Кульчицький теж підвівся.

– Руйнування будуть невеликі. Турецька артилерія, як і минулого разу, обстрілюватиме тільки вали і укріплення. Кара-Мустафа хоче зберегти місто для себе.

– Для себе?

– Так. Ходять чутки, що він мріє заснувати в Європі нову ісламську імперію, а Відень зробити її столицею. Акинджі й татари палять села, винищують жителів, щоб згодом своїми ордами заселити цю землю.

Голубі очі Штаренберга потемніли.

– Мерзенні цілі! Однак досягти їх Кара-Мустафі буде нелегко. Ми битимемось до останнього!

– Я вірю в це, інакше не допомагав би вам, генерале, – з достоїнством сказав Кульчицький. – Чим я ще можу бути корисний?

Штаренберг замислено потер чоло.

– у нас немає зв'язку з лівим берегом, з Карлом Лотарінгсь-ким. Ми не знаємо, що там думають… Не знаємо, на що нам сподіватися…

– Я налагоджу такий зв'язок! – упевнено відповів Кульчицький.

– Як ти це зробиш?

– З міста вийду так, як і входив. Через турецький табір проберуся без ніякої затримки: там я своя людина…

– А через Дунай?

– Я плаваю, мов риба!

– Справді? Тебе сам бог нам послав! – зрадів Штаренберг. – Тоді слухай… Карлові Лотарінгському скажеш, що у нас достатньо пороху, ядер, бомб, провізії. Але мало людей. Уже багато вбито. Ще більше поранених. Почала лютувати різачка – від неї гине більше, ніж від ворожих куль…

– У турецькому таборі теж, – вставив Кульчицький. – Якщо піде так і далі, то через місяць захворіє половина війська.

– Однак у Кара-Мустафи і після цього залишиться щонайменше сто тисячі А у нас? Два місяці облоги – і ми всі тут перемремо. Так і скажи Карлові. Хай поспішає з допомогою…

– Передам.

– А ще дізнайся, чи прийшов король польський. Чи прибули з військом німецькі князі? Це теж нам важливо знати.

– Гаразд, Дізнаюся. – Кульчицький надів шапку. – Ждіть на мене найближчим часом… А головне – відбийте завтрашній штурмі Бажаю успіху, генерале!

Кульчицький виструнчився.

Штаренберг обняв його, поцілував у щоку.

– Дякую тобі, голубе…

Генеральний штурм, як і попередив Кульчицький, розпочався рано-вранці.

Після кількох залпів з трьохсот гармат, що вдарили по стінах і бастіонах, лави яничарів рушили на приступ.

Ян Кульчек з Якобом Шмідтом вискочили з погреба, де ховалися від артилерійського обстрілу, і зайняли своє місце на Шве-хатських воротях. У кожного – по мушкету. Через плече – шкіряна торбинка з олов'яними кулями, через друге – на шлейці порохівниця. При лівому боці – шпаги, що пролежали на складах, мабуть, з часу хрестоносців, бо добряче поіржавіли.

Сонце щойно зійшло і сліпило очі. Кульчек прикрився від нього долонею – глянув униз, на залитий сонячним світлом ворожий табір.

Яке це було страшне і разом з тим величне видовище! Тисячі воїнів у широких барвистих шароварах, з різнокольоровими прапорцями під звуки тулумбасів і труб виринали з окопів і зі штурмовими драбинами мчали до міста.

За кожною драбиною поспішав юз-баша, сотник, зі своєю сотнею, яка мала приступом брати стіни.

Як тільки передні ряди наблизилися на відстань лету картечі, з валів ударили гармати. Крик болю і несамовитої люті пролунав у відповідь. Десятки яничарів, не добігши до рову, упали на землю і корчилися в передсмертних судорогах.

Поки гармаші перезаряджали гармати, вистрілили з мушкетів солдати й ополченці. Упало ще кілька десятків нападників. Але інші добігли до рову, перемахнули через нього, здерлися по ескарпу вгору і приставили до стін драбини. По них, мов мурашки, полізли яничари. Весь турецький табір здригнувся від громового крику – алла, алла!

З цієї хвилини для підмайстрів-броварників Яна Кульчека і Якоба Шмідта час зупинився. Здавалося, вони поринули в кошмарний сон, якому не буде кінця. Ян заряджав і передавав мушкета худому, білявому і ніжному, мов дівчина, Якобу. А той, всупереч своїй непоказній зовнішності, мав тверде серце і вправну руку. Жоден його постріл не пролунав даремно. Він майже не цілився: яничари, що дерлися по драбині, самі підставляли свої груди й голови під кулі. Діватися їм було нікуди – і вони, мов достиглі груші, з криком падали донизу.

