Акурат о шостій погасли лампи у великих передніх вітринах маркету. За чверть години вийшли останні дами, тягнучи свої великі сумки, хто в бік Горбатого пагорба, хто до пофарбованих білими смугами телефонних стовпів при зупинці. Під’їхав автобус із написом на шильді КІЛЬЦЕВИЙ ЗА ЄДИНУ ПЛАТУ і всіх забрав. За чверть до сьомої почали виходити працівники маркету. Останніми з’явилися менеджер містер Керрі й Даннінг. Потиснувши одне одному руки, вони розійшлися в різні боки, Керрі у провулок між маркетом і сусідньою взуттєвою крамницею, де, мабуть, стояла його машина, а Даннінг до автобусної зупинки.

На той час там стояло лише двоє людей, і я не схотів до них приєднуватися. Завдяки односторонній схемі дорожнього руху в Нижньому місті, я й не мусив цього робити. Натомість я пішов до іншого смугастого стовпа, того, що вигідно стирчав біля кінотеатру «Стренд», де наразі на подвійному сеансі демонструвалися «Автоматник Келлі»та «Дівчина з виправної колонії»(афіша обіцяла КАРКОЛОМНІ ПРИГОДИ) [193], і чекав там разом з кількома роботягами, котрі теревенили про ймовірні результати майбутніх матчів Світової серії. Багато чого я міг би розповісти їм на цю тему, але тримав рот на замку.

Під’їхав і зупинився проти маркету «Централ-стрит» міський автобус. Даннінг сів до нього. Автобус, з’їхавши вниз із пагорба, зупинився біля кінотеатру. Я почекав, поки першими ввійдуть роботяги, щоби побачити, скільки вони кладуть у причеплений на жердині біля сидіння водія монетоприймач. Почувався я, немов якийсь космічний прибулець в науково-фантастичному кінофільмі, з тих, що намагаються замаскуватися під землян. Дурня якась — я ж усього лиш бажав проїхатися на міському автобусі, а не знищити смертоносними променями Білий дім, — але моє самовідчуття на це не зважало.

Один із тих парубків, що увійшли поперед мене, коротко показав усім канарково-жовтий проїзний квиток, від чого в мене промайнула згадка про Жовту Картку. Інші клали до монетоприймача по п’ятнадцять центів, той клацав і дзенькав. Я зробив так само, хоча в мене це забрало трохи більше часу, оскільки дайм був пристав мені до спітнілої долоні. Мені здавалося, всі очима вп’ялися в мене, але, піднявши голову, я побачив, що пасажири хто читає собі газету, а хто просто бездумно дивиться у вікно. У салоні автобуса було важко дихати від сіро-блакитного диму.

Френк Даннінг сидів майже посередині, праворуч, зараз на ньому були явно зшиті на замовлення сірі штани, біла сорочка й темно-синя краватка. Елегантний. Він заклопотано підкурював собі сигарету і не подивився на мене, коли я пройшов повз нього, щоб зайняти місце в кінці салону. Автобус зі стугонінням прокрутився по лабіринту односторонніх вуличок Нижнього міста, а тоді поліз угору Горбатим пагорбом на Вітчем-стрит. Щойно ми опинилися серед житлової забудови західного берега, пасажири почали виходити. Там були тільки чоловіки; жінкам, мабуть, належало вже бути вдома, розкладати по місцях свої покупки або подавати вечерю на стіл. Автобус пустів, а Френк Даннінг продовжував сидіти на місці, курив собі сигарету. Я гадав, чи не виявимося ми з ним врешті-решт останньою парою пасажирів.

Дарма хвилювався. Коли автобус завернув до зупинки на розі Вітчем-стрит та авеню Милосердя (у Деррі також були авеню Віри й Надії, як я потім дізнався), Даннінг кинув сигарету на підлогу, розчавив її підошвою черевика і підвівся зі свого сидіння. Він легко рушив проходом, не тримаючись за поручні салону, а лише похитуючись у такт з рухами автобуса, який уже стишував швидкість. Деякі чоловіки не втрачають юнацької грації аж до порівняно пізнього періоду життя. Либонь, Даннінг був одним з таких. З нього вийшов би пречудовий свінговий танцівник.

Він плеснув по плечі водія автобуса і почав розповідати тому якийсь анекдот. Оповідка виявилася короткою, і більшість її потонула серед шипіння пневматичних гальм, але я вловив фразу «троє чорнозадих застрягли в ліфті»і вирішив, що це не той анекдот, який би він розповів своєму гарему в домашніх халатах. Водій вибухнув сміхом, а потім потягнув довгий хромований важіль і відчинилися двері.

— Побачимося у понеділок, Френку, — промовив він.

— Якщо потік не підніметься, — відповів Даннінг і, збігши з двох сходинок, перестрибнув через трав’яну смугу й опинився на хіднику.

Я побачив, як грайнули м’язи під його напнутою сорочкою. Чи могла мати проти нього якісь шанси жінка й четверо дітей? «Небагато», — майнула в мене перша думка, але вона була хибною. Правильна відповідь була: ніяких.

Уже віддаляючись в автобусі, я встиг побачити, як Даннінг зійшов по сходах першої будівлі на розі авеню Милосердя. Там на широкому передньому ґанку сиділи в кріслах-гойдалках близько десятка чоловіків і жінок. Кілька з них привітали різника, котрий почав з ними ручкатися, мов політик, котрий прибув туди з візитом. Будівля була триповерховою, в новоанглійському вікторіанському стилі, з вивіскою на піддашші ґанку. Мені якраз вистачило часу, щоб її прочитати:

Під цією великою вивіскою, на гачках, висіла менша, помаранчевого кольору, з написом: МІСЦЬ БРАК.

Через дві зупинки я теж залишив автобус. Подякувавши водію й почувши у відповідь якесь глухе гарчання. Це, як я дедалі переконувався, правило в Деррі за чемний тон. Якщо ви, звісно, не мали в запасі пари анекдотів про чоронозадих, котрі застрягли в ліфті, або про польський військово-морський флот.

Не поспішаючи, я вирушив назад у бік міста, зробивши гак у два квартали, щоб не проходити повз заклад Едни Прайс, де на ґанку після вечері зібралися його мешканці, точно, як в якійсь з тих історій Рея Бредбері [194]про буколічне містечко Грінтаун в Іллінойсі. А хіба Френк Даннінг не нагадує одного з тих добрих людей? Авжеж, ще й як. Але ж у Грінтауні Рея Бредбері також були свої приховані жахи.

«Цей люб’язний чоловік більше не живе зі своєю сім’єю», — сказав Річі-з-рівчака, і це виявилося чистісінькою правдою. Цей люб’язний чоловік жив у мебльованій квартирі, в готелику, де, схоже, всі вважали його парубком не менш блискучим, ніж у котика яйця.

Я розсудив, що готелик пані Прайс міститься не далі як за п’ять кварталів на захід від будинку № 379 по Кошут-стрит, а можливо, й ще ближче. Чи сидить Френк Даннінг, після того, як решта тамтешніх насельців вляжуться спати, у своїй орендованій кімнаті, дивлячись у східному напрямку, немов якийсь з тих вірних, котрі моляться, обернувшись в бік Мекки? А якщо так, то чи робить він це з тією своєю усмішкою «здоров, славно тебе бачити» на обличчі? І чи блакитні в нього тоді очі, а чи стають холодними й задумливо-сірими? Як він пояснює те, що полишив свою сім’ю, свій дім, тим людям, разом з котрими він дихає вечірнім повітрям на ґанку в Едни Прайс? Чи є в нього якась історія, де його дружина або трохи чокнута, або повна мерзотниця? Я гадав, що так. А чи вірять цій історії люди? Відповідь на це здавалася легкою. Наразі нема жодної різниці, коли про таке йдеться, хай буде це 1958, 1985 чи 2011 рік. В Америці, де оболонка завжди сприймалася за сутність, люди завжди вірять таким парубкам, як Френк Даннінг.

Наступного вівторка містер Джордж Емберсон винайняв собі квартиру, про яку оголошення у «Деррі Ньюз»повідомляло: «Напівумебльована, в гарному районі», а в середу сімнадцятого вересня він туди вже переїхав. Прощавай, «Таун Хаус», привіт Гаррис-авеню. Я прожив у 1958 році тиждень, і вже почав почуватися там якщо не комфортно, то в цілому природно.

Напівумеблювання складалося з ліжка (на якому був трохи поплямований матрац, але не було простирадла), дивана, кухонного стола, під одну ніжку котрого треба було щось підкладати, щоб він не хитався, та єдиного стільця з жовтим пластиковим сидінням, яке, неохоче відпускаючи зад твоїх штанів, видавало дивне «цмок». Були також там пічка й торохкотливий холодильник. У кухонній комірчині я знайшов і прилад для кондиціонування повітря: вентилятор «Дженерал електрик» з обстріпаним штепселем, що мав абсолютно смертоносний вигляд.