– Ви гарні хлопці, як бачу… Просто чудовії Коб не служба, то і я з вами тут переночував би! їй-богу! Вже вечоріє, і було б зовсім непогано вкластися на возі, підмостивши сіна, та й задати хропака! Га? – пащекував він, хмеліючи.

Арсен знову підморгнув Яцькові. Той підніс ще один кухоль горілки. Гайдук з удаваною хитрістю помахав пальцем перед Яць-ковим носом, але випив.

– Може б, ти гукнув своїх товаришів? – спитав Арсен. – А то їм, бідолахам, нічого не перепаде, як ми тут почнемо кружляти!

– Е-е, не варт, їй-богу! – пробелькотів уже добре сп'янілий гайдук. – Нас тільки двоє… Я на воротях, а один, новенький, внизу, біля каземату. Якийсь миршавий, нікчемний… Він, мабуть, і горілки не п'є, ледащо! Бо такий набасурманений, що й на мову не здається. Сидить та все думає, думає. А що видумає, спитай його?..

– А кого ж ви стережете?

– Кажуть, якесь велике цабе… Бо добрячі на нього кайдани наділи!

– А коли ж тобі, друже, заміну пришлють? Чи отак сам всю ніч і стовбичитимеш?

– Яка там у бісова батька заміна! Набридне стояти – піду, стукну в двері, мовляв, виходь котрий! Хтось і вийде…

Він уже ледве тримався на ногах. Язик заплітався, мов перевесло, а голова все схилялася на груди. Горілка валила його з ніг. Щоб не впасти, він обіперся на полудрабок.

– Здається, готовий? – тихо промовив Роман, підходячи до переднього воза. – Можна й починати! Козаки вже розпрягли коней – сідлають…

– Гаразд, – погодився Арсен. – Кладіть його, хлопці! Він хотів поспати на сіні – хай спить! Та жупан зніміть – Спихальський одягне!

Яцько і Семашко зняли з гайдука жупан, а самого кинули на воза, прикрили попоною. Він щось замугикав – і відразу заснув.

Тим часом над містечком опустився синій весняний вечір. До замку долинули дівочі пісні, парубоцький сміх, а десь далеко може, на другому кінці містечка, не вгаваючи, бриніли невтомні цимбали.

Коли коні були осідлані, козаки повитягали заховану у возах зброю.

– Друзі, хто залишається тут – пильнуйте! – сказав Арсен. – Як тільки почуєте постріли, крики або свист – мчіть на допомогу! Зрозуміли?

– Зрозуміли, – відповів хтось. – Хай вам щастить!

Арсен і Спихальський з групою козаків рушили до замку. Хвіртка у воротях, як вони й сподівалися, була відчинена. На подвір'ї темно й тихо. Тільки в одному віконці світилося.

Арсен підкрався – заглянув крізь шибку. У великій, з низькою стелею кімнаті покотом спало кілька гайдуків. Ще двоє скидали одяг – ладналися спати. Тільки біля столу сидів один безвусий юнак і шматком грубого сукна до блиску начищав пістолі, ціла купа яких лежала перед ним.

«Не ждуть лиха, – подумав Арсен і, намацавши на дверях засув тихенько натиснув на нього рукою. – Хай посидять. Може, обійдеться без кровопролиття…»

Залишивши кількох козаків на чатах, він повернувся до входу в кам'яницю, де з товаришами ждав на нього Спихальський.

– Сюди, – шепнув пан Мартин. – Обережно! Сходи круті – можна й карк зламати…

Вийнявши з-за пояса пістоль, він перший почав спускатися вниз. За ним – Арсен, Роман, потім – Яцько, Семашко та Метелиця.

Десь у глибині блимало світло. Почулося протяжне позіхання вартового.

Спихальський скрадався тихо, мов кіт, тримаючись рукою за кам'яну стіну. З підземелля дихнуло могильним холодом і цвіллю.

На останній сходинці він зупинився, обережно виглянув з-за рогу. Довге підземелля тягнулося ліворуч і праворуч від нього. В мурованій стіні виднілися потемнілі від сирості й часу двері з загратованими віконцями.

Магнатська в'язниця! Видно, не один хлоп скуштував у ній жахливих тортур!

Біля дверей, на низькому ослінчику, сидів, закутавшись у кожушинку, вартовий. Невеликий олійний ліхтар, що висів під стелею освітлював його кудлату овечу шапку і сутулі плечі.

Почувши шарудіння, він стривожено запитав:

– Хто там? – І, підвівшись, наставив мушкета.

Спихальський вирячив очі: на варті в підземеллі стояв давній знайомий – Свирид Многогрішний.

– Холера ясна! – загримів його могутній голос під низьким склепінням. – Невже це ти, пане Свириде? А я й не знав, що ми обидва на службі у ясновельможного пана гетьмана!

