...Знову на далекій міській башті за перевалом дзвенить мідь: то б'є годинник. Північна тьма. В шляхетний дім ледве доноситься глуха канонада. Передають у телефон: наші пішли в контратаку. За портьєрою в скляних дверях стоїть заграва: то за дальніми кучугурами горять села, горять степи й виють на пожар собаки по закутках міських підворіть. В городі тиша й мовчазний передзвін серць.

       ....Доктор Тагабат нажав кнопку.

       Тоді льокай приносить на підносі старі вина. Потім льокай іде, і тануть його кроки, віддаляються по леопардових міхах.

       Я дивлюсь на канделябр, але мій погляд мимоволі скрадається туди, де сидить доктор Тагабат і вартовий. В їхніх руках пляшки з вином, і вони його п'ють пожадливо, хижо.

       Я думаю "так треба".

       Але Андрюша нервово переходить із місця на місце і все поривається щось сказати. Я знаю, що він думає: він хоче сказати, що так нечесно, що так комунари не роблять, що це - бакханалія і.т. д. і т. п.

       Ах, який він чудний, цей комунар Андрюша!

       Але, коли доктор Тагабат кинув на оксамитовий килим порожню пляшку й чітко написав своє прізвище під постановою -

       - "розстрілять",-

       мене раптово взяла розпука. Цей доктор із широким лобом і білою лисиною, з холодним розумом і з каменем замість серця,- це ж він і мій безвихідний хазяїн, мій .звірячий інстинкт. І я, главковерх , чорного трибуналу комуни,- нікчема в його руках, яка віддалася на волю хижої стихії.

       "Але який вихід?"

       - Який вихід?? - І я не бачив виходу.

       Тоді проноситься переді мною темна історія цивілізації, і бредуть народи, і віки, і сам час...

       - Але я не бачив виходуі

       Воістину правда була за доктором Тагабатом.

       ...Андрюша поспішно робив свій хвостик під постановою, а дегенерат, смакуючи, вдивлявся в літери.

       Я подумав: "коли доктор - злий геній, зла моя воля, тоді дегенерат є палач із гільйотини".

       Але я подумав:

       - Ах, яка нісенітниця! Хіба він палач? Це ж йому, цьому вартовому чорного трибуналу комуни, в моменти великого напруження я складав гімни.

       І тоді відходила, удалялась од мене моя мати - прообраз загірної Марії, і застигала, у тьмі чекаючи.

       ...Свічі танули.

       Суворі постаті князя й княгині пропадали в синім тумані цигаркового диму.

       ...До розстрілу присуджено,

       - шість!

       Досить! На цю ніч досить!

       Татарин знову тягне своє азіятське: "ала-ла-ла". Я дивлюся на портьєру, на заграву в скляних дверях.- Андрюша вже зник. Тагабат і вартовий п'ють старі вина. Я перекидаю через плече мавзер і виходжу з княжого дому. Я йду по пустельних мовчазних вулицях обложеного міста.

       Город мертвий. Обивателі знають, що нас за три-чотири дні не буде, що даремні наші контратаки: скоро зариплять наші тачанки в далекий сіверкий край. Город причаївся. Тьма.

       Темним волохатим силуетом стоїть на сході княжий маєток, тепер - чорний трибунал комуни.

       Я повертаюсь і дивлюсь туди, і тоді раптом згадую, що шість на моїй совісті.

       ...Шість на моїй совісті?

       Ні, це неправда. Шість сотень,

       шість тисяч, шість мільйонів -

       тьма на моїй совісті!!!

       - Тьма?

       І я здавлюю голову.

       ...Але знову переді мною проноситься темна історія цивілізації, і бредуть народи, і віки, і сам час...

       Тоді я, знеможений, похиляюсь на паркан, становлюся на коліна й жагуче благословляю той момент, коли я зустрівся з доктором Тагабатом і вартовим із дегенеративною будівлею черепа. Потім повертаюсь і молитовне дивлюся на східний волохатий силует.

       ...Я гублюсь у переулках. І нарешті виходжу до самотнього домика, де живе моя мати. У дворі пахне м'ятою. За сараєм палахкотять блискавиці й чути гуркіт задушеного грому.

       Тьма!

       Я йду в кімнату, знімаю мавзера й запалюю свічу.

       ...- Ти спиш?

       Але мати не спала.

       Вона підходить до мене, бере моє стомлене обличчя в свої сухі старечі долоні й схиляє свою голову на мої груди. Вона знову каже, що я, її м'ятежний син, зовсім замучив себе.

       І я чую на своїх руках її хрустальні росинки.

       Я:

       - Ах, як я втомився, мамо!

       Вона підводить мене до свічі й дивиться на моє зморене обличчя. Потім становиться біля тусклої лампади й зажурено дивиться на образ Марії.- Я знаю: моя мати і завтра піде в манастир: їй незносні наші тривоги й хиже навколо.

       Але тут же, дійшовши до ліжка, здригнув:

       - Хиже навколо? Хіба мати сміє думати так? Так думають тільки версальці!

       І тоді, збентежений, запевняю себе, що це неправда, що ніякої матері нема переді мною, що це не більше, як фантом.

       - Фантом? - знову здригнув я.

       Ні, саме це - неправда! Тут, у тихій кімнаті, моя мати не фантом, а частина мого власного злочинного "я", якому я даю волю. Тут, у глухому закутку, на краю города, я ховаю від гільйотини один кінець своєї душі.

       І тоді в тваринній екстазі я заплющую очі і, як самець напровесні, захлинаюсь і шепочу.

       - Кому потрібно знати деталі моїх переживань? Я справжній комунар. Хто посміє сказати інакше? Невже я не маю права відпочити одну хвилину?

       Тускло горить лампада перед образом Марії. Перед лампадою, як різьблення, стоїть моя зажурна мати. Але я вже нічого не думаю. Мою голову гладить тихий голубий сон.

       II

       ...Наші назад: з позиції на позицію: на фронті - паніка, в тилу - паніка. Мій батальйон напоготові. За два дні я й сам кинусь у гарматний гул. Мій батальон на підбір: це юні фанатики комуни.

       Але зараз я не менше потрібний тут. Я знаю, що таке тил, коли ворог під стінами города. Ці мутні чутки ширяться з кожним днем і, як змії, розповзлись по вулицях. Ці чутки мутять уже гарнізонні роти.