6
Ім’я, яке назвала психоаналітик, почало свій позитивний вплив — залишившись на самоті, дівчина декілька разів вимовила його вголос, дослухаючись, чи нагадує воно їй що-небудь і що конкретно. Так, воно не було чужим, і це вже добре. А конкретика… Ні, не приходила.
Вона навіть не знала, хто була дівчина, яку стрінула в такий роковий час, як та поїздка. Але щось же пам’ятається? Так. Ще до того, як вона провалилася в морок, не той, що стався вже на вулиці, а раніше — ну, виходить, як зазнала травми під час аварії — відчувала якийсь обов’язок, тремкий і радісний. І здається був він оповитий страхом, в усякому разі ось тепер, коли вона розмірковує про ті події, то наскрізно проймається саме страхом. І як вони опинилися на вулиці? Кажуть, що випали з машини трохи згодом після зіткнення. Чого? Значить, хтось когось виштовхнув чи виволік звідти. Але їх у кабіні було лише двоє, і живою зосталася саме вона, причому в нестямному стані, в такому, що могла тільки рухатися, більше нічного. Нею, беззаперечно, володіло щось вище за життя, щось, чим вона була пройнята глибше, ніж інстинктом самозбереження. Тому несамохіть вчинила кволеньку спробу змінити становище, яке склалося. Рятувалася чи рятувала? Втікала чи, навпаки, поспішала до когось?
Чується її власний плач над загиблою… Тоді вона ще все знала — плакала недарма, знала по кому! Ймовірно, не сама травма, а розуміння оцієї надлюдської втрати доконало її й призвело до того, що свідомість відмовилася сприймати дійсність, тому уникає будь-якої ретроспекції, аби не порівнювати, що було і що є наразі. Вірніше: що було і чого не стало. От аби отримати хоч якийсь знак про себе ту, даленіючу, колишню…
Дівчина згадала слова лікарки-психотерапевта, що за кілька днів дозволять її відвідувати. То чого вона більше прагне: щоб її впізнавали чи щоб відмовилися впізнавати? Чомусь їй це небайдуже! Але чому таке взагалі спадає на думку? Проблема типу «або-або». Вона відчувала, що колись добре зналася на таких проблемах, де були сумніви й вибір: або-або. Отож, в такому разі ліпше піти по третій стежці: повернути хід подій так, щоб самій вибирати, впізнавати чи ні тих, хто сюди завітає. А то й взагалі контролювати відвідини. Так, треба хутчіше видужувати, дорогенька, нічого тут розлежуватися!
А отримати знак від самої себе цілком можливо. Це дуже просто. Адже при ній мали бути якісь речі, інакше звідки лікарі знають її ім’я?
Дівчина натиснула кнопку виклику медсестри. Та з’явилася хвилин за десять.
— Що сталося? — і побачивши, що пацієнтка вибачливо посміхається, дала волю роздратуванню: — Насіла якась нетерплячка серед робочого дня чи як?
— Так, — надзвичайно мило й безпосередньо підтвердила хвора, ніби зовсім не помічаючи невдоволення медсестри, чим знейтралізувала і досаду, й нечемність. І дуже безпосередньо, по-дитячому зізналася: — Я хочу побачити свої речі. Психоаналітик сказала, що це мені корисно. Ви можете виконати моє приватне прохання і принести їх зі сховища? Дуже прошу як найкращу дівчину в цих стінах!
Присоромлена тим надзвичайно довірливим тоном, «найкраща дівчина в цих стінах» завагалася, але вже було видно, що для годиться.
— Трохи невчасно, у нас багато роботи, — а потім, ніби спохватившись, запитала: — А ви вже бачили себе у дзеркало?
— Себе? У дзеркало? — заклопотано перепитала хвора. — Чому це вас непокоїть? А-а, негарні бинти, синці на фізії… Чекай, подруго, отож: негарні бинти, синці на обличчі… — промовила вже без жартів і офіційного звернення на «ви».
Нещодавно десь таке вже було. Таке в неї було… Так, так, з тими швами, що ховаються під косинкою чи зачіскою, треба було щось робити: чи йти до бабки-траволікувальниці, чи їхати на море. Дівчина розгубилася й спохмурніла, щось вигулькувало з чорториїв її пам’яті і знову туди провалювалося, та так швидко, що вона не встигала вхопити ті думки чи образи бодай за хвіст.
— Ти образилася? — підступила медсестра, змінюючи своє ставлення до хворої на доброзичливе й дружнє. — Не побивайся, хоч, на жаль, проблеми з обличчям у тих, хто потрапляє у наше відділення черепно-мозкових травм, не рідкість. Але ти залишилася живою! Це головне. А при виписці тут порекомендують гарних пластичних хірургів, які тобі запросто зарадять.