Якоб почервонів. Очі його блищали. На лобі виступив рясний піт. Після особливо влучного пострілу він вигукував:

– Гох! Гохі Славно! Славно! А що – пригостив вас, дияволів? Туди вам і дорога, криваві собаки! Забирайтеся до всіх чортів, брудні свині!

А коли мушкети не зупинили натиску і яничари видерлися на стіни, друзі схопилися за шпаги. Ніколи раніше не доводилося їм орудувати цією зброєю, і було страшно відчувати, як пругке тонке залізо легко, мов ніж у масло, входить у людське тіло. Але зараз не до почуттів! Бо жили вони і діяли, мов у чаду… Разом з усіма кричали, разом кидалися на ворогів урукопаш і раділи, коли черговий яничар, не встигнувши здертися на стіну, летів донизу, вражений метким ударом…

Бій клекотів повсюди, від Швехатських воріт на сході до Шотландських – на заході. Генерал Штаренберг гасав на коні з одного кінця міста в інший, видирався на стіни, підбадьорював захисників.

– Міцно тримайтеся, друзі! Бо відступати нам нікуди – хіба в могилу або на турецьку каторгу… Бийте супостатаї Не шкодуйте пороху – маємо його в погребах вдосталь! Коліть, рубайте клятихі Засипайте їм очі піском! Лийте на голови окріп і гарячу смолу!

Він був жвавий, меткий і достобіса сміливий. Ліз у саму гущу, де було важко. І його гучний, мов із бочки, голос покривав гамір бою і вселяв .у серця бійців нові сили.

– Тримайтеся, друзії Міцно тримайтеся! Переконавшись, що «друзі» тримаються, мчав далі-Опівдні, коли напруга битви досягла найвищої точки, Штаренберг піднявся на дзвіницю святого Стефана. Стрімка, висока, вона, мов шпага, встромилася в небо, і з неї було видно не тільки місто, турецький табір, а й на багато десятків миль довкола.

Тут уже сидів з підзорною трубою старий Колонии. Штаренберг узяв трубу – приклав до ока.

З дзвіниці було видно все як на долоні: і темні колони яничарів, що підходили на заміну поріділим стомленим бюлюкам, і червоний намет Кара-Мустафи, і групу вершників перед ним, і вогонь, що вилітав з фортечних гармат, і метушню на стінах… Турецька артилерія мовчала, хоча могла закидати бомбами майже все місто. Це не дивувало генерала, про причину такої незрозумілої поведінки противника він був попереджений Кульчицьким.

Кульчицькийі Ось до кого зараз відчував батьківську любов і сердечну вдячність старий генерал. «Друже мій! Сама доля послала тебе мені і всім віденцям на допомогу! – думав, переводячи трубу з одного краю міста на інший. – Вже вдруге за останні десять днів ти попереджаєш нас про ворожий наступі А якщо донесеш звістку про наше становище Карлові Лотарінгському, твоєму благородному подвигові й ціни не буде!»

Раптом підзорна труба здригнулася: що там за метушня на валу, біля Швехатських воріт? Невже яничарам вдалося захопити цей відрізок стіни?

– Пане Колонич, глянь, будь ласка, ти! Щось там негаразді Колонич узяв трубу.

– Все йде добре, мій генерале! Немає підстав для тривоги. Потримаємося годину-другу – і турки трубитимуть відступ. Побий мене бог! Я відчуваю, Кара-Мустафа зазнає цілковитого афронту.

Раптом у ного руці труба здригнулася, він замовк, пильно приглядаючись, потім вилаявся:

– Грім і блискавка! Справді, на Швехатських воротях коїться щось незвичайне. Здається, там іде різанина. Ходімте!

Вони швидко спустилися вниз. Поки Колоничу підводили коня, Штаренберг скочив у сідло і в супроводі ескорту ад'ютантів помчав до східної частини міста.

Назустріч на забризканих кров'ю підводах везли поранених. Бліді обличчя, спотворені гримасами болю, закривавлені пов'язки, широко розплющені очі, запечені губи… Дехто стогнав, дехто просив пити. Інцгі лежали мовчки, міцно зціпивши зуби.

Генерал кидав на них бистрий погляд, але не зупинявся – мчав щодуху далі. Головне зараз – відбити ворога. Не пустити в місто. Скинути зі стін.

На валу і на майдані біля Швехатських воріт клекотів лютий бій. Різалися шаблями, ятаганами, кололи шпагами, списами, трощили голови боздуганами і бойовими сокирами…