— Передайте, щоб з лікарні сповістили в морг прізвище загиблої, — нагадав капітан лікареві, Ї коли ваша пацієнтка оговтається і назве його.

5

Справді, поранена прийшла до тями хвилин через десять по тому, як їй надали першу лікарську допомогу ще в машині. Вона обвела очима салон, подивилася на людей навколо себе.

— Де я?

— В машині швидкої допомоги, — відповів лікар.

— Чого я тут?

— Ви з подругою чи з сестрою їхали в маршрутці з Дніпропетровська в Славгород. Сиділи в кабіні поруч з водієм. На з’їзді з траси ваша маршрутка потрапила в аварію, і вас травмувало, — терпляче пояснював лікар. — Ви це пам’ятаєте?

— Не знаю… Треба подумати, пригадати, — мляво відповіла дівчина. — А де моя супутниця?

— Вона їде в іншій машині, — ухильно відповів лікар, професійно вивчаючи її реакцію на ці слова.

— Чому в іншій? Вона загинула?

Дівчина явно мислила адекватно, бо скумекала, що якби та була лише травмована, то їх везли б разом. Адже в салоні було ще одне лежаче місце і ще одні ноші. Але лікар вирішив промовчати й звернувся з якимсь незначущим запитанням до медсестри.

— Ви мені не відповіли, — нагадала пацієнтка.

— Га? — продовжував вагатися лікар, казати їй правду чи ні. — А-а… А хто вона вам, та супутниця?

— Не пам’ятаю… Але я дуже хотіла їй допомогти, я прагла піклуватися про неї, доправити її в безпечне місце.

— Як ваше прізвище?

— Моє? Моє прізвище… — дівчина замислилася, смикнула рукою, наче хотіла потерти травмовані місця. — Я не пам’ятаю.

— У вас з тією дівчиною була одна валіза на двох, згадайте.

— Валіза? А де моя валіза? Де моя сумочка? — захвилювалася дівчина.

— Ось ваші речі. Все тут, заспокойтеся.

Поранена затихла, відкинула голову набік, закрила повіки. Вона важко дихала, весь час пальцями перебирала край ковдри.

— У мене тяжке поранення? — знову запитала вона. — Чому ви не відповідаєте на мої запитання? Адже ви повинні допомогти мені.

— Зовсім ні, не тяжке, і ви скоро поправитеся.

— А про дівчину чому мовчите? Що з нею? Я згадала, що ми лежали на землі, і вона була в крові.

— Вона там і залишилася лежати, а вас ми веземо в лікарню, — ухильно відповів лікар.

— Загинула? Загинула, так? Скажіть!

— Так, — ледь чутно проказав лікар. — Це сталося миттєво, смерть не завдала їй страждань. Вона навіть не усвідомила, що вмерла.

— Не усвідомила… — повторила пацієнтка, і більше не розмовляла до самого приїзду в лікарню.

***

В лікарні постраждалу в аварії дівчину без затримки відвезли в операційний кабінет травматологічного відділення, де почали готувати до операції. А лікар швидкої допомоги, який доправив її сюди, залишився в приймальному покої. Він закінчував оформляти супроводжувальну довідку, за якою його підопічну мали прийняти на стаціонарне лікування. Та довідка засвідчувала, хто привіз пацієнтку і з яким діагнозом.

— Що ти там вовтузишся? — по-свійськи запитала медсестра, яка реєструвала хворих, прибулих в стаціонар. Вона не вперше стикалася з цим лікарем і знала його сумлінне ставлення до своєї роботи. — Знову діагноз уточнюєш? Що тут уточнювати? Черепно-мозкова травма, отримана в дорожній аварії, і в Африці такою залишається, — вона явно не схвалювала всіляких флегматиків. — Не затримуй мене. Я вже починаю оформляти медичну карту. Як її прізвище?

— В тому-то й справа, — сказав молодий лікар, — що у неї амнезія. Не пам’ятає вона нічого. Слухайте, а раптом в її сумочці є документи? Давайте подивимось.

— Вчасно згадав, — фиркнула медсестра. — А я вже хотіла пломбувати сумку й валізу та передавати їх в камеру схову.

— Так ви ж теж мусите на бирці вказати прізвище!

— Та отож, — медсестра шпарко взялася переглядати сумочку. — Новенька, — коментувала вона. — Ще пахне магазином. Документів немає, зате грошенят тут до дідька, аж страшно!

— Не забувайте, що я відповідаю за схоронність речей привезеної пацієнтки. В такому разі, мабуть, доведеться скласти їх опис і акт передачі.

— Злякався? Нічого тут вошколупитися з описом, достатньо буде завізувати бирку на пару, — розсудила жінка.

— Тоді прошу нічого зайвого не чіпати, — попередив лікар.

