— О, це по-нашому! — Люля залилася сміхом. — А працівники школи?

— Почекай, ще є Оксана Бігун, теж Грицькова сусідка, він у них молоко купує. Ця розповідатиме, як Грицько лікує її Сашка, чоловіка тобто, і неодмінно порадить мені звернутися до нього, щоб він і мене на ноги поставив. Оксана вважає Грицька чародієм, бо сама ніскілечки не розбирається в домашній медицині. А колеги по роботі? Здебільшого будуть проявляти звичайну ввічливість. Хіба що Тамара Трубич мені пару своїх віршів прочитає про кохання. Недавно вона втратила свого чоловіка, вдовує, тужить, пише вірші.

— Це вас і з’єднує? — здогадалася Люля.

— Так, ми разом відвідуємо поетичні семінари при нашій районній газеті, друкуємося там. А Грицько? Не знаю, може, вибачатиметься за неувагу до мене, може, компліменти казатиме. Але неодмінно нанесе візит, подарує квіти, банку меду, поздоровить з видужанням.

— Який же він привід знайде для цього? Це, знаєш, сміливо дуже, бо такий візит можна сприйняти як аванс, подання надії.

— Та ні! Він бджоляр. Тому й відвідує всіх хворих з найближчого і найдальшого свого оточення і пригощає їх медом. Це в нього реклама така. Не буде ж людина гудити той мед, яким його пригостили, а буде прихвалювати. Отак і все село закріпиться на думці, що в нього найліпший мед в усій окрузі. Є ще моя сусідка баба Текля, Текля Несторівна Піклун. Ця тужитиме, що я вчинила дурницю, якби ж не сирота, то такого б не було — батьки б не допустили. Ще одна сусідка Мокрина Іванівна Зуєва — вчителька, до речі — просто, як дбайлива бабуся, принесе мені смачних наїдків, вона чудовий кулінар, і полюбляє цю справу. І їсти полюбляє, сама така огрядна, дорідна тітка.

— Зрозуміло, — проказала Люля.

Маршрутка виїхала на жваву трасу і зупинилася, в салон увійшов молодик з дитиною на руках.

— Спасибі, що підібрали! — вигукнув він так, щоб його почув водій. — Вже стомився стояти, ніхто не бере. Що за життя настало?

— Сідайте, будь ласка, — почувся жіночий голос.

— Та я…

— Сідайте, не соромтеся, ви ж з дитиною.

Тетяна оглянулася, подивилася на нового пасажира. Ні, він не славгородець. Чудово. Хотілося уникнути зустрічі з тими, хто міг би причепитися в дорозі з розпитами про її справи. Автобус ще не виїхав з Дніпропетровська, а вона вже вивчила всю публіку в салоні і полегшено зітхнула, коли не виявила знайомих. Хоч вони б нізащо не взнали її, хіба що по голосу. Проте береженого Бог береже.

Але про себе потім. Зараз треба подбати про Люлю, щоб вона припинила тремтіти, щоб заспокоїлася, вжилася в нове середовище. Надходить літо, вони вдвох добре відпочинуть після своїх потрясінь. Справді, поїдуть на море, оздоровляться. Молодець Люля, вона, звичайно, для її, Тетяниної, користі затіяла розмову про те, хто і як її зустріне вдома, про що розпитуватиме, адже вона нікого з Тетяниних знайомих не знає і їй не могло те бути цікавим. Просто вона її психологічно налаштовувала на повернення додому. Яка тонка і чуйна людина! Яка розумниця! Ні, вона про себе не все розповіла. Ох, є на її душі гріхи серйозніші легковажних, безвідповідальних чи негожих вчинків… І вони гнітять її. Вона он декілька разів зривалася розповісти про себе, і весь час зупиняє себе, щось не договорює. Значить, попри все, вона порядна людина.

Тетяна подивилася на дорогу. Вздовж траси то тут, то там кипіло будівництво — зводилися нові сервісні центри, кафе, мотелі. Навіть старі, похилені хати хтось прибрав до рук і тепер відновлював і розширював їх, до чогось пристосовуючи. Ти, бач, як швидко після зими закипіла робота! О, а ось і нова заправна станція виросла, вже працює.

Настрій, яким перейнялася Люля, тривожив Тетяну, вона відчувала його всім єством. Що її мучить? Але що б там не було, вона сильна і сама впорається з собою. Однак, не можна допускати, щоб вона впала в депресію. Тетяна знову поторсала Люлю за рукав.

— Люль, чуєш, — тихо погукала, і по голосу було чутно, що дівчина налаштована на жарт, хоче почути якусь незначну за змістом репліку чи гостроту.