– Перепрошую пана, з ким честь маю? – не впізнаючи, допитувався Многогрішний.

– Холера! Невже не впізнаєш Мартина Спихальського?

– О, пан Мартин! Ніяк не сподівався зустрітися з тобою в такому місці… То пан служить у ясновельможного гетьмана Ябло-новського?

– І не перший день! А пан, мабуть, недавно, бо я щось раніше не бачив тебе серед гайдуків гетьмана? – спитав Спихальський, виходячи на освітлене місце і наближаючись до Многогрішного.

– Всього кілька днів… Але ж служба собача – гибієш у цьому підземеллі! Може, пан Мартин допоможе мені знайти тепліше місце? Хе-хе! – І Многогріший навмисне здригнувся, щоб показати, як тут по-справжньому холодно.

– А чого ж – допоможу! Хе-хе! – передражнив його Спихальський і раптом, згрібши за груди, притиснув до стіни, вирвав мушкет. – Пся креві Нарешті я тебе злапав! Ниньки тобі стане не тільки холодно, а й жаркої Задушу, мов слимака!

– Пане Мартине, ти що – здурів? Пусти! – заборсався той. На крик прибіг Арсен з товаришами. Він одразу зрозумів, кого

впіймав Спихальський, і притримав його руку, що вже вп'ялася в горло на смерть переляканого Многогрішного.

– Так от де ми зустрілися, дядьку Свириде! – похитав головою. – Усім ти служив. А тепер ще й пану Яблоновському!

– Звенигора! – простогнав приголомшений несподіваною зустріччю Многогрішний.

– Хлопці, заткніть йому рота! – наказав Арсен, звертаючись до Яцька і Семашка. – Зв'яжіть руки, щоб не втік, собака! Посадіть на коня і стережіть, мов зіницю ока!

Яцько і Семашко підхопили Многогрішного, якому зі страху відібрало ноги, і поволокли нагору.

Арсен кинувся до дверей, крізь грати яких уже просовувалися чиїсь руки.

– Батько Семен?

– Так, голубе! Такі Випустіть мене, хлоп'ята, швидше звід си! – озвався з кам'яниці Палій. На дверях висів міцний замок. Арсен шарпнув – не піддався.

– А ну, синку, пусти мене! – відсторонив його Метелиця. – Колись, бувало, гнув у руках кінські підкови. Спробую зараз… Чи є ще сила?

Він ухопив замок обома ручищами і, натужуючись так, що аж лице побагровіло, поволі почав гнути заіржавіле залізо. Воно скрипнуло – дужка переломилася надвоє. Двері розчинилися – і полковник опинився в обіймах друзів. На ногах і на руках у нього гриміли кайдани.

– Швидше, батьку! – гукнув Арсен. – Тікаймо! Притримуючи ланцюги руками. Палій вийшов з підземелля Йому підвели коня, допомогли сісти.

– Ну, хлопці, орли мої, спасибі вам! – промовив розчулено. Арсен подав знак – і загін, кинувши вози, верхи помчав звивистими вулицями Підкамінного на схід…

На першому привалі, в лісі, відбувся запорозький суд. Свирид Многогрішний тремтів, як у лихоманці. Останнім часом, видно, жилося йому не з медом, бо споганів, схуд, змиршавів, і одяг на ньому теліпався, як на кілкові. Його маленькі хитрі очиці перебігали з одного обличчя на інше. Та найдовше затримувались на Арсенові.

– Братці, що ви хочете зі мною робити? – заскиглив.

– А що роблять зі зрадником? – спитав суворо Метелиця.

– Я не зрадник… Побий мене грім, якщо я кого-небудь зрадив! – белькотав Многогрішний. – Я ні в чому не винен!

– Ти зрадив вітчизну, недолюдку! Слугував, мов лакуза, спочатку туркам, а тепер перекинувся до магната Яблоновського і продав йому за тридцять срібляків полковника Палія! Хіба це не зрада? – грізно промовив Арсен. – І ти ще смієш заявляти, що ні в чому не винен?..

Козаки стояли щільним колом, насуплені, суворі. І Многогрішний, що знічено схилився перед ними, здався нікчемним плюгавим, огидним, як шолудивий пес.

Один Семен Палій не втручався в козацький суд. Сидячи на коні, уже розкутий, смоктав люльку і мовчки дивився на підсудного. «І звідки вони беруться, отакі слимаки, нікчеми? – думав при цьому. – Яка мати їх народжує? В яких сім'ях виростають? Чому один трудів і крові своєї не шкодує для вітчизни, а інший тільки й дивиться, щоб мати з неї якийсь зиск, і продає її тому, хто більше дасть?»


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: