вони переспівували пісні. Не якісь простенькі звуки, а цілі пісні від першого куплета і до останнього, тільки треба спочатку людині заспівати цілу пісню, і якщо пташці сподобається голос, вона її пере­співуватиме.

Мій тато просто обожнював переспівниць. Під час полювання він насвистував чи наспівував їм складні мелодії, і після невеликої паузи вони завжди співали йому у відповідь. Далеко не кожен може сподіватися на таке пошанування. Та коли співав мій батько, всі птахи поблизу замовкали і слухали його. Відтоді як батько за­гинув, я зовсім забула про переспівниць. А тепер, тримаючи цю маленьку пташку в руці, я почувалася набагато спокійніше. Так ніби батько тут, ніби він захищає мене. Я пристебнула брошку до сорочки, і на темно-зеленому тлі здавалося, наче пташка летить поміж зазеленілих дерев.

Прийшла Еффі Тринькіт, щоб провести мене на вечерю. Я підвелася й рушила за нею вузьким коридором до їдальні, обшитої полірованими панелями. Посеред кімнати красувався величезний стіл, сервірований до­рогим вишуканим посудом. Піта був уже там, чекав на нас. Поруч із ним стояв порожній стілець.


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: