І сестру його я також побачив. Тепер вона стала чимось більшим, ніж просто ім’ям у старанно написаному творі, де якась безлика дівчинка любила збирати квіти і ставити їх у вази. Іноді я лежав без сну, думаючи про те, як вона чекає свого виходу на «каверзи або ласощі» у костюмі принцеси Літоосінь Зимавесна. Якщо я щось не зроблю, цього ніколи не трапиться. На неї чекає труна, і то вже після того, як вона програє довгу й безплідну битву за своє життя. Труна чекала й на її матір, імені котрої я все ще не знав. І на Троя. І на Артура, знаного як Тугга.

Якщо я дозволю цьому трапитися, я не уявляв, як сам потім зможу жити далі. Тож я й залишився, хоча це було нелегко. І кожного разу, коли я думав про те, що доведеться пройти крізь подібне знову, в Далласі, мій розум ціпенів ледь не до повного блокування. Врешті я переконав себе, що в Далласі не буде так, як у Деррі. Бо нема іншого такого місця на землі, як Деррі.

То як же тоді вам про це розповісти?

У своєму вчительському житті я звик наголошувати на простоті. Хоч у художніх, хоч в документальних творах, важить тільки одне питання й існує лиш одна на нього відповідь. « Що відбувалося?»— питає читач. « Ось що відбувалося, — відповідає автор. — Таке… й таке… а ще ось таке». Тримайтеся простоти. Це єдиний надійний шлях досягти мети чи потрапити додому.

Отже, я намагатимуся, хоча ви повсякчас мусите пам’ятати, що в Деррі реальність — це тонка кірка криги поверх глибокого озера з темною водою. А все ж таки: що відбувалося?

Ось що відбувалося. Таке. І таке. А ще ось таке.

У п’ятницю, на другий мій повний день у Деррі, я пішов до маркету «Централ-стрит». Я дочекався п’ятої години дня, бо гадав, що саме в цей час там буде найбільше народу — кінець кінцем, п’ятниця — день зарплати, а для багатьох мешканців Деррі (тут я маю на увазі дружин, одним з правил життя яких у 1958 році було «чоловіки не ходять на закупи по харчі») це означало день покупок. Серед великої кількості покупців мені буде легше загубитися. Я сходив до «В. Т. Гранта» [190], де поповнив свій гардероб штанами з саржі й синіми робочими сорочками. Згадавши Безпідтяжка з його приятелями перед «Тьмяним срібним доларом», я також купив собі бутси «Росомаха» [191]. Дорогою до маркету я періодично буцав бордюр, доки не подряпав їм трохи носаки.

У маркеті, як я й сподівався, люду було без ліку, черги стояли до всіх трьох кас, а проходи були заповнені жінками, котрі штовхали поперед себе візки. Ті кілька чоловіків, яких я там побачив, носили тільки кошики, отже, я й собі взяв такий. Поклав туди пакет яблук (дошкульно дешевих) і пакет помаранчів (майже так само дорогих, як і в 2011-му). Під моїми ногами рипіла наваксована дерев’яна підлога.

А чим же саме займається містер Даннінг у маркеті «Централ-стрит»? Беві-з-греблі цього не сказала. Він не менеджер; погляд у засклену кабінку зразу за овочевою секцією виявив сивочолого джентльмена, котрий міг бути для Еллен Даннінг хіба що дідом, але аж ніяк не батьком. І на столі в нього стояла табличка з іменем М-Р КЕРРІ.

Ідучи поза задніми відділами супермаркету, повз молочну секцію (там мене причарував плакат із закликом: ВИ КУШТУВАЛИ ВЖЕ ЙОГУРТ? ЯКЩО ЩЕ НІ, ВІН ВАМ ПОЛЮБИТЬСЯ), я почув сміх. Сміх жіночий, того вмент упізнаваного характеру «ох, ви ж і пустун». Я завернув до найдальшого проходу і побачив там виводок жінок, одягнених загалом у тому ж стилі, що й ті леді у «Кеннебекській фруктовій», вони купчилися біля м’ясного прилавку. М’ЯСНИЙ ВІДДІЛ — було написано вручну на дерев’яній табличці, що на декоративних хромованих ланцюгах висіла вгорі. А нижче: ВИРІЗКА ДОМАШНЬОГО ҐАТУНКУ. А в самому низу: ФРЕНК ДАННІНГ, СТАРШИЙ РІЗНИК.

Іноді життя відхаркується такими збігами, які жоден белетрист не наважиться копіювати.

