Мені доносять:

       - Ідуть глухі нарікання.

       - Може спалахнути бунт.

       Так! Так! Я знаю: може спалахнути бунт, і мої вірні агенти ширяють по заулках, і вже нікуди вміщати цей винний і майже невинний обивательський хлам.

       ...А канонада все ближче й ближче. Частіш гонці з фронту. Хмарами збирається пил і стоїть над городом, покриваючи мутне вогняне сонце. Зрідка палахкотять блискавиці. Тягнуться обози, кричать тривожно паровики, проносяться кавалеристи.

       Тільки біля чорного трибуналу комуни стоїть гнітюча мовчазність.

       Так:

       будуть сотні розстрілів, і я остаточно збиваюся з ніг!

       Так:

       вже чують версальці, як у гулкій і мертвій тиші княжого маєтку над городом спалахують чіткі й короткі постріли; версальці знають:

       - Штаб Духоніна!

       ...А ранки цвітуть перламутром і падають вранішні зорі в туман дальнього бору.

       ...А глуха канонада росте.

       Росте передгроззя: скоро буде гроза.

       ...Я входжу в княжий маєток.

       Доктор Тагабат і вартовий п'ють вино. Андрюша похмурий сидить у кутку. Потім Андрюша підходить до мене й наївно печально каже:

       - Слухай, друже! Одпусти мене!

       Я:

       - Куди?

       Андрюша:

       - На фронт. Я більше не можу тут.

       Ага! Він більше не може! І в мені раптом спалахнула злість. Нарешті прорвалось. Я довго стримував себе.- Він хоче на фронт? Він хоче подалі від цього чорного брудного діла? Він хоче витерти руки й бути невинним, як голуб? Він мені віддає "своє право" купатися в калюжах крови?

       Тоді я кричу:

       - Ви забуваєтесь! Чуєте?.. Коли ви ще раз скажете про це, я вас негайно розстріляю.

       Доктор Тагабат динамічно:

       - Так його! так його! - і покотив регіт по пустельних лабіринтах княжих кімнат.- Так його! так його!

       Андрюша знітився, зблід і вийшов із кабінету.

       Доктор сказав:

       - Точка! Я відпочину! Працюй ще ти!

       Я:

       - Хто на черзі?

       - Діло № 282.

       Я:

       - Ведіть.

       Вартовий мовчки, мов автомат, вийшов із кімнати.

       (Так, це був незамінимий вартовий: не тільки Андрюша - і ми грішили: я й доктор. Ми часто ухилялися доглядати розстріли. Але він, цей дегенерат, завше був солдатом революції, і тільки тоді йшов з поля, коли танули димки й закопували розстріляних).

       ...Портьєра роздвинулась, і в мій кабінет увійшло двоє: женщина в траурі й мужчина в пенсне. Вони були остаточно налякані обстановкою: аристократична розкіш, княжі портрети й розгардіяш - порожні пляшки, револьвери й синій цигарковий дим.

       Я:

       - Ваша фамілія?

       Зет!

       - Ваша фамілія?

       - Ігрек!

       Мужчина зібрав тонкі зблідлі губи і впав у безпардонно-плаксивий тон: він просив милости. Женщина втирала платком очі.

       Я:

       - Де вас забрали?

       - Там-то!

       - За що вас забрали?

       - За те-то!

       Ага, у вас було зібрання! Які можуть бути зібрання в такий тривожний час уночі на приватній квартирі?

       Ага, ви теософи! Шукаєте правди!.. Нової? Так! Так!.. Хто ж це?.. Христос?.. Ні?.. Інший спаситель світу?.. Так! Вас не задовольняє ні Конфуцій, ні Лаотсе, ні Будда, ні Магомет, ні сам чорт!.. Ага, розумію: треба заповнити порожнє місце...

       Я:

       - Так по-вашому, значить, назрів час приходу Месії?

       Мужчина й женщина:

       - Так!

       Я:

       - Ви гадаєте, що цей психологічний кризис треба спостерігати і в Європі, і в Азії, і по всіх частинах світу?

       Мужчина й женщина:

       - Так!

       Я:

       - Так якого ж ви чорта, мать вашу перетак, не зробите цього Месію з "чека"?

       Женщина заплакала. Мужчина ще більше зблід. Суворі портрети князя й княгині похмуро дивились із стін. Доносилась канонада й тривожні гудки з вокзалу. Ворожий панцерник насідає на наші станції - передають у телефон. З города долітає гамір: грохотали по мостовій тачанки.

       ...Мужчина впав на коліна й просив милости. Я з силою штовхнув його ногою - і він розкинувся горілиць.

       Женщина приложила траур до скроні і в розпуці похилилася на стіл.

       Женщина сказала глухо й мертво:

       - Слухайте, я мати трьох дітей!..

       Я:

       - Розстрілять!

       Вмить підскочив вартовий, і через півхвилини в кабінеті нікого не було.

       Тоді я підійшов до столу, налив із графина вина й залпом випив. Потім положив на холодне чоло руку й сказав:

       - Далі!

       Увійшов дегенерат. Він радить мені одложити діла й розібрати позачергову справу:

       - Тільки-но привели з города нову групу версальців, здається, всі черниці, вони на ринку вели одверту агітацію проти комуни.

       Я входив у роль. Туман стояв перед очима, і я був у тім стані, який можна кваліфікувати, як надзвичайний екстаз.

       Я гадаю, що в такім стані фанатики йшли на священну війну.

       Я підійшов до вікна й сказав:

       - Ведіть!

       ...В кабінет увалився цілий натовп черниць. Я цього не бачив, але я це відчував. Я дивився на город. Вечоріло - Я довго не повертався, я смакував: всіх їх через дві години не буде! - Вечоріло.- І знову передгрозові блискавиці різали краєвид. На дальному обрії за цегельнею підводились димки. Версальці насідали люто й яро - це передають у телефон. На пустельних трактах зрідка виростають обози й поспішно відступають на північ. В степу стоять, як дальні богатирі, кавалерійські сторожові загони.