Тим часом Многогрішний почав плакати.

– Братці, помилуйте! Не беріть гріха на душу! За безневинну мою голову бог покарає вас, яко татів-розбійників!..

Арсен відчув, що в його серці піднімається гнів, і, щоб стриматись і не вдарити мерзотника шаблею, правою рукою міцно, аж до болю, стиснув пальці лівої руки. Промовив глухо:

– Не викручуйся. Многогрішний! Не пощастить! Ми тебе зараз судитимемо козацьким судом, судом честі, і ти повинен перед нами говорити правду. Сам знаєш, що за найменшу брехню перед судом честі підсудний без вироку карається на горло!

Многогрішний зблід ще дужче. Він раптом відчув, як язик у роті став шорсткий, мов повсть, а серце з грудей шугнуло вниз і, здавалося, затріпотіло десь аж у п'ятах. Він ледве тримався на ногах.

– Братчики, – звернувся Арсен до побратимів, – багато чого про цю людину, про Свирида Многогрішного, ми не знаємо, але чимало й знаємо. І те, що знаємо, незаперечне свідчить не на його користь. Та щоб він – і ніхто! – не сказав, що ми вчинили над ним самосуд, послухаємо його відповіді на наші запитання, а потім уже будемо міркувати, що з ним робити… Чи згодні з моєю думкою?

– Згодні! – дружно відповіли всі.

– Тоді оберемо суддю… Кого б ви хотіли?

– Тебе, Арсене! – прогув Метелиця. – Кого ж іще? Ти краще, ніж будь-хто з нас, знаєш цього пройдисвіта! Ти й запитуй його, а ми послухаємо й зважимо – правду він говорить чи ні і чого варта та правда!

– Згода, згода! – загукали козаки.

– Тоді й почнемо… – Арсен вийшов у коло, став супроти Многогрішного, промовив тихо, але суворо:- Скажи нам, Свириде Многогрішний, чи ти коли-небудь був запорожцем?

– Був, – кивнув той головою і поглянув на Метелицю.

– Так, був колись, – підтвердив старий, – але таким паскудним, що, пам'ятаю, ми за віщось одного разу присудили покарати його киями… Та він пронюхав про це і вчасно дав драла…

– Було таке?

– Було.

– Тоді перейдемо до пізніших часів… А запитав я тебе про те, чи був запорожцем, щоб знати, як тебе карати, бо, як сам відаєш, ніхто із запорожців не підніме на братчика руки, щоб скарати його на смерть… Такий наш давній звичай…

– Розумію, – прошепотів помертвілими вустами Многогрішний.

– Тепер скажи нам, чи був ти потурнаком? Чи міняв нашу християнську віру на бусурманську?

Многогрішний мовчав, опустивши голову.

– Ну, чого ж мовчиш! – гарикнув Метелиця. – Було таке?

– Було… Але ж я не насправді!

Козаки переглянулись. Вони не сподівалися, що підсудний так легко і швидко визнає себе винним у цьому найтяжчому гріху, що був рівнозначний зраді вітчизні.

– Не насправді! – передражнив Метелиця. – Ось як уперіщу шаблюкою по твоїй дурній макітрі, тоді ти зрозумієш – насправді чи ні!

Арсен поглядом застеріг старого – мовляв, мовчи, батьку!

– У турецького спагії лакузою був? – повернувся він до Многогрішного. – Повстанців Мустафи Чорнобородого видав йому на поталу в долині Трьох Баранів?

Многогрішний ковтнув слину, мовчав. Тільки кліпнув очима.

– У війську Юрася Хмельницького служив? Туркам допомагав плюндрувати Чигирин?

– Не я один служив…

– А тепер скажи – скільки тобі заплатив Кара-Мустафа за Златку?

– За яку Златку? – Жовті очиці вп'ялися в Арсена. – Я не знаю ніякої Златки!

– За ту, що викрав у Немирові й одвіз у Кам'янець… Пам'ятаєш, у той вечір, коли ти мене швиргонув у яму?

– Я нікого не викрадав!

– Брешеш! Сам Юрась мені казав про це, коли ми із Сафар-беєм – пам'ятаєш такого? – допитували його. Та й Златку я визволив, привіз у Фастів із самого Стамбула… Це моя дружина. Вона все розповіла…

Многогрішний раптом упав на коліна, простягнув руки, щоб обняти Арсенові ноги.

– Пробач… Я не знав… Тож проклятий Юрасько мені наказав… Хіба ж я сам? – Він таки схопив Арсенового запиленого чобота і притиснувся до нього мокрою від сліз щокою.

Арсен гидливо відштовхнув його і відступив назад.