Але Люля відповіла не зразу, навіть не зразу відреагувала на поштовх, наче не помітила нічого. Здавалося, вона перегоріла тим настроєм, який недавно володів ними і вимагав відвертості й зізнань, щирих дівчачих повірянь і мрій вголос. Та ось вона тяжко зітхнула, злегка кашлянула, як буває, коли людина готується сказати щось важливе.

— Таню, послухай. Хтозна, що зі мною буде завтра чи післязавтра, найближчими днями, коротше. Я, без жартів тобі кажу, що шкірою відчуваю дихання смерті. Не боюся, ні. А не хочу, щоб дарма пропало те, що маю, — вона жестом руки зупинила Тетянину спробу перебити її. — Ти ж розумієш, що я вляпалася серйозно і зі мною може статися все, — Тетяна завмерла, не сміючи тепер щось белькотіти про непереможність сміливого горобця, відчула, що дівчина довго обмірковувала те, що зараз збирається сказати. А Люля тим часом продовжувала: — Раптом що, то в моїй сумочці ти знайдеш записник, а там нотатки. Ну, телефони, жіночі рецепти, різний дріб’язок вивчати не обов’язково. А ось на записи типу: «Перелік використаної в статті літератури» — зверни увагу. Там стоятиме, наприклад таке: «Про творчість С. Єсеніна див.: Метлицька А.А.//Російська поезія ХХ ст. — М,: Стр. б., вип. 4, код статті УЮС 14071947. — С. 341–360». Це адреси банків, де я орендую сейфи під свої коштовності й гроші, сейфи оформлені на пред’явника. Читай так: літера М означає назву міста, тут — Москва; далі, де зазвичай записують назву видавництва, йде назва вулиці чи проспекту, тут — Страсний бульвар; вип. — це номер будівлі; код статті — це ПІН замка. Інші деталі цього запису — маскування. Знайдеш хоча б один сейф, а в ньому буде і повний список інших моїх схованок. Я в кожному сейфі той список продублювала, і ти легко забереш усе. Не бійся, то мої законні гроші, про них ніхто не знає і на них ніхто не претендує, крім тих, що в Ю-Банку, як ти вже розумієш. Отже, запам’ятай сказане, і більше не будемо згадувати про це.

— Гаразд, — тихо відповіла Тетяна. — Все зроблю, заспокойся, — затим вона закрила очі, вмостила голову Люлі на плечі: — Я подрімаю, а ти розвійся трохи від своїх тривог, ми скоро будемо вдома.

Люля кивнула і сіла так, щоб Тетяні зручніше було відпочивати на її плечі, затим так само, як і допіру, сліпо задивилася у вікно, проте, вже більш спокійно. Насправді, останнім часом їй так багато довелося пережити і такі ті емоції були різні, такими неоднаковими причинами викликані, такими неподібними за забарвленням і настроями, що здалося пройшла не доба, а рік. Її здорова психіка витримала і надмірну кількість переживань, і непомірну їх інтенсивність і встигла змиритися з невідворотнім, підготуватися до нього. Так, для свого спасіння вона, Люля, зробила все що могла, інше від неї не залежить. Тепер залишається лише чекати, куди доля поведе. Жалів не було, навіть не дорікала собі за те, що забрала у Дидика валізу з грошима, залишила його без засобів існування. Вона мала право так вчинити. А те що нажиті вони не її трудами, так це вже виправити неможливо. Не викидати ж їх тепер. Значить, прийшов час розумно використати їх чи віддати в розумні руки.

4

Ще здалеку Люля помітила вказівник «Славгород, 13 км», який стояв праворуч і вказував стрілкою наліво. Машина збавила швидкість, пропускаючи перед поворотом на Славгород вервечку машин, що рухалися по зустрічній смузі. І Тетяна, ніби відчувши приближення до домівки, розплющила очі.

— Чого ми зупинилися?

— Пригальмували на повороті, — відповіла Люля. — Я хвилююся.

Поки Тетяна протирала очі, машина повернула і майже одразу вперлася в новобудову, розкинуту обабіч дороги. Тут снувало безліч машин, кранів, бульдозерів, ще якоїсь техніки. Все рухалося, піднімало, везло, вивантажувало всілякі будівельні приналежності й матеріали, щось скидало на землю. Кругом стояв гуркіт, крики команд, суєта, а над землею клубилася курява, піднята проводжуваними роботами.

— О, таки розпочали будівництво станції техобслуговування для вантажних машин! Це роблять недавні випускники нашої школи, такі заповзятливі, — Тетяна розвернулася обличчям до Люлі, пожвавішала і з задоволенням розповідала про досягнення своїх недавніх вихованців.