— Ні, все гаразд. Як тебе звати?
— Лідія Антонівна, тобі можна — просто Ліда, — відрекомендувалася медсестра.
— Ну а моє ім’я тут всі ліпше мене знають. Так? — Ліда ніяково посміхнулася, знизала плечем, мовляв, доводиться. Пацієнтка продовжувала: — Принеси мої речі, Лідо, — у її голосі бриніло щось таке привабливе і разом з тим настійне, що не дозволяло відмовити й у разі каменепаду. — Адже сховище надвечір закриється, так?
— Зараз принесу, але попереджаю — персонал відділення не несе відповідальності за схоронність речей, які знаходяться в палаті.
— А що, були випадки? Я ж тут одна!
— Але днями тебе переведуть в загальну палату.
— Не хвилюйся, — бадьоро сказала хвора. — Щось зміркуємо.
***
Перегляд валізи не справив на хвору враження, вона завважила там ношені речі і зовсім нові, щойно куплені, але нічого те не додало до відомостей про її минуле. Ні як носила їх, ні як купувала — не пам’ятала. Дуже здалеку їй увижалося, як вона їх приміряла, однак ні, як не намагалася, як не ґвалтувала уяву, але та нічого конкретного на своєму тлі не вимальовувала. Зате згадалося, й дівчина аж затремтіла від того, що покидала Київ спішно, знервовано. Чому?
Взялася до ридикюля, розкрила його, дістала папери, свої документи. О! Зрозуміло, чого вона зреагувала на нагадування, котрі несамохітно вирвалися з Ліди, медсестри: пластичний хірург, люстро. Знову всього лише на рівні відчуттів відновилися в ній переживання про червоні шрами і своя заклопотаність тим. Виявляється, в її житті вже була пластична операція. Ось і довідка про перебування в клініці, витяг з історії хвороби, рекомендації місцевим лікарям про подальше лікування й нагляд за прооперованою. А зіставлення дат, проставлених на документах, з датою аварії дало й розгадку метушіння під час від’їзді зі столиці: її виписали з лікарні і вона нашвидку пробігла по магазинах перед відходом поїзда, робила покупки похапцем — квапилася не спізнитися.
З особливим трепетом відкрила нову жіночу сумку, доволі об’ємну, з якої ще не встигла зняти ярлика, а лише загорнула його всередину так, щоб зверху не видно було. Там лежав гаманець з досить значною сумою грошей і два пустих футляри з-під двох годинників марки Parrelet. Цікаво, чому два! Вона підняла свою руку, поглянула на годинника, якого встигла надіти, бо його знімали перед операцією. Так, теж тієї ж марки, з чорним циферблатом. А інший яким мав бути? Вона вивчила обидва технічних паспорти, відклала той, що стосувався її годинника. Відкрила інший, подивилася на кольорову фотографію — тут був зображений білий циферблат.
І наче в кіно побачила кадри: бульвар якогось міста, ослін навпроти трамвайної зупинки, двоє дівчат сидять на ньому. Зринув у пам’яті й діалог. «Вибирай, який тобі більше подобається» — сказала одна з них, коли вони обдивилися одна одну й обмінялися компліментами. «Ой, я розгубилася! — вигукнула інша. — А ти чим керувалася, коли вибирала такі кольори?» «Щиро кажучи, я взяла, які були. Ні, там були ще рожеві й бузкові. Але такого годинника під будь-який одяг не надінеш. А ці кольори універсальні». Дівчина, якій запропонували вибирати, нерішуче показала, на той, що їй більше сподобався, а її подруга схвально хитнула головою. «Молодець. Розумієш, — пояснювала вона подрузі, закріплюючи подарунок на її зап’ясті, — тут збіглися дві важливі події, дуже важливі». А далі знову все затяглося туманом. То це вона бачила себе з якоюсь дівчиною? І хто з них вона, а хто — та дівчина?
Чим більше хвора задавала собі запитань, тим більше, попри інерцію амнезії, котра звила в ній своє гніздо, знаходила відповідей. Дівчина зрозуміла, що відчуття, а ще допасована до них уява — це її спільники. І вона не щадила їх, експлуатувала й підганяла, примушувала працювати в хиткому середовищі зниклого, нещодавно пройденого через неї часу. І ці спільники дещо видобували для неї з обложної непрогляді минулого, проникали в шпаринки збіглих днів і знаходили там мізансцени подій чи відбитки настрою, емоційного стану, чи образи людей. А з цього материалу холодним усвідомленням прочитувалася правдива історія її життя. На завершення вона все згадала. Тепер вона знала, ким є. Вона знала, хто з двох дівчат загинув, а хто залишився жити. І з тим знанням підготувалася до майбуття.