Палій пригладив рукою густе волосся, обвів поглядом присутніх.

– Друзі мої, – сказав урочисто, – ви щойно почули те, ще я написав у Москву, до правительниці Софії, та в Батурин, до гетьмана Самойловича… Вважав і вважаю свої дії правильними, бо тільки звідти ми одержували й одержуємо допомогу під час лихоліття, яке впало на нашу землю. Ось і недавно, коли я сидів з милості Яблоновського в казематі, з Києва, від воєводи Шереметьева прибули у Фастів дві валки возів з харчами та зброєю… Без такої допомоги ні ми у Фастові, ні Самусь у Богуславі, ні Іскра в Корсуні та Абазин у Немирові не змогли б протриматися й року…

– Правильно, батьку, – сказав Арсен.

– Залишається допровадити ці листи за призначенням. Комусь треба їхати, сини мо!…

– Кому ж? Нам з Романом доведеться… Правда, Романе? – звернувся Арсен до свого побратима.

– Безперечно, – відповів той.

Але тут підвівся молодий Семашко. Був він, як мати, чорнявий, красивий, з бистрим поглядом темних очей.

– Ні, батьку, – запально заперечив він. – На Арсенову та Романову долю випало вже чимало важких доріг. Пора й міру знати! А ми з Яцьком тільки вступаємо на одну з них… Тож хай це буде для нас першим випробуванням. Пошли нас! Запевняю – не підведемо…

Палій любив пасинка, як рідного сина. І зараз милувався його красою і рішучістю, а також чоловічою мужністю, що вже яскраво пробивалася в усій його молодецькій зовнішності. Він не сумнівався в ньому.

Потім перевів погляд на Яцька. Цей був голубоокий, білявий, більш тендітний. Чи ж витримає?

– А ти, Яцьку? Яцько твердо відповів:

– Дозволь, батьку! Не підведемо… Колись і нам треба починати! Вони стояли обидва поряд, юні красені, сповнені життєвої снаги, і з надією дивилися на полковника.

– Гаразд, – погодився Палій. – Поїдете ви! Справді, треба ж колись і вам починати!

Стояв теплий весняний день. Золоте коло сонця поволі здіймалося вгору по високому голубому небі. Линув радісний журавлиний крик – кру, кру… Гай попід горою зеленів молодим листям, пнувся вгору тугим співучим гіллям. Весело дзвенів над полями невтомний жайворонок.

Спихальський піднімався узвозом по крутій дорозі, ведучи за повід осідланого коня. Біля боку в пана Мартина – шабля, до сідла приторочені дорожні сакви. За ним, на возі з напнутою халабудою, правувала кіньми Зінька, міцно тримаючи в тугих, загорілих на весняному сонці руках ремінні віжки. За її спиною з халабуди, з-поміж небагатих домашніх пожитків, виглядали дві чорняві голівки – хлопчика й дівчинки.

Позаду пішки здиралися на гору Арсен зі Златкою та Роман зі Стехою.

На високому шпилі, звідки з одного боку відкривався широкий краєвид на красуню Унаву, що звивалася серед зелених берегів, з другого – на фастівську фортецю, що височіла на сусідній горі, Спихальський зупинився, наставив у блакитне небо гострі шпичаки вусів, розкинув руки і загукав:

– Гай-гай, най його мамі, як тутай гарно! Так гарно, що, прошу панства, схопив би всеньку землю в обійми, пригорнув до грудей та й умер би від великого щастя!

– Не вмирай, пане Мартине! Ми ж іще не раз сподіваємося бачити тебе у Фастові в гостях, – сказав, підходячи, Арсен і обняв поляка за плечі. – Знай, що тут завжди будуть тобі раді.

– Дзенькую бардзо, брате Арсене, за твоє добре серце! Коб не туга за ойчизною укоханою, то б лишився я тутай з вами, друзі мої солодкі! Але мушу їхати, бо та земля польська – рідна і теж прекрасна, як і ваша… Вона кличе мене, манить до себе, як мама. – В його голубих очах зблиснула сльоза, він почав прощатися. – Прощайте, друзі мої дорогі! Хай вам щасливо живеться-ведеться! Кохам вас, як рідних! Не забувайте пана Мартина, а він вас до останнього дня свого не забуде! Пані Зінька буде наспівувати мені вечорами ваших чудових пісень, а я уявлятиму, що знову з вами – і в радощах, і в горі… Якщо доведеться кому з вас бувати в наших краях – пам'ятайте, що там є сільце Круглик, а в ньому жиє ваш незрадливий друг і приятель Мартин Спихальський!

