– Якобе, друже! Вставай!

Той продер очі. Пальцями розчесав довге лляне волосся. Неза-доволено спитав:

– Чого тобі?

– Постій замість мене на чатах!

– Що сталося?

– Живіт болить, – збрехав Ян, щоб уникнути дальших розпитувань. – Хоча б не різачка… Сам знаєш, ця хвороба уже починає косити людей у місті.

Якоб неохоче підвівся, натягнув чоботи, взяв мушкет.

– Гаразд, біжи… Та молися всім святим, щоб то справді була не різачка!

Ян Кульчек стрімголов вискочив у двері, викликавши у друга співчутливе похитування головою, і темними вулицями помчав до центру міста…

Генерал Штаренберг вийшов у шлафроці і пантофлях, запитально глянув на ад'ютанта, потім – на незнайомця.

– Що стряслося, юначе? Турки пішли на приступ?

– Мій генерале, мене звати Ян Кульчек… Я підмайстер, – зніяковів хлопець.

– І ти мене для того розбудив, щоб сповістити це?

– Ні, я приніс листа… Вистрілили з лука з того боку…

– Ось як! – В очах генерала блимнула зацікавленість. Він повертів аркуш перед очима. – Це що – по-польськи?

– Так.

– Про що ж там пишеться?

Кульчек слово в слово переказав листа по-німецьки.

– Майн гот! – вигукнув вражений генерал. – Цей доброзичливець, якщо тільки не бреше, попереджає нас про страшну небезпеку, яка загрожує нам!

– Так, мій генерале, – скромно вставив Кульчек. – Я теж так думаю, тому й насмілився розбудити вас…

Штаренберг пильно оглянув молодого підмайстра в звичайному одязі робітника, на якого в інший час зовсім не звернув би уваги. Він йому сподобався. Кремезний, дужий, в очах – розумна лукавинка. І тримається сміливо, не знічується перед генералом.

– Ти чех?

– Так.

– Умгу… Ти ось що, Кульчек… – Генерал раптом підозріло глянув на юнака. – Чекай, чекай… Це що – випадковий збіг: Кульчек і Кульчицький? Чи ви не родичі?

Кульчек здивовано закліпав повіками.

– Я того Кульчицького у вічі ніколи не бачив! Який же він мені родич? Я й не подумав про це. Схоже, але не те…

– Отже, випадковість. Тоді ось що: підбери ще одного надійного хлопця і щоночі ждіть цього Кульчицького. Коли з'явиться – негайно до мене! Зрозумів?

– Так, мій генерале!

– За листа – нікому ні слова! А тепер – іди. – І, не чекаючи, поки Кульчек вийде, гукнув ад'ютантові, що весь час навитяжку стояв біля дверей:- Франце, мій одяг і шпагу! Піднімай штаб! Командирів – до мене! У нас зовсім мало часу для того, щоб посилити залоги Левиного і Замкового бастіонів…

Цілий тиждень Ян Кульчек з Якобом Шмідтом ждали гостя з того боку. З вечора і до світанку вдивлялися в темряву, вслухалися – чи не пролунає свист.

Робота ця була не обтяжлива. Стій і жди. І від нічого робити Ян вдесяте пригадував той день, коли турки пішли в атаку на Левиний і Замковий бастіони.

Зі сходом сонця вдарила турецька артилерія. Бомби і кам'яні ядра падали мов град. Дзьобали земляні стіни, трощили цегляні парапети, підпалювали дахи найближчих будівель.

Але людям шкоди майже не завдавали, бо, попереджені незнайомим другом, всі поховалися в погреби і кам'яниці.

Потім обстріл припинився – на штурм пішли яничари.

З якою люттю атакували вони! Здавалося, ніяка сила не стримає того першого навального натиску. Бюлюк за бюлюком, орту за ортою посилали паші на приступ – і все даремної Напівзруйнова-ні бастіони вистояли до самого вечора.

Яничари запрудили тілами убитих рів, та прорватися в місто не змогли. В наступні дні панувало незвичайне, дивне затишшя.

Віденці тріумфували. Ще б пак! Це була справжня перемога!

І ніхто, крім Штаренберга, Яна Кульчека та ще кількох осіб у місті, не знав, хто був справжнім героєм цієї перемоги.

Кожного ранку генерал знаходив хвилину, щоб спитати Яна:

– Ну, що?

Кульчек винувато розводив руками.

– Немає, пане генерал.

– Ждіть! Пильнуйте! Якщо живий – обов'язково прибуде! Нарешті одної ночі почувся довгожданий свист. Ян Кульчек стрепенувся, перехилився через стіну і глянув униз. Але нічого в темряві не побачив. Свист пролунав удруге.

– Опускай драбину! – шепнув Кульчек.

Якоб Шмідт був напоготові. Драбина шурхнула по стіні і враз натяглася. Хтось швидко ступив на її нижній щабель, подерся нагору.

Незабаром з темряви виринула яничарська шапка. Незнайомець спритно перемахнув через парапет. Сказав коротко:

– До генерала!

Штаренберг прийняв їх негайно.

– Так ось ти який, мій друже! – простягнув він руки назустріч молодому незнайомцеві в яничарському одязі. – В тобі нема нічого турецького, крім одягу, пане Кульчицький! Спасибі за поміч!

Кульчицький усміхнувся і зняв шапку. Легко вклонився.

Чуб у нього був темно-русявий, густий, непокірний. Обличчя мав мужнє, загоріле, привабливе. На верхній губі темніли невеликі стрижені вуса. Виразні сірі очі дивилися пильно, допитливо.

Штаренберг запросив сісти.

– По-німецьки говориш? Якщо ні – нам допоможе порозумітися Ян Кульчек…

– Зовсім погано… Добре навчився тільки лаятись від німецьких рейтарів, що служили у кварцяному війську польського короля.

– Отже, ти поляк. Ми ждемо з дня на день Яна Собеського з твоїми земляками… Як ти потрапив до турків?

– Був у них у полоні. Тепер маю змогу відомстити своїм недругам!

– Ти дуже допоміг нам, Кульчицький. Якщо ми відіб'ємо ворожу навалу, імператор нагородить тебе. Я подбаю про це!

– Дякую. Але до нагороди ще дуже далеко, пане генерал. Спочатку треба перемогти!

Штаренберг з цікавістю глянув на молодика, відзначивши в думці, що він зовсім не простак.

– Безперечно. За це воюємо… І твоя допомога, сподіваюся, збереже не одне життя моїм солдатам і стане вагомою часткою нашої майбутньої перемоги!

– Я теж сподіваюся на це, – відповів Кульчицький. – І прибув я до вас саме зараз неспроста: на завтра Кара-Мустафа призначив генеральний штурм Відня!

– O-o! – Штаренберг схопився. Заходив по кабінету, не приховуючи хвилювання. – Це ти знаєш напевне?

– Так. Із вірогідного джерела.

– Це дуже важлива звістка! Спасибі тобі, друже мій! Ми приготуємося і будемо напоготові… Ах, скільки крові проллється! Скільки будов буде зруйновано!