Польське військо вирушило на Пресбург, де з'єдналося з великим загоном козаків, приведених Куницьким, а звідти, діждавшись Карла Лотарінгського, – до Грана. Там, як доносили вивідачі, турки перейшли на лівий берег Дунаю і зайняли передмостове укріплення в Парканах.

– Арсене, холеро ясна, ти став справжнім багатієм! – гримів Спихальський, переходячи разом з козацьким товариством з однієї кімнати будинку, подарованого цісарем, до іншої. – От би тобі така хата у Фастові!

Дім справді був чималий. Штаренберг од імені імператора вручив герою Відня ключі від нього. З турецького табору австрійські солдати привезли увесь запас кави, залишений турками, – кілька сотень мішків – і склали в підвалі й тилових кімнатах першого поверху.

Арсен підсміювався. Що він робитиме і з будинком, і з кавою?

Іваник розв'язав один мішок – зачерпнув у жменю коричневих зерен, сипнув кілька у рот. Сплюнув.

– Тьху, яка гидота, знаєш-маєш! Коли б тому цісарю заціпило, як він додумався нагородити тебе. Арсене, отаким чотзна-чим! Не міг відміряти ківш золотих! Сам сидів, коли ми кров проливали, за тридев'ять земель од Відня й одержав три мільйони гульденів! А герою Відня – на тобі, небоже, що мені негоже!

– Не кажи, Іванику! – заперечив Арсен. – Ось ми зараз із Яном Кульчеком зваримо каву – спробуєш. Турки не дурні. У них на кожному розі кав'ярня, а кава – божественний напій. – І звернувся до Кульчека:- Яне, приведи полоненого! Мені здається, він мастак на всі руки. Тож, напевне, і каву вміє варити.

Кульчек привів полоненого турка. Високий, худий, горбоносий, він злякано вступив до великої кімнати, де за столом порозсідалися на м'яких стільцях козаки. Побачивши огрядного, грізного на вигляд Метелицю і не менш грізного Спихальського, що настовбурчив проти нього свої гострі вуса, турок затремтів, мов осиковий листок.

– Аман! Аман! – забелькотав він, гадаючи, мабуть, що його тут щонайменше четвертують.

Але Арсен підійшов, по-дружньому поклав руку йому на плече, заговорив по-турецьки:

– Не бійся, чоловіче! Тут ніхто не хоче твоєї крові. Повір мені.

– О! Ефенді так гарно говорить по-нашому… Невже мене справді не заріжуть?

– Не заріжуть, аллах свідок! Як тебе звати?

– Селім, ефенді.

– І ким же ти був у Туреччині, поки тебе не забрали до війська?

– Каведжі, ефенді.

– Що? Каведжі? – не повірив Арсен і повернувся до товариства. – Ви чуєте? Він усе життя варив каву! Оце пощастило! – І знову до турка:- Каву нам звариш?

– Ще б пак, ефендії Я цим займаюся двадцять років. Мене й у полон взяли тільки тому, що я молов зерна і не бачив, що наші відступають…

– От і добре. Тоді звари, Селіме, нам каву. Та таку, щоб запахла на весь Відень, а мої друзі щоб уподобали її на все життя!

У турка радісно блиснули очі. Він повірив, що ніхто тут не зробить йому нічого поганого.

– Я миттю! Де кухня?

Ян Кульчек повів його в глибину будинку.

Незабаром звідти долинув приємний запах. Почувся брязкіт посуду. Забулькала рідина, яку розливали в чашки.

Не встигли козаки розповісти один одному про свої пригоди за останні два дні, не встигли похвалитися тим, яку здобич хто роздобув у турецькому таборі, як меткий чех вніс на широкій дерев'яній таці кілька чашок з пахучим напоєм, а на фаянсовій тарелі – підсмажені, зарум'янені грінки.

– Го-го! Але ж це, прошу ласкавого панства, справді смачної Побий мене перун, якщо брешу! – вигукнув Спихальський, запи-хаючи до рота хрумку грінку і запиваючи її кавою. – Звичайно, це не варений мед, яким частували мене на Україні, та все ж…

– І не горілка! – пробасив Метелиця. – Однак пити можна…

Крізь розчинені вікна густий аромат кави просочився на вулицю, і там почала збиратися юрба: солдати й офіцери, майстри і підмайстри, чиновники й студенти, робітні люди й учні ремісників, ті, хто ще кілька днів тому захищав місто.

