Млявий і бездіяльний від природи, ще не бачачи ворога, він уже боявся його. Із сумом уявив себе в ролі головнокомандувача: повсякденні тривоги й переїзди, походи та бої, відсутність звичних розкошів, якими було сповнене його життя у Відні, в імператорському палаці… Ні, ні! Це не для нього! Йому не потрібна слава воїна – йому потрібний спокій, потрібна упевненість, що турецька шабля чи татарський аркан не торкнуться його шиї, потрібна м'яка перина під боком і вишукана кухня, потрібна, врешті, повсякденна ласка молодої, нині вагітної дружини, імператриці Елеонори… Навіщо йому головнокомандування?

Поволі, поки їхав полем і, дивлячись на солдатів, уявляв, як багато з них через кілька днів чи тижнів лежатимуть десь мертві, переконувався, що його місце не тут, що найкраще буде негайно, не чекаючи нападу Кара-Мустафи, передати верховне керівництво військами комусь іншому, а самому пересидіти цей неспокійний час у своєму прекрасному благословенному Відні.

Але кому? Герцогу Аренбергу? Людовіку Савойському? Графу Штаренбергу? Чи генералові Капрарі?

Ні, ні один з них не підходить! Він вибере найдостойнішого – герцога Карла Лотарінгського, цього мужнього сорокарічного фельдмаршала, досвідченого полководця, що держить сестру імператора. Війна – це його ремесло. Хай він і керує військом! Аж поки не прибуде Ян Собеський, що за договором мас бути головнокомандувачем об'єднаними силами коаліції. Якщо він переможе – слава так чи інакше належатиме імператорові. Якщо програє кампанію – буде на кого звалити вину за поразку…

Так думаючи і все зважуючи, Леопольд об'їхав полки і раптом круто повернув назад. Почет був здивований: це виходило за рамки церемоніалу.

Тим часом імператор зупинився перед військами, підкликав до себе Карла Лотарінгського і голосно, щоб чули не тільки генерали з почту, а й солдати та офіцери, сказав:

– Герцог, майн лібер, я вручаю вам владу над моїм військом. Від цієї хвилини ви головнокомандувач. У ваших руках – доля імперії!

Карл був вражений цією несподіваною заявою, але вигляду не подав. Тільки поштиво схилив у поклоні голову.

– Дякую за високу честь, мій імператоре! Моє уміння і моє життя кладу до ніг вашої імператорської величності!

– Віват! Віват! – пролунало над військом. Леопольд милостиво поплескав знаменитого полководця по плечу і від'їхав з ним убік.

– Герцог, майн лібер, я наказую вам виступити з військом до Нойгейзелл і взяти цю фортецю, щоб перетнути шлях туркам до нашої столиці.

– Слухаюсь, мій імператоре!

– А я сьогодні від'їжджаю до Відня… Бажаю вам успіху, майн лібер!

– Дякую, мій імператоре!

Вони сиділи втрьох у краківському палаці: король Ян, королева Марія-Казимира і королевич Яків Собеський. Вікна були відчинені в сад. Потоки яскравого сонячного проміння вривалися разом із пахощами квітучих яблунь у просторе приміщення.

– Я щойно одержав ще одного листа від імператора Леопольда із запевненням, що він видасть свою дочку від першого шлюбу за Якова, – сказав король. – Породичавшись з імператорським домом, наш син матиме після мене повне право на польську корону… Я – король виборний. Але стану родоначальником спадкової королівської династії Собеських. Польща повинна, зрештою, мати сильну владу! Я скасую право «вето», за яким кожен замурзаний голодранець-шляхтич може своїм єдиним голосом відхилити найкращий закон, і диктуватиму сеймові свою волю. Якщо не пощастить зробити це мені, – зробиш ти. Якове!

– Слухаю, папа! – схилив у поклоні свою красиву голову юний Собеський, вимовляючи останнє слово на французький лад.

– Якщо ми спільно з Австрією і німецькими князівствами переможемо султана, ця перемога безмірно зміцнить моє становище в Польщі й серед інших країн. Вже ніхто не скаже тоді, що я, мов дволикий Янус, одночасно дивлюсь в протилежні боки і дякую двом панам – королеві Людовіку за корону, якою буцімто увінчано мене з його ласки, і папі римському як вірний син католицької церкви…

– Пане Ян, не згадуй короля Людовіка, – заперечила Марія-Казимира. – Ти нічим йому не зобов'язаний. Я не хочу слухати про нього! Той скнара пошкодував для мого батька маркіза д'Ар-кена звання пера Франції, а мені відмовив у королівських почестях, коли я мала відвідати мою колишню батьківщину.

– Більше не буду, Марисенько, заспокойся! – лагідно промовив король, потискаючи тендітну руку дружини.

– А проти папи навіть одним словом не можна обмовлятися, – вставив Яків і почервонів, бо вийшло так, ніби він повчає батька, але старший Собеський зробив вигляд, що сприйняв синові слова як належне, і це підбадьорило Якова. – До того ж папа прислав гроші, щоб ми найняли козаків…

Собеський пожвавішав. Очі його заблищали.

– Дякую, Якове. Ти нагадав мені, що я повинен перевірити, чи від'їхали наші комісари на Україну. – І він погойдав маленьким срібним дзвоником.

Увійшов Таленті, чемно вклонився. Як завжди, акуратно підстрижений, напахчений, в гарно пошитому одязі. Собеський знав, що Таленті, папський ставленик, про все доносить Ватіканові, але терпів його і навіть любив за акуратність, старанність і… відданість оскільки такий, напевне, був наказ єзуїтів – в усьому допомагати королеві.

– Таленті, що чути від Менжинського? Чи він уже добрався до Січі?

– Мій найясніший пане король, Менжинський вирушив на Україну разом зі своїми комісарами. Мені відомо, що він має побувати у Фастові, Немирові, Корсуні та інших містах Правобережжя. А на Січ поїдуть його комісари пани Порадовський і Монтковсь-кий… Остання звістка від них була з Корця… Вся наша надія на козаків. Вони зараз так зубожіли, що за гроші підуть хоч на край світу!

– Не тільки за гроші, пане Таленті, – м'яко заперечив король. – Я знаю козаків: з турками вони ладні битися й задаром бо дуже вже ті допекли їм… Але, звичайно, від плати та військової здобичі не відмовляться. Я теж маю велику надію на них. Інакше ні з ким буде йти в похід!

– Якщо не рахувати загону князя Любомирського… – почав було секретар, але король перебив його.

– Не рахувати. То наймане військо, його утримує австрійська казна.

– Тоді ми зуміли екіпірувати лише чотири тисячі народової кавалерії, ваша вельможність, – не підвищуючи голосу, закінчив Таленті. – Інші кілька тисяч – то обірвані, майже беззбройні хлопи, а не військо.

Собеський гірко усміхнувся, закотив очі під лоба. Сплеснув руками.

– О матка боска! До чого дожилися ми! Польща може виставити супроти такого могутнього ворога лише кілька тисяч воїнів! А де ж шляхта? Де посполите рушення?

– Багато хто з вельможних панів заявляє, що ця війна потрібна одному панові Собеському, тож хай він і воює…

– Одному Собеськомуі Ви чуєте?! – вигукнув король. – Ніби я дбаю тільки про власну безпеку, а не про безпеку всієї Речі По-сполитоїі Будемо сподіватися, що Менжинський набере козаків набагато більше. Прийдуть підкріплення з Білої Русі й Литви… Але ж за угодою Польща повинна виставити сорок тисяч!

– Австрійський посол Зеровський уже запитував, коли ваша вельможність зможе виступити в похід. Цісар жде, що ви прибудете під Відень не пізніше кінця серпня.

– З чим же виступати? – схопився на ноги Собеський. – Піхоти немає!

– Смію зауважити, ваша вельможність, козаки – то найліпші піхотинці, – вставив королевич Яків і знову спалахнув, мов дівчина.

– Так, – погодився король, – але коли ж вони прийдуть? А мені потрібне військо вже сьогодні. Артилерії ми не маємо зовсім. Нашкрябали якихось нікчемних двадцять вісім гармат. Сором який!

– Яне, не хвилюйся. – Підійшла королева і поцілувала Собеського в щоку. – Все владнається… Пан Станіслав обіцяв привести з воєводства Руського ' кілька тисяч вояків…

– Пан Станіслав, пан Станіслав! – люто вигукнув король, зачеплений за живе згадкою дружини про її, як подейкують, коханця. – Яблоновський на сеймі, пані, наклав у штани, то тепер старається… Але його дві чи три тисячі – то мала допомога королеві польському!

Ображена Марися надула губки. Почервоніла.