– Фе, пане! Що за хлопські вислови вживаєте ви при дамі! Собеський схаменувся і ласкаво поплескав дружину по щічці.

– Перепрошую, хай пані не ображається: мені зараз нелегко… Щоб зам'яти незручність, на допомогу поспішив Таленті.

– Ваша королівська ясновельможність, папський нунцій Паллавічіні передав думку папи про потребу залучити до коаліції Російську державу…

Собеський здивовано підвів брови. Ця звістка вразила його.

– Ось як! Наскільки я пам'ятаю, папський Рим завжди був проти союзу наших двох держав. Коли до Варшави прибули московські посли, папський нунцій зробив усе можливе, щоб переговори були зірвані.

– А тепер папа Інокентій думає інакше, ваша вельможність. Зважаючи на смертельну загрозу католицизму з боку Стамбула, він змушений змінити традиційно ворожу Москві політику.

– Гм, гм… Нашим народам, як я тепер починаю розуміти, дорого обходилася ця традиційно ворожа політика, – упівголоса, відійшовши до вікна, замислено промовив сам до себе король але не настільки тихо, щоб не могли почути присутні, в тому числі Таленті. – Коли б Польща й Росія разом навалилися на Османську імперію, то вона давно перестала б зазіхати на наші землі, а може і на землі інших народів…

Однак хитрий Таленті, удавши, що недочув, вів свою мову далі:

– Москва виставить щонайменше сто тисяч воїнів і загрожуватиме Кримові й тилам Османської держави – ось чому варто залучити її до створюваної Священної ліги.

– І папа не боїться, що це може зміцнити позиції православ'я?

– Навпаки, папа виношує таємну надію, що Ліга також допоможе проникненню католицизму на російські й українські землі.

– Гм, гм, – знову іронічно замугикав Собеський. – Так думає найсвятіший отець?

– Так, пане король. А як думає папа – то істина! Собеський ледве стримав гнів. Він сам прекрасно розумів, що виступ Росії на боці Ліги незмірне зміцнив би її. Але його страшно покоробило те, що йому, королеві, досвідченому політикові й воїнові, втовкмачує це в голову його власний секретар. Холера ясна! І нічого не скажеш! Таленті – не тільки ставленик єзуїтів, а й таємний ватіканський споглядач у Варшаві… Розумний, хитрий, як сто бісів, – з ним легко працювати, бо він усе знає і все може, однак треба остерігатися: руки Ватікану довгі й нещадні! Щось не так – і цей самий Таленті або хтось інший на кого й не сподіваєшся, піднесе тобі келих з отрутою… Опанувавши почуттями, Собеський спокійно сказав:

– Гаразд. Передай, пане секретарю, що ми розпочнемо переговори з Москвою. Хоча, гадаю, вона зараз не готова до війни. Після смерті царя Федора минулої весни на престол зійшли малолітні брати Іван та Петро, а державою керує їхня старша сестра регентша Софія. Нещодавно вона з превеликим трудом придушила повстання стрільців і зараз більше думає над тим, як утвердитися при владі, ніж про нову війну. Та з переговорами не зволікатимемо. Якщо відразу не складемо угоди про взаємодопомогу, то, може, пощастить домовитися, щоб ми могли вербувати волонтерів на Запорожжі. Кілька тисяч запорожців – то була б велика поміч нам у поході!

– Я теж так думаю, – схилив у поклоні голову Таленті, і тепер його вигляд був смиренний, а погляд запобігливий. – Пан король дозволить мені йти?

– Йди.

Коли Таленті вийшов, Собеський дав волю гнівові.

– Прокляття! Поляки думають, що ними керує їхній король! Аякже! Знаходяться сили, дужчі за короля, – магнати, папський престол, король Людовік… Ні, я вирвуся з цих тенет! Я утверджу в Польщі самодержавність, і майбутній король польський Яків не буде вже ні перед ким схиляти голови!

Він лівою рукою обняв дружину, а правою пригорнув сина Якова і раптом, повернувшись до золотого розп'яття, палко прошепотів:

– О найсолодший пане ЄзусІ Врятуй Річ Посполиту! Дай мені сили погромити всіх ворогів моїх – і тих, що йдуть на Відень, і тих, що, мов гадюки, гніздяться біля мене, і тих, що здалеку стежать за кожним моїм кроком, сподіваючись на мою необачну помилку. Допоможи мені, пане Єзус, і я мечем своїм довіку слугуватиму тобі. Амен!