– А тепер – останнє… Скільки тобі заплатив Яблоновський за те, що ти допоміг схопити нашого батька полковника Палія? Скільки він платить тобі за твою іудину службу?

Многогрішний стояв навколішках. Його попеляста, з пролисинами голова схилилася мало не до землі. Плечі здригалися від беззвучного ридання.

– Мовчиш? Отже, і це правда? – Арсен поглянув на козаків. – Який буде присуд, товариство?

На галявині запала тиша. Чулося тільки кінське іржання та в верховітті дерев тихо шелестів легенький вітерець.

– А що довго думати! – вигукнув Метелиця. – Цей пройдисвіт давно заслужив собі петлю на шию!

– Смерть! – коротко кинув Роман.

– На шибеницю його, харцизяку! – рубонув рукою повітря молодий Семашко.

– Скарати на горло, пся крев! – похмуро озвався Спихальський.

– А ви, батьку Семене? – Арсен повернувся до Палія. – Що скажете?

Палій зліз з коня, повагом наблизився до гурту. Многогрішний на якусь мить підвів голову, глянув на нього з надією, але відразу ж одвів погляд убік, бо вичитав у Палієвих очах зненависть і презирство.

– Що я скажу? – почав полковник. – Многогрішний сам уже виніс собі присуд своїми ганебними вчинками! У нього не знайшлося жодного розумного слова на своє виправдання… Тож хай одержує те, що заслужив!

– Хай буде так! – сказав Арсен. – Ця людина негідна ступати по нашій землі. Чуєш, Многогрішний? Вставай – і виконуй вирок козацького суду!

– Помилуйте! – пробелькотів Многогрішний. – Більше не буду!

– Пізно схаменувся, недолюдку! Справді, більше не будеш! Виконуй вирок! – Арсенів голос прозвучав жорстоко.

Многогрішний поволі підвівся. Рукавом витер мокре бліде обличчя.

– Дайте мені пістоль, – попрохав жалібно. – Як милостиню благаю!

– Ні, ти не заслужив такої честі! Від кулі вмирають воїни, а зрадники – від зашморгу… Іди і вибирай мотузку. Та міцнішу!

Обвівши затуманеним поглядом суворих, мовчазних козаків, що обступили його з усіх боків. Многогрішний поволі зробив кілька кроків до найближчого коня, довго порпався в саквах. Нарешті знайшов довгу вірьовку і почав тремтячими пальцями в'язати петлю.

Козаки стояли мовчки. Жоден – ані пари з уст.

Зробивши зашморги на обох кінцях вірьовки, так же поволі, статечно, як він робив усе до цього. Многогрішний сів на коня.

Козаки знову оточили його, щоб не втік.

Всі мовчали. Ніхто ні дією, ні словом не хотів втручатися в катівські приготування. За прадавнім запорозьким звичаєм жоден братчик не міг узяти на себе ганебного обов'язку ката. Засуджений до кари на горло запорожець сам мав приготувати петлю, сам вибрати гілляку, зав'язати на ній вірьовку, під'їхати верхи і, накинувши петлю на шию, вдарити коня ногами під боки…

Многогрішний довго приглядався до гілляки. Нарешті вибрав найміцнішу, перекинув через неї один кінець вірьовки, зашморгнув… Але тут сили зрадили йому. Він похилився на гриву коневі і зарюмсав, мов дитина.

– Братчики, милі, дорогі мої, простіть! Помилуйте!.. Або хоч застрельте!..

Вигляд у нього був жалюгідний. Здригаючись всім тілом розмазуючи брудні патьоки сліз по обличчю, скавулів, мов цуценя.

– Братчики-и-и!..

– Досить тобі скиглити, нікчемо! – гримнув Метелиця. – Сам знаєш, що ніхто не стане поганити рук об таку паскуду, як ти! Будь же хоч в останню хвилину людиною, умри як слід! А ні – влаштуємо тобі стовпову смерть! Заб'ємо киями, мов скажену собаку! Тож вибирай, що краще! Чи петля, чи ки!… Києм, як знаєш, кожен запорожець може луснути тільки один раз. Але не сподівайся на щасливий кінець. Я сам так уперіщу, що й богові душу віддаси! Ну, вибирай!

Многогрішний замовк, закляк непорушне, перелякано, зі злобою, мов загнаний звір, блимаючи з-під острішкуватих брів довкола. Потім хапливо заметушився, заспішив і почав тремтячими пальцями поправляти на собі одяг, ніби це мало зараз якесь значення. А тоді одним махом накинув на шию петлю і сильно вдарив коня ногами під боки…

У світлиці їх сиділо п'ятеро: Палій, Арсен Звенигора, Роман Воїнов, Яцько та Семашко. На столі перед полковником лежав туго згорнутий, перев'язаний синьою стьожкою сувій паперу.