Не ждучи Карла Лотарінгського з австрійцями й баварцями, Ян Собеський вирішив одним ударом захопити Гран з фортецею, в якій засіла сильна турецька залога, або хоча б розгромити молодого й хороброго пашу Кара-Магомета, котрий з сімома тисячами спагіїв укріпився в передмісті Грана – Парканах.

– Ваша ясновельможність. Гран і Паркани узяти нелегко, – намагався відмовити короля від поспішного наступу Арсен, повернувшись із розвідки. – Фортеця міцна, в передмісті – вириті окопи. Через Дунай наведено міст – з правого берега підходять нові загони… Треба дочекатись союзників…

– Твоє діло, козаче, доповісти королеві й гетьманам, що бачив і що чув. – Скоса, гоноровито глянув на вивідача гетьман Ябло-новський. – А вирішувати – то вже прерогатива його ясновельможності або гетьманів!

Арсен знизав плечима і, замовкнувши, відійшов убік.

– Упіймав облизня, прошу пана? – покартав його стиха Спихальський. – Ото не лізь до панського проса, бо будеш без носа!

Поляки й козаки багато втратили воїнів пораненими й хворими, що залишилися в похідних шпиталях. Ряди їхні дуже поріділи. Однак Собеському не хотілося тут ділити лаври перемоги з Кар-лом Лотарінгським.

– Драгуни, вперед! Козаки – за ними! – ткнув шпагою в напрямку міста, що мріло в долині. – Зімніть спагіїв! Оточіть фортецю!

Драгуни й козаки швидко .поминули рівнину, засаджену виноградом, і наблизилися до Парканів. Але не встигли козаки вишикуватися в бойові лави, як рушничний і гарматний вогонь змусив їх залягти на відкритому полі. Драгуни теж зупинилися. В той же час Кара-Магомет на чолі спагіїв ринувся в атаку.

Натиск був такий несподіваний і сильний, що драгуни, не прийнявши його, кинулись тікати, розладнавши козацький стрій. Почалася поспішна втеча. Спагії наздогнали втікачів – рубали шаблями, кололи списами, топтали кіньми.

Палій зі своїми фастівцями відступав через виноградники. Поряд з ним сопів Метелиця, хекав Шевчик, а Іваник, мов заєць, чеберяв попереду, легко, завдяки маленькому зростові й утлості, прослизаючи крізь щілини між кущами винограду.

Від повного винищення їх урятував король, котрий, зрозумівши, до чого привела його необачність, сам на чолі чотирьох тисяч гусарів кинувся напереріз спагіям. Двома повторними атаками він затримав Кара-Магомета рівно настільки, щоб драгуни й козаки відірвалися од переслідування. Але спагіїв було майже вдвічі більше, і незабаром гусари теж почали відступати.

– Поляки, за мною! – гримів голос короля. – Куди ж ви? Ще один удар – і турки покотяться до Дунаю!

Він справді поривався вперед, розпаленілий від бою, розмахував довгою шпагою з позолоченим ефесом. Арсен і Спихальський не відступали од нього ні на крок, захищали від спагіїв, що настирливо насідали.

Та гусари вже завертали коней. Гнали наосліп назад. Смертельний страх раптом невідомо чому охопив усіх, розвіяв бойовий порив.

Почалася панічна втеча. Дехто кидав списи, які чіплялися за виноградники і заважали тікати; покотилися під ноги коням литаври; прапороносці пожбурили в кущі полкові й сотенні хоругви.

– Ваша ясновельможність, тікаймо! – заревів Спихальський, помітивши, що король з невеликою групою воїнів от-от буде оточений турками, і, схопивши його коня за повід, кинувся навтьоки. – Арсене, прикривай нас!

Звенигора влучними ударами звалив двох спагіїв, третьому розрядив у груди пістоль і тільки тоді помчав услід за королем, намагаючись не загубити його в цьому неймовірному розгардіяші.

Гусари, мов ошалілі, підганяли плазами шабель коней, мчали чимдуж, налітали один на одного, випереджали короля і в неймовірній тісняві навіть штовхали його.

Собеський випустив повід і ледве тримався в сідлі. Ноги його випорснули із стремен і безладно теліпалися, мов кілки. Огрядний, опасистий, він швидко вкрився потом, жадібно хапав ротом повітря. Шолом злетів і десь загубився.