Зустріч відбулася в хаті корсунського полковника Захарія Іскри. За столом, крім господаря, сиділи: фастівський полковник Семен Палій, брацлавський – Андрій Абазин та богуславський – Самуїл Іванович, або Самусь, як його за веселу вдачу і невисокий зріст ласкаво прозвали друзі. Кожен з полковників привіз із собою одного або двох помічників. З Палієм приїхали сотник Часник і Роман Воїнов.

По другий бік довгого столу сиділо тільки троє: комісар Менжинський і шляхтичі Порадовський та Монтковський.

Як водиться, спочатку випили по чарці й закусили. Поляки, видно, добре зголодніли, бо рудий, горбоносий, худий, мов жердина, Порадовський і огрядний, кирпоносий Монтковський, знехтувавши своїм шляхетським званням, запихалися смаженою рибою, аж. кістки хрумтіли. Красивий, чорнобровий полковник Мен-жинськии осудливо поглядев на них, ніби просив трохи стримуватись, однак і сам їв, хоч і делікатно, але так, що за вухами лящало.

Нарешті, трохи втамувавши голод, Менжинський рушником витер вуса і сказав:

– Панове полковники, смачно ви нас пригощаєте, та приїхали ми аж із Варшави, звичайно, не за тим… – Він зробив паузу.

– А за чим же? Кажіть, пане комісаре, послухаємо, – вставив Семен Палій.

– Ви вже знаєте, панове, що султан кинув свої війська на Австрію. Річ Посполита підписала з імператором Леопольдом договір про взаємну допомогу, і найближчим часом король Ян вирушить до Відня.

– Чого ж хоче король Ян від козаків? – спитав голубоокий Самусь. – Адже ми не піддані короля…

Менжинський спокійно глянув на полковника.

– Річ Посполита потребує вашої- допомоги. Нам потрібна козацька піхота, рівної якій, як відомо, немає в цілому світі. Не відмовимось також від кінноти, якщо зможете виставити. За це королівська казна зобов'язується платити кожному грішми, сукном і годувати під час походу. Крім того, як ви розумієте, чимала буде і військова здобич. Все, що здобудете, – ваше…

– Козаки повернуться з походу багатіями, – додав, витираючи рукою вуса, Порадовський.

– Боюсь, небагато їх повернеться додому, – сказав полковник Абазин. – Не один накладе головою в чужому краю…

– В такому випадку всю належну плату одержить сім'я, – відповів Порадовський.

Захар ій Іскра, який на правах господаря сидів край столу замислено промовив:

– Люд наш за довге воєнне лихоліття зовсім зубожів, і козаки від плати не відмовляться… Знаємо з досвіду, що в разі перемоги і здобич буде чимала… Але на війні всяк буває: то ми поб'єм кого то намнуть боки нам, і доведеться тікати без оглядки. Тоді не до здобичі: кожен дбатиме про те, аби голови не позбутися…

– Чого ж пан полковник хоче?

– Половину плати – напереді Щоб жінки й діти залишилися забезпечені. Сім'ям загиблих – подвійна плата…

– Ми подумаємо про це, – відповів Менжинський.

– Скільки ж король Ян хоче набрати козаків? – спитав Палій.

– Скільки можна зібрати, хоч і тридцять тисяч.

– Ого! А не затріщить казна короля Яна?

Менжинський усміхнувся.

– Не затріщить… Гроші на це діло дає папа римський.

Полковники переглянулись. Власне, вони вже раніш знали, чого приїхали комісари, і вирішили, що немає підстав відмовлятися від походу, але не сподівалися на таку поступливість з боку королівських посланців. Промовив Палій.

– Панове комісари, ми згодні навербувати стільки козаків, скільки зуміємо за такий короткий час. І щоб ви знали, йдемо в похід не так задля плати, – хоча від плати не відмовляємося і наполягаємо, щоб плата була достатня і справедлива, – а передусім тому, що, захищаючи вас і австрійців, ми захищаємо себе… Як бачите, ми міркуємо трохи інакше, ніж міркував король Собеський, коли під час турецьких походів на Чигирин під тиском папи римського відмовив цареві Федору Олексійовичу і гетьману Самойловичу в допомозі…

– Не будемо згадувати старе, – поспішно вставив Менжинський. – То висока політика, і я не знаю таємних пружин, які нею керували…