Останні обійми, останні поцілунки – і вже пан Мартин на коні. Вдарив огиря ногами під боки, і той затупцяв нетерпляче перед далекою дорогою, стримуваний ремінними поводами, забасував, а потім зірвався і пішов з місця чвалом.

Зінька змахнула зі щік сльози, сумно всміхнулася всім, помахала рукою і вйокнула на коней. Колеса скрипнули, віз рушив і покотився по битому шляху на захід, все швидше й швидше.

На далекому горбі Спихальський зупинився, підвівся на стременах, помахав шапкою – і за мить сховався за обрієм…

– Ну, от і все – нема пана Мартина з нами. Ніби частку серця відірвав і забрав з собою, – промовив глухо Арсен. – Не так давно розлучився з воєводою Младеном і Ненком, не встиг поплакати над могилами Сікача, Іваника і діда Шевчика, як довелося, може, назавжди розлучитися зі Спихальським… Хоч ти, Романе, не надумай махнути на Дон, та ще й зі Стехою!..

– За мене не турбуйся. Приріс я до Фастова, як кора до дерева. – І блакитноокий дончак прихилився до щасливої, усміхненої дружини.

Арсен обняв їх за плечі, міцно притиснув до грудей, а потім легенько відштовхнув од себе.

– Ну, йдіть! А ми зі Златкою трохи постоїмо тут… Вони зосталися вдвох. Стояли на високому шпилі і довго дивилися в той бік, куди поїхав пан Мартин з новою родиною. Потім козак заглянув коханій в очі, що синіли густо, як море… Як він любить дивитися в їхню бездонну глибину! Як він рвався до них! Скільки доріг сходив, щоб нарешті мати змогу кожного дня милуватися їхньою красою! У скількох смертей видерся з пазурів, щоб не вицвіли вони від сліз і туги!

Ніжно взяв її голівку шкарубкими, мозолистими руками, осипав обличчя поцілунками.

– Златко! Люба моя!

– Арсене!

Тремтіло сповнене весняними пахощами повітря. І небо, мирне, безхмарне, дивилося на них з високості й усміхалося радісно від розкоші й щастя.

Сіли. Арсен поклав голову на коліна Златці й заплющив очі. В одну мить промайнули перед його внутрішнім зором страшні картини минулого – неволя, втеча, бої, походи… Для чого те все? Кому потрібні муки і кров, злигодні й смерть людська? Чиє сповнене чорної злоби серце бажає погромів, пожарищ, руїн? Хіба мало на світі простору, сонця, тепла? Хіба щастя не у відчутті того, що ти живеш, дихаєш запашним повітрям рідної землі, насолоджуєшся усмішкою милої і теплом її ніжних рук?

Арсенове серце мліло і завмирало від незнаної досі втіхи й пестощів. Златка цілувала його очі, тонкими пальцями перебирала кучерявого чуба, гладила тверді, зарубцьовані шрами. Побачивши за вухом слід від кулі, нагнулась, припала до нього губами.

– Арсенчику, важко тобі доводилося? – прошепотіла.

– Важко.

– Ти більше ніколи не кинеш мене? Правда? Будемо відтепер завжди разом?

– Будемо, Златко! Будемо, люба!

Вони замовкли. Златка дивилася в безмежний простір, заколисана щастям і радісним весняним співом жайворонка. Арсен щокою притулився до її теплого коліна, теж вслухався в неповторну музику весни.

Раптом його вухо вловило ледь чутний тупіт копит. Він підвівся, глянув довкола. Ген-ген на виднокрузі мчить якась темна цятка. Що воно? Чи то вітер гонить перекотиполе безкраїм степом, чи вершник поспішає з важливою звісткою?

Арсен пильно вдивляється в далину. Ні, не перекотиполе! Швидко, то зникаючи на хвилину в невидимій звідси балці, то виринаючи на зелених пагорбах, наближається та чорна цятка.

Гонець!

Уже видно, як жевріє, мов головка будяка, малиновий верх його шапки, іскряться проти сонця самоцвіти на піхвах здобутої в боях дорогої шаблі. Летить бистрокрилим птахом дужий кінь…

Златка стривожено простежила за Арсеновим поглядом і теж побачила вершника.

Хто то? Куди він мчить? Невже знову війна?

Арсен мовчки пригорнув кохану до грудей, ніби хотів назавжди захистити її від усього лихого на світі. А серцем слухав далечінь, і йому вже вчувалися звуки козацьких сурм, що кличуть у похід, іржання бойових коней на коротких привалах, приглушені голоси товаришів і ледь чутний брязкіт зброї в тривожній тиші ночі… І зрозумів він, що його щастя коротке. От-от життя знову покличе на тяжку нескінченну дорогу, назустріч вітрам і грозам… Бо й само ж воно – дорога без кінця!