Над головами свистіли спагіївські стріли. Мов блискавки, миготіли списи, не одному гусарові несучи вірну смерть.

Арсен наздогнав короля, підхопив під руку.

Це помітив Спихальський, підтримав з другого боку.

Так і мчали вони втрьох – посередині зовсім знесилений король, а по боках його молоді рятівники. На щастя, дужий кінь короля, перестрибуючи через канави й виноградники, ні разу не спіткнувся.

Майже годину тривала ця втеча. Турки припинили погоню й повернули назад тільки тоді, коли побачили вдалині колони піхоти, а за піхотою – артилерію. То підходив з військом Карл Лотарінгський.

– На бога, зупиніться! – прохрипів Собеський, задихаючись. Арсен із Спихальським підхопили його на руки, поклали на розбиту кіньми копицю сіна. Король хапав ротом повітря, його широкі груди й огрядний живіт здіймалися, мов ковальський міх. Піт градом котився з блідого обличчя.

– Х-ху! – важко віддихався він. – Дякую вам, панове! Ви врятували мене від смерті…

Під'їхав герцог Лотарінгський, швидко сплигнув з коня, стурбовано запитав:

– Ви не поранені, ваша величність? Собеський витер спітнілого лоба.

– Дякуючи цим лицарям, – показав на Арсена й Спихальсько-го, – не поранений і не вбитий. Але в серці моєму рана – пече мою совість…

– Чому ж то?

– Зізнаюсь – гординя оволоділа ним, і захотілося мені перемогти Кара-Магомета без вас. Для слави мого війська… І ось за це – покараний. Совість мучить за марні втрати, а сором – за ганебну втечу!

В очах Собеського блиснули сльози.

– Ну, хіба ж варто так хвилюватись і переживати, ваша величність! – вигукнув вражений чутливістю короля герцог. – На війні завжди хтось перемагає, а хтось терпить поразку.

– От-от… Але я відомщу їм разом з вами! Про це треба зараз подумати. Спільними силами скинемо турків у Дунай! Відплатимо за кров нашу і за ганьбу… Де командири? Збирайте військо! – Він важко підвівся на ноги і, помітивши, що ще й досі держить в руці оголену шпагу, засунув її в піхви. – Коня мені!

Штурм Парканів почався після сильного гарматного обстрілу. На цей раз Собеський не посмів знехтувати військовою наукою і вишикував війська в три лінії за всіма правилами. А щоб не було нарікань, що комусь із союзників дісталась легша, а комусь – важча дільниця, поставив їх вперемішку.

Скориставшись цим. Мартин Спихальський приєднався до фастівців Семена Палія. Йому хотілося бути поряд із своїми випробуваними друзями, зокрема з Арсеном Звенигорою та Іваником. Стояли вони в першій лінії. З лівого боку у них залягла польська піхота, з правого – баварські ландскнехти.

Ждучи наказу рушити в атаку, Спихальський не відчував страху. Чомусь пригадувався позавчорашній штурм і вчорашні сперечання у польському та українському військах.

Далека, важка дорога, яку подолали поляки й козаки, битва під Віднем, переслідування турків і безперервні сутички з ними стомили воїнів. Образила їх відверта зневага з боку цісаря Леопольда. Під час поділу трофеїв їм не дісталося майже нічого. Зате вбитих, поранених і хворих було більше, ніж у австрійців і німців. Це озлобило людей… Тому після відступу з-під Парканів спочатку глухо, а потім усе голосніше почали говорити про те, щоб повертатися додому.

– Половина нашого брата або лежить у землі, або в шпиталях, а цісар нам за це дулю під самісінький ніс!

– Аякже! У нього поживишся! Від турка дременув аж у Баварію, а як ділити здобич – то собі відвалив три мільйони гульденів, забрав усю артилерію, обози, кращу зброю, а нам – яничарськ!

лахи!

Про те, що Собеському перепало два мільйони гульденів, мовчали – боялися.

Підлив олії у вогонь Станіслав Яблоновський.

– Панове, – заявив він на раді старшин, – ми свій договірний обов'язок перед Леопольдом виконали. Кара-Мустафу розбили і зняли облогу з Відня. Турки полишили територію Австрі!… До того ж цісар образив нашого короля і всіх нас, по суті, відмовившись видати заміж за королевича Якова свою дочку. Пані королева пише з Кракова, щоб ми верталися додому!

– Додому! Додому! – загуло вельможне панство.