Маршрутка, пригамувавши хід, їхала вузькою щілиною дороги, пробираючись серед мішанини інших транспортно-технічних засобів. Раптом її щось труснуло й відкинуло вліво, почувся скрегіт металу, дзвін скла і нутряний видих людей, які спостерігали дорожню пригоду — на проїзну частину, здаючи задом, виїхала вантажівка з сантехнічними трубами різної довжини у кузові. Краї труб звисали з кузова далеко від його заднього опущеного борту. Вантажівка маневрувала, щоб проїхати до місця, де стояв підйомний кран, і зачепила водійську кабіну маршрутки, прошивши її з правого боку. Це сталося в невловиму оком мить. І відразу ж вантажівка різко смикнулася вперед, трохи проїхала і зупинилася. Але було вже пізно — з торця деяких труб скапувала кров, а обидві пасажирки, що знаходилися поряд з водієм маршрутки, підкошено з’їхали на сидіння.

В першу мить щось зрозуміти було важко, тому люди в салоні, відділені від кабіни перегородкою, не бачили масштабу завданої шкоди як маршрутці, так і її пасажирам, і їм здавалося, що ця досадна зупинка триватиме недовго. Тим часом водії обох машин теж надіялися, що справа полягає тільки в розбитому склі й трохи деформованих дверцятах, вони вискочили з-за керм і побігли обдивлятися понівечену машину збоку.

Та ось в кабіні маршрутки виник кволий рух, затим відкрилися продірявлені дверцята з боку пасажирських місць і на землю, майже під ноги водіїв і зівак, вивалися дві жінки з обличчями, перетвореними на місиво.

— Ой!!! — прохопилися хором ті, що тут скупчилися.

Звук людського голосу, здавалося, вивів з шоку одну з нещасних, вона поворухнулася і скоро змінила лежаче положення й сіла. Затим поволі підняла руку і махнула, ніби гукаючи когось, чиї голоси почула, на допомогу, й одразу схилилася над другою постраждалою, обнявши її. Чи плач, чи стогін, чи глухе ревіння вирвалося з її грудей. Вона довго й несамовито плакала, щось причитала, але розібрати її слова, вимовлені розбитим і закривавленим ротом, не вдавалося. Це був свідомий, розпачливий плач над покійником, так зазвичай прощаються з рідними, дуже дорогими людьми.

— Дівчино, заспокойтеся, — до постраждалих, які випали з кабіни водія, підійшли інші пасажири маршрутки, оточили їх кільцем. — Може, ваша подруга жива. Чого ви так побиваєтеся?

— Немає її, немає, — вдалося розібрати присутнім, а тим часом дівчина знову повернулася до загиблої: — Пропали твої надії, сердешна моя, дорога моя, ти ж єдина мене любила. На кого ж ти мене залишила, одну-однісіньку на світі?

— Ви можете встати? — звернувся хтось, намагаючись вивести дівчину з тяжкого плачу.

Але вона знесилилася від плачу і безгучно впала на тіло, що залишалося нерухомим.

— Вони живі! — закричав водій вантажівки, і був у тому крикові чи жах, що за його вини виявилися травмовані люди, чи радість, що вони не дуже ушкоджені, коли змогли покинути кабіну і реагувати на наявність навколо них людей. — Лікаря! Швидше погукайте лікаря!

Він ніби втратив розум: безладно метався, кудись біг, десь шукав телефон, видно, не тямлячи, як потелефонувати на станцію швидкої допомоги через засоби робочого зв’язку.

***

Лікарі й міліція приїхали практично одночасно. З машини з червоним хрестом поквапливо виплигнув на землю й побіг до гурту людей, які оточили постраждалих жінок, молодий хлопець в блакитному халаті з накинутою поверх нього синьою паркою. Він на ходу просував руки в рукава і підкочував їх обшлаги до ліктів. За ним вийшло ще два чоловіки з ношами, але вони зупинилися біля машини і чекали на знак лікаря. За лікарем до купи співчуваючих підійшла медсестра.

— Оця жива, — сказав лікар, показуючи на ту дівчину, яка після падіння з кабіни плакала і подавала ознаки життя. — Забирайте! — гукнув санітарам. — А це ваша клієнтка, — він обернувся до міліціонерів, які терпляче стояли осторонь, недбало курили і поспішати не збиралися, ждали його висновків. — Проникаюче поранення черепа. Її, сердешну, вдарило трубою малого діаметра, яка втрапила в скроню й прошила голову мало не наскрізь. В усякому разі рана надто глибока.