Саме Френк Даннінг особисто й доводив тих леді до сміху. Схожість між ним і прибиральником, котрому я за програмою ЗОР викладав курс англійської мови, була такою разючою, що аж лячною. Він виглядав точнісіньким Гаррі, хіба що волосся в цій його версії було майже цілком чорним, а не ледь не повністю сивим, а делікатну, злегка спантеличену усмішку тут замінював масний вищир ловеласа. Воно й недивно, що всі ці леді так збуджено тремтіли. Навіть Беві-з-греблі вважала його приязним котиком-воркотунчиком, а чом би й ні? Їй усього років дванадцять або тринадцять, але ж вона жінка, а Френк Даннінг звабник. І він про себе це добре знає. Мусили бути поважні причини, щоби квіт жіноцтва Деррі витрачав зарплатні чеки своїх чоловіків у центральному маркеті, а не в трохи дешевшому «Ей & Пі» [192], і одну з тих причин я мав перед очима. Містер Даннінг був вродливий, містер Даннінг був одягнений у такий чистесенький, що аж боляче дивитися, білий халат (трішечки поцяткований кров’ю на манжетах, але ж він різник врешті-решт), на містерові Даннінгу була елегантна біла шапочка, яка виглядала чимсь середнім між ковпаком шеф-кухаря й артистичним беретом. Вона трішечки нависала йому над одною бровою. Ікона стилю, їй-богу.

Взагалі й зокрема, містер Френк Даннінг з його рожевими, чисто виголеними щоками й бездоганно підстриженим чорним волоссям був Божим дарунком Маленькій Жіночці. Я наблизився до прилавку, коли, перев’язавши шматком шпагату, що звисав зі шпинделя поряд з терезами, пакунок м’яса, він якраз розгонисто писав на ньому ціну своїм чорним маркером. А тоді вручив пакунок леді літ п’ятдесяти, одягненій в уквітчаний великими рожевими трояндами домашній халат, нейлонові панчохи зі швами й з рум’янцем школярочки на щоках.

— Ось, тримайте, пані Лівеск, ваш фунт тоненько порізаної німецької болоньї, — перехилився він конфіденційно через прилавок, достатньо наблизившись, щоби пані Лівеск (і всі решта пані також) змогла дочути чарівливий аромат його одеколону. Цікаво, чи не «Аква Вельва», той самий бренд, що у Фреда Тумі? Я подумав, що навряд. Я подумав, що такий звабник, як Френк Даннінг, використовує щось бодай трішечки, але дорожче. — Ви знаєте, яка проблема з німецькою болоньєю?

— Ні, — відповіла вона дещо протяжно, так що прозвучало це, як «ні-і-і». Решта дам затрепетали в очікуванні.

Даннінг коротко глипнув на мене і не побачив нічого вартого його уваги. Коли він перевів очі на пані Лівеск, вони в нього знов набули тієї патентованої осяйності.

— За годину після того, як ви скуштували ковбаски, ви прагнете її ще дужче.

Я не певен, щоб геть усі леді це зрозуміли, але вони всі там аж запищали від захвату. Даннінг ласкаво відпустив пані Лівеск і, коли я вже був за межею чутності, звернув свою увагу до пані Бові. Котра також не менш вдячно її сприйматиме, я не мав щодо цього сумнівів.

«Він люб’язний чоловік. Завжди жартує про те й се».

Але цей люб’язний чоловік мав холодні очі. Коли він спілкувався зі своїм дамським гаремом, вони були блакитними. Але коли він звернув свою увагу на мене — хоч і на коротку мить, — я міг би заприсягтися, що його очі стали сірими, кольору води під небом, з якого ось-ось почне падати сніг.

Маркет закривався о 18:00, а коли я зі своїми скромними покупками звідти вийшов, було тільки двадцять хвилин по п’ятій. Зразу за рогом на Вітчем-стрит містилась закусочна. Я замовив гамбургер, содову з сиропом кока-кола і кусень шоколадного торта. Торт смакував фантастично — справжній шоколад, справжні вершки. Його смак затоплював мені рот так само, як смак кореневого пива Френка Анічетті. Я тягнув час якомога довше, а вже потім побрів до каналу, де стояло кілька лавок. Звідти також відкривався вид — вузький, проте адекватний — на «Централ-стрит». Шлунок у мене був повний, та проте я з’їв один з куплених помаранчів, кидаючи шматочки його шкірки через бетонний парапет і дивлячись, як вода відносить їх геть.