— Ох-ох-ох! — медсестра взялася продивлятися валізку. — Так і є, тут лежить її стара сумочка, менша за розміром і доволі пошарпана. Ага, ось і документи. Проталіна Тетяна Іванівна, дамочка зі Славгорода, вулиця Бузкова, дім дев’ять. Записав?

— Записав, пломбуйте речі. Я почекаю, а потім розпишуся на бирці.

***

— Аварія? — проглядаючи наступного дня історії хвороби новоприбулих, запитав лікар реанімаційного відділення. — Так, травма без ушкодження кісток, прооперована вчора, зліквідовано розриви м’язів і підшито шкіру обличчя, супутній струс мозку і… О, амнезія! Цього ще не вистачало.

— Минеться, це тимчасове явище. Шок, — заспокоїв його колега, який курирував палати реабілітації хворих. — Запиши консультацію психотерапевта. Не вперше нам.

Наступного дня дівчина розповідала психотерапевту, що кудись направлялася, може, її хтось віз додому, а може, вона з кимсь їхала в гості. Чому таке припускає? Тому що весь час поряд неї хтось був, хто добре до неї ставився. Потім, кажуть, була аварія. Аварію вона не пам’ятає, але вірить сказаному, бо отямилася лежачою на землі біля нерухомої закривавленої дівчини. І намагалася їй допомогти, хотіла відтягти в безпечне місце. Пам’ятає, що вона чогось дуже боялася, прагла кудись сховатися, од чогось убезпечитися. Може, раз це була аварія, вона боялася вибуху і втікала од нього?

Літня жінка, сухувата, невисока, зі спокійними очима, уважно слухала ту розповідь. Вона бачила, що в хворій живуть тільки відчуття, а знання зникли.

— Що ви відчували? — запитала психотерапевт, стимулюючи єдиний канал інформації, що не давав збоїв у роботі.

— Коли? — уточнила хвора.

Бач, тямуща людина, обережна, про себе відзначила лікарка й схвально кивнула хворій. Чи відповідальна?

— Взагалі які свої відчуття ви пам’ятаєте?

— Тривогу, а ще відчувала, що маю про когось дбати, було бажання кудись утекти чи сховатись, не відступав ляк перед якоюсь зустріччю, — відповідала вона.

— А ім’я Проталіна Тетяна Іванівна вам нічого не нагадує?

— Знайоме ім’я… Я чула його багато разів. Це я?

— Так.

— А хто та дівчина, що виявилася поряд зі мною?

— Оце і нам хотілося б знати. Мене просили уточними у вас.

— Не пам’ятаю…

— Тоді вам немає про що турбуватися, адже у неї є рідні чи знайомі, співробітники нарешті, які її хватяться й знайдуть, де вона є. Адже про аварію у вашому селі вже всі знають. Я ось про що розмірковую, ви уявляєте, де працювали, чим займалися, яким було ваше оточення?

Дівчина повела оком кудись убік, часто заблимала повіками. Затим закусила губу.

— Здається, навколо мене завжди було багато людей, — знову продемонструвала вона те, що пам’ятає емоційний фон, свої настрої, але не більше. — Може я в магазині працювала? Підкажіть, будь ласка, я так швидше згадаю, ви ж, напевне, вже знаєте все про мене.

— Атож, знаємо. Гаразд, я впевнена, що відчуття, які зараз у вас переважають, призведуть до відновлення пам’яті. Тому не бачу перешкод до того, щоб підказати правильну відповідь. Ви працювали в школі, бібліотекаркою.

— А-а…

— Розчарувалися?

— Ні, це мені підходить.

— На сьогодні досить. Скоро вас переведуть в загальну палату, лікар дозволить бачитися з відвідувачами, тоді до вас прийдуть рідні, друзі, а з їхньою допомогою ви повністю відновитеся. Одужуйте!

— До побачення, — хвора провела очима лікарку, подивилася на приєднану до руки крапельницю й закрила очі, щоб поспати.

Психоаналітик покинула палату й енергійно зайшла в ординаторську. Тут виявилося пусто. Шкода, а їй хотілося поговорити з лікуючим хірургом, повідомити йому свої враження від консультованої. Просто тепер доведеться більше написати в історії хвороби. Лікарка впоралася з цим, прописавши традиційні для такого випадку ліки, а потім повагалася і додала ноофен і вітаміни в таблетках. Насамкінець підкреслила, що у хворої збереглися деякі канали пам’яті, тому за психогенними показниками їй рекомендовано чути розповіді про своє минуле, бачитися з колегами, друзями, і це дозволить прискорити позитивний наслідок. Причому десь за два дні до того, як дозволити відвідини, рекомендовано дати їй на ознайомлення особисті речі. У комплексі це допоможе хворій адаптуватися до нинішнього стану, а затим почати зворотній процес — відновлення забутого за допомогою спілкування.