— А та? — запитав водій вантажівки, який був синім і тремтів, як у лихоманці. — Друга? Вона житиме?

Лікар подивився на цього чоловіка, потім на вантажівку, на різнокаліберні труби, які спричинили травмування пасажирок маршрутки, і сумно похитав головою.

— Тримайся, чоловіче, — сказав, ніби сам до себе. — Марино, — позвав медсестру, а коли та підійшла, сказав: — Допоможи водієві, — він кивком показав, якому саме, і продиктував, що та має зробити.

Поки медсестра надавала допомогу водієві вантажівки, а санітари вантажили ноші з пораненою в салон автобуса швидкої допомоги, до лікаря підійшов водій маршрутки:

— А сумки на кого ви залишаєте? На мене? Що я з ними робитиму?

— Які сумки? Де? — запитав лікар, не очікуючи такого запитання.

— Та цих же дівчат. Ось, — водій показав на валізу й дамську сумку, що залишилися лежати біля трупа. — Вони випали з кабіни разом з жінками. Це їхні, я знаю. А ото два пакета — вони мої. Я можу їх забрати?

— Зрозуміло, — індиферентно відповів лікар. — Так де тут сумка пораненої, а де загиблої? Вони ж потраплять у різні місця.

Водій, здавалося, розгубився, що в цій ситуації щось залежить від нього. Він почав розглядати ту дівчину, яка залишилася лежати на землі, щось пригадуючи, та зрештою безпорадно знизав плечима.

— Не знаю, обличчя ж не видно… Ці дівчата взагалі дуже скидалися одна на одну. Мабуть, сестри. Одна була з речами, а інша з пустими руками. Вона тримала мої пакунки.

— Та хто ж повертається додому з пустими руками? — засміявся лікар. — Ви добре почуваєтеся, може, вам теж потрібна допомога?

— Ні, дякую. Я був трохи заклопотаний і не дуже до них придивлявся, але запам’ятав, що одна з них підходила до мене, і саме вона була з цими речами. Пробачте, я не зможу сказати щось конкретніше. І чого я зразу свої речі не забрав, ще до приїзду міліції? Тепер тремти тут… — з цими словами водій маршрутки відійшов до пасажирів, які стояли неподалік тісним кільцем, і почав щось пояснювати їм, жестикулюючи.

— Вони були разом, водій підтверджує. Каже, складалося враження, що вони сестри, — пояснив лікар міліціонеру в званні капітана, який повільно підійшов до нього з запитанням: «Ну що, ми можемо починати?». — Хто забере речі, ви чи ми?

Капітан зупинився очима на трупі й на речах біля нього, декілька секунд сліпо розглядав, як вітер грає розкішним волоссям загиблої, поділом її плаття, і десь блукав думками. Він декілька разів перекинув сигарету, яку тримав у зубах, з одного кутка рота в другий, що свідчило про його вагання відносно того, як краще вчинити.

— Це точно її речі? — він кивнув на машину швидкої допомоги, де вже влаштували поранену, й подивився в бік водія маршрутки.

— Що? — тремтливо запитав той запитанням на запитання. — Оце мої пакунки, а то — пасажирок.

— Я не про те, — з досадою промовив капітан. — Ви кажете, що дівчата їхали разом. Це так?

— Так, так, — закивали головами й інші пасажири маршрутки. Вони навперебій заговорили: — Одна з них несла речі, а друга просто йшла поруч і виглядала стомленою. Здається, хтось когось супроводив. А тільки хто кого… Вони, дійсно, були схожими.

— Забирайте ви, — процідив капітан крізь зуби, звертаючись до лікаря, — до живої, щоб ми не возили їх туди-сюди. Ваша пацієнтка скоро отямиться?

— У неї немає тяжких ушкоджень, — сказав лікар. — Оговтається від шоку, гадаю, ще до приїзду в лікарню. Ми ось її потрясемо трішки, — він засміявся. — Треба ж, так поталанило.

— Кому? — не зрозумів міліціонер.

— Та нашій же пацієнтці, у неї просто трохи обідрана шкіра з обличчя. Розумієте, здається, що її штовхнула труба такого ж діаметра, як її обличчя, і по його периметру обідрала шкіру. І все, інших ушкоджень немає. Проте вона матиме клопіт з тим швом, який отримає після операції, попоїздить до косметологів. Забирай валізу й ридикюль, — махнув лікар рукою до санітара, який якраз нетерпляче висунувся з дверей машини швидкої допомоги.