Арсен, котрий сидів біля вікна, бачив, як вони втягували носами запашне повітря і на їхніх обличчях вимальовувався подив. Що це? Звідки?

Хтось щось запитав, але Арсен не зрозумів. До вікна підбіг у білому кухарському ковпаку Ян Кульчек.

– Що тут? Харчевня? Можна заходити? – запитали його.

– Не харчевня, а кав'ярня, – відповів Кульчек. – Кав'ярня Кульчицького!

– А що це таке? – спитав сивоусий чоловік у заляпаному фарбою одязі. – Чим тут торгують?

– А ось попробуйте, пане! – І Кульчек через вікно простягнув йому чашку кави й грінку.

Той понюхав, обережно відсьорбнув ковток, а потім із задоволенням випив усю.

– Гм, смачної Не пиво, звичайно, але, клянусь святою Магда-леною, смачно! – І, повертаючи Кульчекові чашку, сказав:- Якщо наллєш, хлопче, ще одну, то я тобі над входом, аж там, коло ліхтаря, намалюю вивіску. Як ти сказав: кав'ярня?..

– Кав'ярня Кульчицького!

– Ну, от і намалюю: «Кав'ярня Кульчицького». Згода?

– Згода, пане. – І Кульчек подав йому ще одну чашку кави з грінкою.

Маляр випив, розкрив свій ящик, дістав пензель і фарби.

– Винеси драбину, будь ласка!

Кульчек метнувся й виніс драбину.

Сивоусий вправно махнув пензлем – і над дверима почали з'являтися великі – в піваршина – літери. Не минуло й десяти хвилин, а люди, що запрудили вулицю, зі здивуванням читали незвичні слова: «Кав'ярня Кульчицького».

Найбільш нетерплячі намагалися зайти, але Кульчек став на дверях – не пустив.

– Завтра, панове! Завтра приходьте! Сьогодні ще нічого не готової А завтра наваримо кави два казани – на всіх вистачить! Були б у вас тільки гроші!

Арсен з козаками спочатку підсміювались над витівкою Яна і сивовусого безіменного маляра, а потім, коли натовп, дізнавшись, що сьогодні поласувати тут нічим, почав розходитись, раптом заявив:

– Слухай, Кульчеку! А чому б тобі справді не стати господарем цієї кав'ярні? Га?

– Як то? Вона не моя, а твоя, друже!

– Бачиш, я не маю наміру залишатися у Відні. Військо наше вирушає в похід – і я з ним… Тож ставай, брате, Кульчицьким! Зміна невелика: Кульчек стане Кульчицьким… Я ж не сам заробив цей дім і цю каву! А ми вдвох. Я скажу генералові Штаренбергу… Згода?

Ян Кульчек обняв Арсена, просльозився.

– Брате, як же це?.. Щоб бідний, пригноблений чех, якого австрійське панство і за людину не має, який не сміє поза своєю хатою говорити по-чеськи, бо в нашому нещасному краї з волі цісаря запанувала німецька мова, а нас усіх хочуть перетворити на австрійців, щоб бідний чех, який не сміє вголос об'явити, що він не католик, а таємний гусит, – щоб цей бідний чех та раптом став багатієм і мав гарний будинок з кав'ярнею в самісінькому Відні, неподалік від цісарського палацу? Не віриться…

– Мине час – повіриться.

– А як же ти?

– Про мене не турбуйся! У мене – інший шлях… А якщо доля, всупереч усьому, ще раз закине мене до Відня – то, гадаю, ти не відмовиш мені в приємності – наллєш чашку смачної пахучої кави?

Ян Кульчек просльозився. Був так зворушений, що кинувся Арсенові на груди і поцілував його.

– Не називай мене Кульчеком. Відтепер я – Кульчицький. Ян Кульчицький! Добре звучить? А тебе завжди радий буду бачити. Аби ти тільки прибув сюди коли-небудь, брате! – Він ще раз міцно обняв Арсена і несподівано додав:- А Селіма я залишу в себе. Так заварити каву, як він, тут ніхто не зуміє. А потім, може, і сам навчуся…